Православний не повинен бути сталіністом? Більшість православних ставиться до Сталіна як до одного з катів свого народу та мучителя православних. А добросерде сприйняття частиною населення Росії імені та спадку Йосифа Сталіна означає, що суспільство не засвоїло найголовніший спадок сталінізму – ставлення до людей як до гвинтиків страхітливого механізму, переконує отець Андрєй Кураєв у інтерв‘ю інтернет-виданню „Русский журнал”.

21 грудня минуло 130 років з дня народження, напевне, найбільш суперечливої фігури російської історії ХХ століття – Йосифа Віссаріоновича Сталіна. Питання про ставлення до нього ось уже 20 років буквально розколює російське суспільство. І ймовірно, так буде тривати ще довго. Редакція „Русского журнала” вирішила запитати отця Андрєя Кураєва, як він ставиться до феномена „культу особи Сталіна” і як на зростання популярності фігури Сталіна у російському суспільстві повинна реагувати Російська православна церква.

alt«Русский журнал»
: Шановний отче Андрєю, як Ви ставитеся до відродження культу особи Сталіна? Як Ви вважаєте, чи можна виявити у цьому процесі відродження певних елементів язичницького культу чи, навпаки, у культі Сталіна знаходять відлуння елементи традиційно-монархічної свідомості?

Андрєй Кураєв: Говорити про те, що у Росії відроджується культ Сталіна, не можна. Це буде надто різка характеристика для того, що відбувається. Але, справді, у свідомості значної частини населення Росії, у тому числі, на жаль, і тих, хто вважає себе православними християнами, наявне надто добросерде ставлення до особистості цієї людини та до проваджуваної ним політики. І це дуже сумно.

Причина цього суму досить зрозуміла. Добросерде сприйняття населенням Росії імені та спадку Йосифа Сталіна означає, що російське суспільство не зрозуміло найголовніший спадок сталінізму – ставлення до людей як до коліщаток та гвинтиків певного страхітливого механізму. Поет Наум Коржавін одного разу дуже точно висловив світорозуміння людей, подібних до Сталіна: «Мне предать их нетрудно, верю с детства почти, что измятые судьбы – лишь издержки пути». Віра у те, що скалічені людські долі – це усього лише витрати на шляху до „світлого майбутнього”, справді є головною аксіомою комуністичного світогляду. Комуністи завжди вважали так: мета виправдовує засоби. А під метою розуміли збереження партійної комуністичної влади, під керівництвом якої досягається тотальне щастя усього людства. Вони розмірковували: „Ліс рубають – тріски летять”. Ця готовність бачити у людях тріски і є, з одного боку, умова сталінізму, а з іншого боку, його наслідок. Звісно, зрозуміло, що не Сталін створив таке інстурментально-тоталітарне ставлення до людини. Це досить давній та архаїчний умонастрій. Отже, я згодний з Вами, що у сталінізмі, як світогляді, можна знайти елементи щонайсправжнішого язичництва, якому опонувала євангельська фраза: „Яка користь людині, якщо вона весь світ здобуде, а душу свою втратить”.

Як, на Вашу думку, більшість віруючих православних ставиться до особистості Сталіна? Чи можна говорити про існування такого явища, як релігійний сталінізм?


Я думаю, що більшість православних віруючих цілком нормальні люди, і тому до Сталіна вони ставляться як до одного з катів свого народу та мучителя православних. Щодо феномена православного сталінізму, то це доля деяких непростих прихожан, які активно користуються інтернетом. Переважно це люди, які бажають виправдати свою ненависть до навколишнього світу, що випливає з їх незатребуваності у цьому світі. Їх письменницькі чи політичні спроби не затребувані ні суспільством, ні державою і навіть, за великим рахунком, самою церквою. Від цієї своєї немічності вони нудяться та, відповідно, пробують довести, що у їхній безталанності винний хтось інший, а на цього іншого й треба знайти управу, в особі сталінської опричини.

Чи можна стверджувати, що релігійне відродження Росії приведе до зниження інтересу до Сталіна та, відповідно, до меншої затребуваності суспільством його спадщини?


Я сподіваюся, що у Росії нарешті закінчиться період відродження православ’я та почнеться відродження християнства. За останні 20 років у нашій країні надто багато говорили про церкву як хранительку національних традицій та, внаслідок цього, дуже часто забували про Євангеліє та про Христа. Патріарх Алєксій Другий навіть говорив про втрату христоцентричності церковної свідомості. По-своєму зрозуміло, чому сприйняття православ’я було спотворене, перетворившись на подобу національної ідеології. Це була неминуча реакція на шок втрати великої батьківщини, Радянського Союзу, і на гайдаро-чубайсівську шокотерапію. Але все-таки пора вже від цього одужувати. А щоб одужати, необхідно згадати, що слово „православний” – це прикметник до слова „християнин”. Щойно повернеться Євангеліє, а разом із Євангелієм у свідомість людей замість Івана Грозного та Сталіна повернеться Христос, тоді люди, сподіваюся, зрозуміють й істину Достоєвського про сльозинку дитини, і багато іншого.

Чи не здається Вам, що якби церква зайняла більш антирадянську позицію, то, відповідно, у російському суспільстві спостерігався б і менший інтерес до особистості Сталіна?


Я впевнений, що позиція церкви не повинна бути ні антирадянською, ні прорадянською, ні антисталінською, ні просталінською. Церква має бути з Христом, церква має залишатися церквою.

Теги: