Цю бібліотеку до молодої, як натоді, чорноморської Одеси було доставлено зі старшого за неї на ціле століття столичного Санкт-Петербурга в середині 1840-х років. Перевезення кількох тисяч книжок забрало багато часу, сил і коштів, але власник книгозбірні сподівався, що її охоче придбають для заснованої в Одесі півтора десятка літ тому за ініціативою історика Олексія Льовшина другої в імперії міської публічної бібліотеки. Імпонував йому той факт, що публічкою завідував один із засновників місцевого товариства історії і старожитностей професор Рішельєвського ліцею Микола Мурзакевич, а до ідеї створення ліцею в 1810-х роках власник книгозбірні певною мірою був причетний, зустрічаючись з генерал-губернатором Новоросійського краю Еммануїлом Рішельє в ролі візитатора Харківського університету, що інспектував навчальні заклади південного регіону.


На жаль, не так сталося, як жадалося. Граф Михайло Воронцов, який очолював Новоросійський край у часи відкриття публічки і покалв її наріжний камінь зі своєї колосальної бібліотеки, відбув з Одеси в Тифліс, де став намісником завойованого Кавказу, а його наставник пристав до думки Мурзакевича, що пропоноване для придбання зібрання книг навряд чи збагатить Одесу, адже складається головним чином з чужомовних видань та при тому ж значною мірою дублетних. Зав’язалися тривалі перетрактації, на хід яких вельми вплинули непоступливість і навіть вередливість Мурзакевича. А власник книгозбірні уже переступив поріг вісімдесяти літ і почувався не кращим чином...

Антон Антонович Дегуров, як він звався в Російській імперії, насправді мав прізвище Гур. «...Відтак, — сказано в часописі «Русский архив» (1867), — додав до свого прізвища часточку де, яка засвідчувала дворянське походження, і згодом став зватися Дегуров...» Народився він 1765 року у Франції, неподалік міста Клермон, що лежить напівдорозі від Парижа до Середземного моря. Десь він учився, одначе де — не відомо; з його паперів довідалися лише, що замолоду був професором (либонь, викладачем, учителем?) образотворчих наук у Королівському колегіумі де ла Флеш, а далі професором історії у паризькій Центральній школі. Коли спалахнула Французька революція, взяв у ній участь і, за переказами, виконував обов’язки секретаря Максиміліана Робесп’єра. Щасливий випадок дав йому змогу уникнути покарання на горло.

Шукаючи порятунку, Дегуров емігрував до Англії і провів там шість літ, займаючись сільським господарством та політичною економією. Знайомство з князем Іваном Барятинським привело в його маєток на Курщині, а по тому в Харків, де тамтешній попечитель навчального округу Северин Потоцький набирав педагогів для нещодавно заснованого університету. Дегурова зарахували професором всесвітньої історії, географії і статистики. На цій посаді він провів десять літ; 1816-го став професором історії Санкт-Петербурзького університету. Характерно, що російською мовою він не володів і постійно користувався послугами перекладача.

Незважаючи на цю суттєву ваду, влітку 1825 року Дегуров став ректором столичного університету. Можливо, владі впали в око його численні праці, видані за кордоном і в Росії. Єдина російськомовна брошура Дегурова на 28 сторінок у перекладі професора Миколи Бутирського — «Речь о действии просвещения на состояние народов, произнесенная в торжественном собрании Императорского Санкт-Петербургского универснтета... 20 мая 1826 года» — збереглася в Одеській національній науковій бібліотеці імені  М. Горького. В ній промовець високо поціновував освіту й людські знання, які «схожі на друга, котрий, перебуваючи з нами нерозлучно, дає насолоду... і не дозволяє нам підупасти духовно в годину лиха».

Перекладач брошурки — один з перших професорів столичного університету Микита Іванович Бутирський — був молодшим за Дегурова на дев’ятнадцять літ, але помер майже водночас зі своїм колегою. Про нього можна довідатися в «Энциклопедическом словаре» Ф. Брокгауза та 

І. Єфрона (1891, т. 5/9), де згадано й переклад дегуровської «Речи»; вельми цікаво, що про Бутирського йдеться не тільки як про вченого, але і як про віршувальника, автора збірника «И моя доля. В сонетах» (1837), який є важко відшукуваним тепер раритетом. Щоправда, десяток творів Бутирського заведено для допитливого аматора до випущеної видавництвом «Московский рабочий» 1983 року антології «Русский сонет».

Ситуацію з продажем Дегуровим книгозбірні М. Мурзакевич в оприлюднених журналом «Русская старина» його автобіографічних записках (1886 — 1889) викладає так: «Замешкавши в Одесі і спорудивши дім, він [Дегуров]... надумав подати князеві Воронцову записку про продаж своїх книг для одеської бібліотеки, — книжок справді гарних за змістом і за оправами, зі знижкою з рубля 40 відсотків. Зіставивши книжки з наявними продажними цінами, [я] доповів князеві, що продаж вигідний для продавця, а не для міста, позаяк ціна перевищена втричі і в чотири рази; до того ж багато таких книжок уже є в одеській бібліотеці; тоді князь доручив розглянути придатність їх для засновуваної тифліської бібліотеки. Розуміється, книжки цілком туди підходили; але високі ціни я все-таки знизив. Замість заправлених 10 тисяч рублів д[обродій] Дегуров одержав 6451 руб. 80 коп. за 3026 творів, що складали 6846 томів».

У передмові до опису проданої бібліотеки сказано: «Того самого (1848) року книжки були відправлені по морю з Одеси в Редут-Кале й відтіля через Марань та Кутаїс у Тифліс». До них додалися книжкові пожертви, які надійшли раніше до заснованої Воронцовим бібліотеки. Наприкінці 1849 року її фонд нараховував 5567 томів. Для зберігання їх розпочали споруджувати спеціальне приміщення. На той час Дегурова вже не було серед живих.

«Одесский вестник» в суботньому числі газети за 21 травня 1849 року розповідав: «На минулому тижні, 10 травня [у вівторок] помер в Одесі... дійсний статський радник Антон Антонович Дегуров, заслужений професор і колишній ректор Імператорського Санкт-Петербурзького університету (з 28-го серпня 1825-го до 1-го січня 1836 року), на 84-му році свого корисного, діяльного і багатьом мінливостям підвладного життя... Дійшовши сімдесяти літ, він оселився в Одесі, де не переставав жити для наук, завше стежив за рухом їх... Життя покійного було не без історичного значення. І тому бажано зібрати всі відомості про нього якомога точніше, що й буде зроблено свого часу».

Довідавшись, що бібліотеку Дегурова доставлено в Тифліс, Воронцов доповів військовому міністрові Олександру Чернишову: «Як у Тифлісі, так і назагал у всьому краї я не знайшов жодної публічної бібліотеки. Маючи бажання заснувати таку в Тифлісі для поширення приваби до читання і щоб ознайомити населення з вигодами просвіти, я заклав основу публічної бібліотеки, купивши за вельми помірну ціну засяжну й багату бібліотеку на кілька тисяч томів у колишнього ректора Санкт-Петербурзького університету, заслуженого професора А. А. Дегурова. Потрібні для цього кошти асигновані з наявного у моєму розпорядженні капіталу на корисні заходи в краї».

Коли бібліотеку було відкрито, Воронцов доручив чиновникові своєї канцелярії — археологу й сходознавцеві Адольфу Берже (1828 — 1886) опрацювати каталог книгозбірні. Це була велика й трудомістка робота, яка тривала до 1861 року. Світ побачив фундаментальний, на 1116 сторінок великого формату, посібник, який увібрав опис 5290 творів (11655 томів). Примірник його тоді ж надійшов в Одеську міську публічну бібліотеку і зберігся у її фондах. Упорядник каталогу скористався досвідом одеситів, які свій фонд згрупували у двох десятках відділів і до сьогодні продовжують дотримуватися принципу «двадцятки», яка давно довела свої переваги. Переглядаючи каталог, навіч бачиш, що основу бібліотеки склала збірка Дегурова. До неї увійшли видання, здійснені в основних європейських країнах — Франції, Англії, Італії, Німеччині, Росії. Одна з найстаріших книжок належить до 1534 року, десятки інших — до сімнадцятого століття, а про вісімнадцяте — й говорити годі.

Тривалочасне перебування Дегурова в Харкові й Одесі залишило в бібліотеці Дегурова сліди тутешньої видавничої діяльності. Від першого він зберіг одну з праць Василя Каразіна, видану 1813 року; від другої призбирав ряд писань Аполлона Скальковського: «Хронологическое обозрение истории Новороссийского края (1730 — 1823)», «Первое тридцатилетие истории города Одессы (1793 — 1823)», «История Новой Сечи или последнего коша запорожского», «Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIII столетии. 1733 — 1768». Зацікавлення минувшиною України відбилося в книгозбірні «Историей Малороссии» Микити Маркевича, «Обозрение Киева в отношении к древностям» Івана Фундуклея, «Летопись событий в юго-западной России в XVII веке», упорядкованою Самійлом Величком, «Очерками успехов Новороссийского края и Бессарабии в истекшее двадцатипятилетие, то есть с 1820 по 1846 год» Миколи Мурзакевича та низкою інших розвідок.

Тепер ця колекція є часткою Національної парламентської бібліотеки Грузії імені Іллі Чавчавадзе. Вона стала своєрідним пам’ятником двом визначним бібліофілам, чиї імена вписані в історію України — Антонові Антоновичу Дегурову й Михайлові Семеновичу Воронцову, якому належить честь заснування двох публічних бібліотек — в Одесі й Тифлісі (нині Тбілісі).

Теги: