КОЖЕН МУДРИЙ СВОГО ДУРНЯ ЗНАЙДЕ

Популярний телевізійний проект 2007—2008 років «Великі українці», якщо згадаємо, дав доволі неочікуваний результат: найвизначнішим українцем було визнано давньоруського князя Ярослава Мудрого. Не є таємницею, що навіть організатори очікували більш звичного вибору — наприклад, чергового визнання генія Тараса Шевченка. Втім, «великий Кобзар» опинився лише на четвертому місці, поступившись у рейтингу симпатій співвітчизників стародавньому князю з роду Рюриковичів, лікарю Миколі Амосову та провіднику ОУН Степанові Бандері. Звісно, що результати смс-голосування не є репрезентативною вибіркою громадської думки, а скандали щодо «проплачених» сотень тисяч смс-повідомлень піддають сумнівам будь-які отримані результати, проте це у даному разі — манівці. Виникає одне цілком банальне питання: чи легітимно Ярослав Мудрий опинився в числі українців? Це питання може дуже по-різному сприйматися в середовищі істориків, політиків або ж пересічних громадян — не обтяжених поточною «політичною доцільністю» або надто докладними відомостями про перебіг життя князя.

Сценарій проекту «Великі українці» передбачав, що у кожної постаті, яка потрапила в десятку найбільш популярних, буде «адвокат», який намагатиметься прихилити симпатії телеглядачів на бік свого героя. Популяризатором Ярослава Мудрого виступив історик, колишній віце-прем’єр з гуманітарних питань та знаний діяч Партії регіонів Дмитро Табачник. Саме він, на думку «адвоката» Степана Бандери Вахтанга Кіпіані, ініціював «проплачене» голосування за Ярослава всупереч щирим народним симпатіям до Степана Бандери. Але для нас не має значення, чи відповідають ці звинувачення реальності, — це клопоти організаторів телевізійного шоу. Більш важливим є те, що Дмитро Табачник є відомим пропагандистом славних сторінок «спільної історії» України й Росії. Тому його активна симпатія до давньоруського князя може виглядати не лише даниною політичній боротьбі з прихильниками справи Бандери, а й наслідком того, що Ярослав Мудрий є речником саме цієї бажаної «спільної історії», адже за його життя не було й гадки про такі поняття, як «Україна» та «Росія», а була лише одна-єдина Русь. Імовірно, що з точки зору пана Табачника загальнонаціональна перемога сина Володимира-хрестителя може бути нездоланним аргументом на користь вірності українського народу ідеї «спільної історії». Втім, ніхто з нас не знає наслідків власних дій...

Звісно, на речі можна дивитися з різних позицій, і лише звичайна, буденна історія (а не якась «спільна» чи «окрема») визначить слушність оцінки. Мені результат телешоу видається геть протилежним: внаслідок перемоги Ярослава Мудрого українці нарешті «привласнили» собі Давню Русь, на яку раніше у звичних уявленнях не надто претендували. Ситуація сповнена іронії: прагнення будь-що обігнати за голосами Бандеру змусило подолати пристрасті минулого, ХХ століття і продовжило «національну історію» українців аж на тисячу років. Ярослав Мудрий з подачі діяча проросійської української політичної партії раптом виявився українцем! Хіба що варто протягнути кандидатуру його батька Святого Володимира, визнавши «росіянином» хоча б його. Тоді б було ще смішніше: бо ж який чинник міг би так суттєво змінити «національність» при переході від батька до сина? Але усе це, врешті, — дещо абсурдні жарти на політико-національні теми сьогодення. Час звернутися від політики до науки, яка має дати нам якісь більш надійні дороговкази у минулому.

ЧОМУ «НАЦІОНАЛЬНА НАЛЕЖНІСТЬ» РУСІ КОГОСЬ НЕПОКОЇТЬ У ХХІ СТОЛІТТІ

На перший погляд, суперечки з приводу давньоруської спадщини виглядають штучними. Була собі держава, створена київськими князями Рюриковичами, був осередок цієї держави — «Руська земля», розташований у Середньому Подніпров’ї. Київ стоїть і зараз, Середнє Подніпров’я також нікуди не зрушило. Хіба що каскади водосховищ уповільнили плин Дніпра, який колись служив славнозвісним шляхом «із варягів у греки». Відповідно, якщо Русь тут була, то залишається й зараз. Це означає, що якщо населення нинішнього Середнього Подніпров’я є нащадком давньоруської людності (нехай вже і дещо «перемішане» внаслідок війн і міграцій), то воно може цілком легітимно «претендувати» на давньоруську спадщину — принаймні на місцеву частину. Але що собою являє ця спадщина? Звісно, що збереглися її матеріальні рештки, які сьогодні належать або до «пам’яток архітектури», або до «пам’яток археології» і внесені до відповідних державних реєстрів. Це «майно» — нерухоме, і йому загрожують хіба що недбалість пам’яткоохоронних установ та чорна археологія. Інша річ — зі спадщиною духовною... Вона є виразно «рухомим майном», причому найчастіше навіть нематеріальним, — як думки та уява, спогади й пам’ять. Звісно, ніхто не може «пам’ятати» подій тисячолітньої давнини, проте наш образ вітчизняної історії починається з хрестоматійного несторівського «Откуда єсть пошла Руськая земля», написаного на початку ХІІ століття. Без Русі уявлення про шлях нашого народу в історії повисне у повітрі, а прагнення козацьких гетьманів утворити як свою державу «Велике князівство Руське» виглядатиме дивакуватим. Тогочасні наддніпрянці не сумнівалися в тому, що вони є спадкоємцями Русі. Зведений у 1620 р. на київський митрополичий престол Іов Борецький вельми промовисто характеризував походження козацтва:

«Це військо того коліна, яке за руського монарха Олега плавало на своїх човнах по морю і по землі, поставивши човни на колеса, і штурмувало Константинополь. Це — ті ж, які ще за Володимира Великого, святого руського монарха, воювали Грецію, Македонію та Іллірію».

Духовне, культурне й політичне відродження українства у XVII столітті було б неможливим без ототожнення себе зі «стародавнім народом руським». Двісті років по тому передача естафети боротьби за українську справу від нащадків козацької старшини до національної інтелігенції ХІХ століття не була б успішною без такого трактату, як «Історія русів» (межа XVIII—ХІХ століть). Фундаментальний для новітнього українського самоусвідомлення текст — «Історія України-Руси» Михайла Грушевського (з 1898 р.). Сучасні українські підручники історії Давню Русь також не полишають увагою. В чому ж проблема?

Привід до виникнення проблеми полягає в тому, що сьогодні наша країна зветься «Україна», а не «Русь»; це може в декого породжувати думку, що українці можуть існувати лише в Україні, а не в Русі. З іншого боку, спадковість між давньоруською людністю, яка звала себе «Русь» або «русини», та її нащадками в особі сучасних «українців» дещо підриває законність іншої багаторазово задекларованої спадковості: від Русі до Росії, від Русі до «русских». Тут розбіжностей у назвах майже немає. Постає доволі старе питання: звідки ж українці взялися на Русі?

МАНДРІВКИ РУСІ В ПРОСТОРІ Й ЧАСІ

Розгляньмо, як виникло це прикре питання. З XV століття, щойно позбувшись татарського контролю, московські князі й царі декларували, що ті руські землі, які сьогодні звуться «Білорусь» та «Україна», — це їхня «отчина». Відповідно вони прагнули приєднати їх до Московської держави через тривалу боротьбу з іншим конкурентом, який вже об’єднав ці землі на сто років раніше, — Великим князівством Литовським, Жемаїтським і Руським. Більш звична для нас назва цієї держави — Велике князівство Литовське — є скороченням, яке приховує небезпідставність частини назви «руське». Поки володимирські, московські, тверські та ціла купа інших князівств на теренах сучасної Росії сперечалися за більшу приязнь та належний «ярлик» від своїх ординських сюзеренів, литовські володарі Гедимін, Ольгерд, Вітовт відкраяли від татарських володінь землі аж до Чорного моря. Більша частина земель Давньої Русі позбулася принизливого ярма, а самі литовські князі породичалися з нащадками Рюриковичів, запровадили державну «руську мову» і водили дружини руських воїв проти німецького Ордену, поляків, татарів та московитів. Власне, «возз’єднання» Русі, якщо дуже хочеться, вже відбулося у XIV столітті. Згодом, після Люблінської унії Польщі й Литви, українські землі увійшли до складу володінь Корони Польської, але назву свою «Русь» зберегли. Аби не бути голослівним, процитую мовою оригіналу сучасну російську академічну монографію:

«О терминах.

В источниках X—ХІІІ вв. Русью именовали территории Среднего Приднепровья, а позднее — православные земли, входившие в состав Речи Посполитой. Исторически этот термин охватывал территории современной Украины и Белоруссии, за исключением Буковины, Закарпатья, Крыма и причерноморского побережья междуречья Днестра и Дуная. В отношении этих земель Константинопольский патриархат в первой половине XIV в. впервые стал употреблять термин Micra Rosia («Малая Русь») для обозначения земель киевского церковного престола вплоть до вхождения Киевской митрополии в состав Московского патриархата в 1686 г., в отличие от Megale Rosia («Великая Русь») в отношении территорий, которые образовались после распада Киевской Руси, т.е. Галицко-Волынского княжества, Владимиро-Суздальских земель и Новгородского княжества. Из официальных документов терминология проникла в церковную письменность. «Руським воеводством» в составе Польской Короны называли только Галицко-Волынское княжество (с начала XV в.). Топоним «Украина» вошел в обиход лишь в конце XVII в. для обозначения земель Киевского и Брацлавского воеводств. Помимо терминов «русинские» и «руськие», для территорий современной Беларуси в период XIV—XVII вв. было также характерно употребление самоназвания «литвины», исторически обусловленного вхождением этих территорий в состав Великого княжества Литовского. Дабы не запутаться в дебрях исторических топонимов и самоназваний, наиболее корректным по отношению к XIII—XVII вв. будет употребление терминов «Русь» и «русинский». (Западные окраины Российской империи. М., 2007. С.15—16.)

Не зайвим також буде уточнити, що терміни «Київська Русь», «Московська Русь», «Північно-Східна Русь» або «Північно-Західна Русь», «Південна Русь» та більшість інших подібних означень до цього слова є винаходом істориків ХІХ століття, які поширили вузьке й автентичне значення цього слова (Середнє Придніпров’я) на весь конгломерат князівств Рюриковичів — хто для зручності географічних окреслень, хто з частково ідеологічного інтересу. Самі ж мешканці цієї «Київської Русі» вживали до ХІІІ ст. лише вузьке значення (околиці Києва, Чернігова, Переяславля). В ХІІІ ст., в апогеї розповзання решток символічної влади з рук Києва, Русь також почала «розтікатися». Галицько-Волинський князь Данило Галицький став «королем Русі», яка де-факто вже Київ і Чернігів не містила. Давні мешканці нинішнього українського Заходу засвоїли самоназву «русини» і найдовше користувалися нею — аж до ХХ століття. На цих географічно та культурно ближчих до Києва теренах «Південної Русі» назва «Русь» добре прижилася. Не можна цього сказати протягом певного часу про протилежний край колишніх київських володінь — «Північно-Східну Русь». Вперше сучасник назвав її «Руссю» в той переломний момент, коли сторінка з історією Давньої Русі вже перегорталася монголами — в 1238 р. — у «Повісті про погибель Руської землі». До цього землі майбутнього серця Росії звалися «Заліссям», але аж ніяк не «Руссю Заліською», як часом пишуть російські підручники. Згодом місцевим мешканцям важко було себе окреслити інакше, ніж за належністю до суздальців, володимирців, тверичів, рязанців... У XV столітті побутували там різні варіанти (з патетичної оповіді церковного автора про князя Дмитрія Донського, переможця у Куликовській битві 1380 р.):

«И метнулся поганый Мамай от своей дружины серым волком и прибежал к Кафе-городу. И молвили ему фряги: «Что же это ты, поганый Мамай, посягаешь на Русскую землю? Ведь побила тебя орда Залесская» [...] И сказал князь великий Дмитрий Иванович: «[...] Положили вы головы свои за землю за Русскую и за веру христианскую. Простите меня, братья, и благословите в этой жизни и будущей. Пойдем, брат, князь Владимир Андреевич, во свою Залесскую землю, к славному городу Москве» («Задонщина»).

Десь тоді ж і в тих же краях, як читаємо, затвердів у слові «руський» до того м’який звук «с», утворивши слово «русский». Древнє самоозначення «русини» там не встигає поширитися. З часів Івана ІІІ та Івана Грозного уявлення про величну місію «Третього Риму» і претензії на всю «руську спадщину» закріплюються в ідеології Московської держави, впроваджуючись через московську митрополію (згодом патріархію) та бюрократію. Сприяли цьому згадані грецькі церковні позначення митрополій — «Велика» й «Мала» Rosia: вони одночасно поширювали назву «Русь» на весь православний простір від Карпат до Волги та впроваджували як паралельну (майже таку саму) назву цього простору дуже перспективне слово «Росія». До початку XVIII століття воно сприймалося освіченими людьми (які знали грецьку мову) як урочистий синонім Русі, й вживався він у творах «високого стилю» — віршах, панегіриках, промовах і проповідях.

Студенти Києво-Могилянського колегіуму на початку повстання Хмельницького писали у вірші, що з Богданом «Росія на ноги встала», причому мали вони на увазі аж ніяк не ту країну, яка сьогодні так називається. Для Хмельницького «Росія» в їхньому виконанні означало власне ту «Русь», «єдиноволодарем» якої він себе вважав, яка у нього простягалася «по Львів, Холм і Галич». Не зовсім нинішня Росія, вірно? Отже, бачимо, що церковна «інтелігенція» почала потроху заплутувати ситуацію з тим, де саме Русь і Росія розташовані...

Запізнілим наслідком цієї плутанини є паралельне вживання у радянських та сучасних російських підручниках щодо Московської держави XVI—XVII століть назв «Московское государство», «Русское государство» и «Российское государство». Друга та третя назви містять у собі певні слизькі моменти — особливо щодо критеріїв вживання саме такої, а не іншої.

Остаточно все заплуталося після 1654 р. (Переяславська рада) і 1686 р. (приєднання Київської митрополії до Московського патріархату). Відбувся певний «бартер»: Московська держава поширилася на давню «Руську землю», а яскраві представники київських інтелектуально-церковних кіл натомість виступили в ролі «идеологов-модернизаторов» (у ХІХ столітті б сказали — «культуртрегерів») Московії — Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитрій Ростовський та ін. Хтось робив це свідомо, підіймаючись щаблями кар’єри, а хтось ненавмисне — просто завдяки більшій освіченості.

У 1674 р. у київський лаврській друкарні вийшов друком «Синопсис, или Краткое описание о начале русского народа», авторство якого приписують архімандриту цього монастиря Інокентієві Гізелю. Книга набула шаленої, як на ті часи, популярності, ставши (попри зосередження на українських подіях) єдиним на той час підручником з історії східних слов’ян (він залишався таким до початку ХІХ ст., витримавши 25 перевидань та ходячи у рукописних варіантах!). Гізель був патріотом «народу малоросійського» й активно виступав проти поглинання української церкви московською. Проте його погляд на історію як на опис подій в межах усього «православного простору», де історичний шлях усіх православних (і мало-, і великоросіян) викладено як один-єдиний процес, а державність перетікає з Києва до Москви слідом за однією гілкою династії Рюриковичів, заклав фундамент під усі схеми російської історії від Карамзіна і Соловйова аж до радянської теорії «спільної колиски». Якщо генерації освічених людей протягом 150 років з дитинства вивчають російську історію «від Києва», то їм потім і не спаде на думку поцікавитися тим, коли на місці майбутньої Москви слов’яни заступили фіно-угорські племена...1

Інший представник «могилянського кола», Феофан Прокопович, у 1721 р. на одному із засідань Синоду запропонував Петру І прийняти «титул імператора всеросійського та іменуватися Великим та Батьком Вітчизни». Незабаром в Акті 22 жовтня 1721 р. з’явилася назва «Російська імперія», й Московія нарешті остаточно стала Росією... Ця просвітницька місія українських православних діячів згодом суттєво ускладнила життя їхнім співвітчизникам, яким довелося шукати собі іншої самоназви. Вже ніхто не цікавився тим, чи відрізняється чимось Росія від Русі; їхня тотожність здавалася очевидною, тим більше, що під кінець того ж століття усі давньоруські терени (за винятком Галичини, Буковини та Закарпаття) вже були приєднані до Росії. Щоправда, слово «россияне» тяжко входило до буденного вжитку. «Русские» закріпилося як етнічна назва, а «россияне» залишалося в царині офіціозу, в оточенні виразів на кшталт «веселися, храбрый росс», в епічних вправах Тредіаковського та Ломоносова.

Протягом 150 років, до середини ХІХ ст., освічену верству тодішніх наддніпрянців цілком задовольняла компромісна і пристойна назва «Малоросія», яка охоплювала територію меншу, ніж «Русь», обіймаючи лише Лівобережжя та Слобожанщину. Ми пам’ятаємо, що у вихідному грецькому значенні ця назва означала «давнішу», «осередкову» Русь («Велика» — це периферія, приєднані землі), але по мірі «провінціалізації» Малоросії у складі імперії ці давні сенси вже губилися. Малорос із часом ставав усе більше дійсно «малим». Частина малоросійської шляхти активно інтегрувалася в імперські структури, частина опікувалася своїми місцевими справами, втім, дехто більш дражливо сприймав уніфікаційну політику імперського центру. Таємні малоросійські сепаратисти ґатунку Василя Капніста готували собі нечисленну, але живучу зміну місцевих патріотів. На межі XVIII—ХІХ століть вони наважилися нагадати великоросам, хто є справжніми «русами». Історично-політичний памфлет «История русов или Малой России» подає героїчні діяння «русів» на «Русі», котрими для невідомого нам автора є козаки на українських теренах. Богдан Хмельницький у творі засуджується за приєднання до Москви. Характерно, що Давня Русь і давні руси автора дуже мало цікавлять у порівнянні з козаччиною. Але нам достатньо вихідного, зафіксованого у назві ототожнення з русами саме малоросіян. Отже, для декого з наших співвітчизників ще двісті років тому Ярослав Мудрий як визначний представник «малоросіян» аж ніяк не став би дивиною.

СТОЛІТТЯ ХІХ: ВІД РУСІ ДО УКРАЇНИ

Якщо інтелектуальні моди XVIII століття з його ідеологією Просвітництва часом «грали» на користь російським монархам, надихаючи їх на побудову «регулярної», адміністративно уніфікованої держави зі скасованими регіональними відмінностями (наприклад, губернії замість козацьких полків), вік ХІХ почав псувати їм життя поширенням націоналізму2 та ліберально-демократичних ідей. Через Харківський університет (заснований 1805 р.) з його німецькими викладачами на землі Слобідської України та Малоросії приходять ідеї романтичного націоналізму, створені німецьким філософом Гердером. Студенти й викладачі досліджують фольклор — традиції, пісні, побут. За тридцять років бурхливий розвиток історичних досліджень, етнографії та мовознавства приводить до усвідомлення того, що від Карпат до Дону проживає один селянський народ із виразною окремішністю мови й культури, відрізняючись і від поляків, і від великоросів. На Слобідській Україні та Наддніпрянщині у народній свідомості та уявленнях від XVI—XVII століть побутувала регіональна назва для своєї землі «Україна». У згаданих нами вітаннях могилянських студентів до Хмельницького «Україна» як позначення рідної землі посідала таке ж місце, як і книжне слово «Росія»: «тепер Україна чиста...» У фольклорі романтичні й переважно молоді дослідники з ХІХ ст. не почули офіційної назви «Малоросія». Знаючи походження і спосіб уживання цього слова, ми навряд чи здивуємося цьому факту. Книжний термін був чужим (а скоріш і просто невідомим) свідомості українського селянства. «Україна» в уявленні місцевих жителів і сусідів від XVI століття означала «країна козаків». До козацько-польських війн Україна «перебувала» на пониззі Дніпра. Після Хмельниччини вона розтеклася на всю Наддніпрянщину. Козак же в уявленнях селянства, його історичній пам’яті, легендах і традиціях домінував, будучи взірцем, як би ми сьогодні сказали, «національної вдачі». Народна пам’ять, «фольклорна історія» не здатна тримати у собі всю реальну історію краю й народу від найдавніших часів. XVI—XVII століття дали населенню Наддніпрянщини такий обсяг масштабних, життєво важливих і значущих подій (сама Руїна чого варта), що навіть якщо на той момент і побутували якісь перекази давньоруської доби, то свіжіші враження їх явно «вивели з обігу». Романтичні російські подорожні, натхнені популярною «Історією держави Російської» Карамзіна, на початку ХІХ століття мандрували до Малоросії, щоби побачити руїни князівських палаців та, можливо, почути билини, — але вже навіть руїн і не побачили, а місцеві мужики співали лише про «козаків і ляхів». «Печенігів уже ніхто не пам’ятає...» З того часу молодий український національний рух цілком піддався козаччині, бо використання для національного окреслення саме Русі потребувало глибших знань і «мертвих» літописних джерел. Як рух демократичний, український націоналізм мав уживати щодо селянства зрозумілі звертання. Козаки ж, потенційно волелюбні й незалежні, були «живі» й фактично жили довкола. Тому перша українська таємна організація «Братство святих Кирила і Мефодія» (1845) зафіксувала у своїх документах таке поняття, як «український народ». З того часу «малоросійство» стало означенням форми провінційної несвідомості, невігластва та конформізму українців.

Іншим, не менш (якщо не більш) важливим чинником відмови від «руськості» стало те, що не можна «представнику широких мас» швидко й зрозуміло викласти всю ту історію Русі й «руськості», яку я виклав шановному читачеві на попередніх сторінках, з усіма цими тлумаченнями, перекладами, використанням у тому столітті або в іншому, там або тут. Якщо вважати ці пояснення необхідними, щоб уторопати, чому ми — «нє русскіє» (хоча ми — цілком легітимні «руські» й «русини», а Русь — у нас під ногами), то зрозуміло, чому український рух, який потенційно мав бути демократичним і масовим, став саме українським, а не руським. Коли на «руськість» одночасно претендують і величезна імперія, і купка наддніпрянської опозиційної інтелігенції держави, у якій немає свободи слова, то результат буде відомий заздалегідь — плутанина й безвихідь. Тому представники цієї ж наддніпрянської інтелігенції здійснили справді доленосний крок: вони відмовилися від «брендової назви» й замість відновлення «правдивої Русі» почали створювати нову Україну. Звісно, що історія колись гідно, можливо, скептично, оцінить їхні зусилля, але є один украй упертий факт: після невдалих спроб 1917 — 1921 й 1941 років, через сто п’ятдесят років після цього (можливо, тоді й не дуже відчутного) вибору назви, новоутворена 1991 року держава зі столицею в княжому Києві почала все одно називатися «Україна». Навіть після нищівної поразки, завданої Українській Народній Республіці російськими більшовиками, останнім довелося змиритися з існуванням саме «Української», а не «Малоросійської» РСР. Упродовж усіх років радянської влади уявлення про Україну протрималося, ця традиція й віра не зникли попри всі страти, репресії, знущання й злидні.

Були, щоправда, спроби виявити прийшлість українців у Наддніпрянщині (теорія Погодіна, 1850-ті роки), але, по-перше, досі не виявлено слідів їхньої міграції з Карпат і Волині на місце великоросів, які начебто залишили Київ після монгольської навали, рушивши на північний схід; по-друге, визнання цієї теорії зробило б українців відверто чужерідними для надійного співжиття з великоросами в одній державі. Було простіше нагадувати про спільне руське коріння, яке визначало наявне «общежитіє».

Як не дивно, зміна назви наприкінці ХІХ століття була підтримана й підавстрійськими галичанами. Галицьких русинів у свій час явно не встигли «покозачити». Назва «Україна» не була для них рідною. Вони вже щонайменше п’ятсот років були «русинами», а в австрійських документах фігурували як «рутеніше», а не «руссіше». Явно не «росіяни». У титулатурі австрійських імператорів їхня земля звалася «Королівство Галіції та Лодомерії». Тобто пряма спадковість не від «Московської Русі», а від Галицько-Волинської держави (невже згадалися колишні зазіхання Данила Галицького на Австрію?) Очевидно, тут усе одно подіяла друга згадана нами причина «переназивання» — подібність назви з «русскімі», але додався ще конфесійний чинник. Русинів представляли лише дві соціальні верстви — селяни й греко-католицькі священики (поляки говорили: «хлопи і попи»). Із них освіченими й хоч якось впливовими були лише другі. Дискриміновані місцевою польською шляхетською елітою, священики прагнули якоїсь компенсації. Греко-католицький клір послуговується тими ж богослужебними книгами, що й православні — із церковнослов’янською мовою. Остання є одним із джерел формування сучасної російської мови, набагато інтенсивніше використаним, аніж у процесі формування й стандартизації сучасної української. Православна (і тому — церковнослов’янська) Росія видавалася частині галицьких священиків могутнім потенційним захисником, якщо припустити, що русини — це частина російського народу, яка через історичні обставини опинилася «за кордоном». Їх навіть не зупиняла заборона, якій була піддана уніатська церква в Російській імперії (можливо, їм здавалося, що згодом унія з Римом може бути замінена унією з Москвою...) Вони вважали, що вживана ними «мертва» церковнослов’янська мова — це майже літературна російська. Страхітливу суміш, яку вони вважали російською мовою, інші земляки справедливо називали «язичієм», а рух — «москвофільством», яке часом бувало ще й «рублєфільством» (Росія трохи фінансувала цю течію). Утім, наведу для наочності декілька фраз «мовою» тогочасної галицької еліти з випадково відкритої сторінки протоколів засідань Головної Руської Ради (1849):

«Возвано, аби ся сложили рахунки з выдатков на оурочистость 3/15 мая.

Рада оухвалила для председателей рад дати зробити крестики сребни.

Була мова о гунках для стрелцев руских, що не можна достати темночервонявого сукна, и для того оуряджено знаходящеся ту во Львове сукно сивавое на той час оужити, аж тамто сукно выробится».

Згодом, звісно, з’явилися й досконаліші зразки, проте цей фрагмент доволі промовистий у тому сенсі, що, мабуть, учасникам зборів було б простіше просто перейти на народну українську говірку. «Онародненням» літературної й публічної мови зайнялися представники молодшої генерації галицької інтелігенції 1880—1890-х років; ці представники вже були носіями цілком мирських соціалістичних ідей — народовцями. Вони перебували в тісних контактах із наддніпрянцями, які після заборон української мови (чи «малоросійского нарєчія») в Росії активно посунулися до Австро-Угорщини з її ліберальнішим законодавством і можливістю друкувати книжки українською. Народовці активно скористалися можливостями австрійського режиму й на початку ХХ століття здобули підтримку селянства, яке розуміло нормальну живу мову (для цієї мови не існувало російсько-австрійського кордону), котру їхні вчителі в процесі просвітництва перейменували з «руської» в «українську».

На межі століть «імпортований» з Києва до Львова вихованець професора-українофіла і «хлопомана» Володимира Антоновича історик Михайло Грушевський надав українському рухові академічної респектабельності. Через сто років після створення першопочатку сучасної української літературної мови — «Енеїди» Івана Котляревського — Грушевський випустив перший том фундаментальної «Історії України-Руси». Він був фахівцем саме з історії Давньої Русі, і присвячений її початкам перший том праці, що врешті зайняла тридцять п’ять років авторських зусиль, протягав надійну ниточку історичної спадковості від сивої давнини до сьогодення. Із Русі виростала Україна. Сумну для «свідомих українців» мандрівку стародавнього імені народу від Києва до Москви Грушевський назвав просто й відверто: «Украдене ім’я». Але історичні детективи в поточній політиці малоефективні: буває, що винних шукати надто пізно. Тому якщо не Росія — то вже Україна. І 1914 року тисячі галичан вступали до лав Легіону Українських січових стрільців, хоча ніколи не було січей у Галичині. Світова війна й недовге буття Західноукраїнської Народної Республіки остаточно поховали москвофільський рух у Галичині, а русини стали українцями. Вибір, за який заплачено людськими життями, робить неактуальними вправи у жанрі «а чи варто було?» Але загибель багатьох січових стрільців «за Україну» аж ніяк не знецінює півтисячолітнього «русинства» галичан. В України багато облич, і вона не може (і не повинна) відкидати своє спадкове...

Щодо сучасної Росії (також спадкоємиці Русі), то їй у дечому простіше, а в дечому — навпаки. Простіше тому, що протягом двохсот років її академічна наука й система історичної освіти не задавалися питанням, чому Росія так називається (а не «Русь»). У народу завжди була повна ясність і жодних сумнівів у тотожності цих понять. Ці дивакуваті питання поставила нинішня неприродна для Росії ситуація — її кордони не охоплюють усього терену Давньої Русі (у найширшому її розумінні). І тому пояснення, звідки взялися на Русі ті ж українці, логічно призведе до питання: а що в дійсності пов’язує Русь і Росію? За радянських часів рятувала теорія «давньоруської народності — спільної колиски росіян, українців і білорусів», але тепер вона у відвертому розвалі з різних наукових і позанаукових причин. Щоправда, досі російські підручники цю «народність» згадують, але жоден не здатен дати чітке визначення, що ж це таке було... Тому простіше зробити це питання «фігурою замовчування», адже інакше покриється пилом образ минулого, звичний для багатьох генерацій росіян. Поки не всамостійнилися українці, було дуже легко перекладати згадки про «русинів» у літописах як «русских», тепер, звісно, можна триматися того ж погляду, але... Усе-таки «русин» залишилося лише нашим словом.

ЧЕШИРСЬКІ ПОСМІШКИ ВІТЧИЗНЯНИХ НАУК

Минуле життя людей вивчається багатьма науками: історією, археологією, мовознавством, археологією, антропологією й генетикою, не кажучи вже про легіон «спеціальних історичних дисциплін». Кожна з цих галузей має свій предмет дослідження і джерела здобуття інформації. Хтось спирається у своїх висновках на письмові джерела, літописи й документи, хтось — на матеріальні рештки речей, останки людей, а разом у комплексі усе це має дати нам історичну правду: як воно було насправді, як і чим жили наші попередники.

На жаль, науці, а тим більше різним наукам, часом важко дати однозначні відповіді на начебто доволі прості запитання. Найчастіше ви почуєте у відповідь, що «некоректно сформулювали запитання». В одному науково-фантастичному романі герої потрапляють на планету, де стоїть величезний комп’ютер, який знає все на світі. Проте на всі їхні запитання він відповідав стереотипно: «Не зрозумів запитання».

Якщо ми звернемося до історії, то почуємо з приводу середньовічного коріння сучасних націй («Чи жили українці в Давній Русі?») приблизно таке (я просто уточню низку позицій):

* У сучасній світовій науці прийнято вважати, що нації в Європі виникають у модерну добу, тобто у XVIII — ХІХ століттях. Центрально-Східну Європу цей процес зачепив у першій половині ХІХ століття. До нього долучилися представники недержавних націй — угорці, чехи, поляки, хорвати, словаки, словенці, українці, литовці, латиші, естонці, білоруси. «Весна народів» 1848 р. стала показником їхнього виходу на світову історичну арену. Ті народи, які зберегли власну еліту (угорці й поляки), швидше мобілізувалися й мали більше ресурсів для реалізації національних прагнень. Селянські народи (у яких міська й шляхетська верстви колись асимілювалися німцями, угорцями, поляками, росіянами) повільніше усвідомлювали нові гасла й завдання. Творцями нової ідеології національного буття в них виступала місцева інтелігенція, яка спочатку досліджувала фольклор, потім засновувала товариства народної просвіти, стандартизувала «мужицьку мову», переходила до політичної діяльності й за сприятливих обставин фактично «конструювала», «створювала» націю. Цей процес був неможливим без демократизації суспільства й суцільної обов’язкової освіти, коли дотеперішнє «бидло» ставало свідомими громадянами. Результатом цих вправ було утворення національної держави, яка мала опікуватися внутрішньою культурною й мовною консолідацією.

* Звернення уваги сучасних учених на «національний конструктивізм» дало можливість їм назвати те, що інтелігенти ХІХ століття вважали «національним відродженням», не відродженням, а створенням нації. У цьому є рація, оскільки історія певної країни чи спільноти адаптувалася «носіями національної ідеї» до вимог часу, історія піддавалася певній вибірковій «препарації», створювалися (чи посилювалися) певні національні міфи й легенди, часом навіть фальсифікувалися стародавні літописи про прадавню велич і славу. Усе це втілювалося у політичну пропаганду. Проте абсолютна віра в конструктивізм є також крайністю: як спільнота, все-таки мали свою давню й тривалу історію і чехи, і поляки, і українці, й інші. Звісно, вони в переважній більшості не вважали себе нацією, оскільки просто не знали такого розумного міського слова. Селянство як частина традиційного, немодерного суспільства було резервуаром для збереження давньої архаїчної й переважно безписемної мови, носієм легенд і фольклору, не мало чітких уявлень про навколишній світ поза межами ближчої церковної парафії. Але ці уявлення ставили перед «націоналізаторами» й очевидні кордони й межі. Не можна вигадати якусь націю на цілком штучному ґрунті. Селянський розум є часом хитруватим і скептичним: йому не можна нав’язати нереальні речі. Тому, попри усі академічні застереження, чеські чи українські національні діячі не могли зробити життєздатним ідеологічний продукт, який би не спирався на правдивий ѓрунт традиційної культури й мови, відчуття спільноти, принаймні різниці «свої — інші». Конструктивізм неможливий без опори на ресурси реальної етнічної культури, яка в силу своєї традиційності містить речі й явища, які можна дійсно відродити, відтворити на новому якісному рівні, а завдяки цьому й щось сконструювати.

* Історія як наука спирається насамперед на писемні джерела й те світосприйняття, яке репрезентують у цих джерелах люди, котрі їх створили. Звісно, у Давній Русі ніхто не звав себе «українцем». Слово «Україна» дійсно було згадане в літописі під 1187 р., але не позначало всіх нинішніх теренів України й потім уживалося щодо різних регіонів України чи навіть Новгорода («німецька україна»), або інших розкиданих по околицях земель. Із точки зору виключної й суворої академічності давні Русь і русини не були українцями, бо такими себе не вважали. Утім, ще двадцять років тому всі ми були «советские люди», а до цього були «українці» або «малороси», тепер знову «українці». Зауважимо, що навіть малороси були у своїй більшості (в силу неосвіченості) лише «уманськими», «місцевими», «людьми пана Таковського». Усі ці вправи із самоназиванням засвідчують лише те, що назви — річ мінлива, на відміну від реальної спільноти людей, яка живе на певній (нехай і не надто чітко окресленій) території протягом століть. Якби спитати мешканців князівств Валахія й Молдавія двісті років тому, чи вони — румуни, то вони б навіть не знали такого слова. Але потім об’єдналися в єдину державу Румунія. Народи змінюють самоназви залежно від обставин: щоби зберегти своє унікальне обличчя, упевнитися у своєму надійному й давньому минулому і прагнути кращого майбутнього. Це — не кримінальна стаття. Це також історія. Ми можемо вважати цілком штучними претензії фундаторів Румунії на давньоримську спадщину, але це не позбавить законних підстав думку нинішніх румунів, що найвизначнішим діячем румунської історії є господар князівства Молдавія у XV столітті Стефан Великий. Він же — їхній предок, хоча не знав, що румун. «Слова, сеньйора, — маловарті», — сказано в «Собаці на сіні» Лопе де Вега. Головне — суть. Тому перебування на певній території спільноти людей, яка колись звалася «поляни», «волиняни», «деревляни», «сіверяни» й інші, потім — «Русь», а потім — «русини», «козаки», «черкаси», «кияни», «чернігівці», «українці», «малороси», зараз — лише «українці», є реальністю, а зміни назв — лише пристосування до історичних і особистих обставин.

* Звісно, не можна говорити про «українську націю» щодо Давньої Русі, оскільки національний колектив (усвідомлена й консолідована спільність), а тим більше національна держава (розгалужена бюрократична структура з виборними інститутами, стандартизованою мовою діловодства, державною ідеологією й системою обов’язкової освіти) не належать до часів середньовіччя. Вони — продукт модерного часу. Але більшість націй (я тут не говорю про імміграційні суспільства на кшталт США чи Латинської Америки) будуються на певному етнічному ѓрунті. Тому варто говорити про існування в історії певних етносів, етнічних груп, етнічних спільнот, які навіть без сталої ідентичності, єдиної назви й державності можна за певними критеріями окреслювати зовні, чи це ІХ століття, чи ХІХ. Перш ніж звернутися до українців із пропозицією створити націю місцевій інтелігенції, науковцям треба було окреслити її зовні, дослідити й визначити як певну культурно-мовну спільноту, народ (тоді не використовували поняття «етнос»). Саме тоді й виявилося, що «малороси» живуть далеко поза межами того, що вважалося «Малоросією»: не лише на Лівобережній Україні, а й у Карпатах і на Волині. І це ім’я виявилось затісним...

* Сучасні нації вважаються «уявними спільнотами», оскільки вони існують лише в уяві носіїв таких поглядів. Наприклад, сьогодні «уявляють» українську націю 56% громадян України, які вважають себе передусім громадянами України. Це їхня провідна ідентичність. Приблизно чверть населення вважає себе мешканцями регіону, міста чи села. Краще, але дуже подібно до ситуації столітньої давнини. Утім, це не позбавляє їх приналежності до набагато більшої спільноти людей, які є носіями української мови, культури або спільних традицій, вони лише схильні мислити себе у вужчому соціальному й політичному контексті. Власне, усі спільноти — уявні: суспільство, народ тощо, але це не позбавляє реальності тих речей, які щиро уявляють собі люди...

Якщо ми звернемося до мовознавства, то дізнаємося:

* Книжна мова Давньої Русі, від початку т.зв. старослов’янська, яка сформувалася на основі солунського діалекту староболгарської мови (мова Кирила й Мефодія), була мовою лише елітних прошарків населення — насамперед освічених ченців, які й залишили по собі більшість тих письмових джерел, якими оперує історична наука. Згодом вона зазнавала місцевих локальних впливів, змінювалася, але у своїй основі залишалася такою, яка не спирається на живі народні говірки. Ситуація не дивна, якщо подивитися на Західну Європу, в якій панувала латина, котра попри все не була народною мовою поза межами ареалу романських мов (але й там вона була «варварська» й утворила згодом нові мови).

* Сучасне мовознавство доводить, що спільна давньослов’янська мова за тисячу років від великого розселення слов’ян суттєво змінилася в різних куточках слов’янського світу. Та мова населення українських теренів, яку ми маємо на XVII століття, суттєво відрізняється від тої, що побутувала тисячу років до того. Це не могло відбутися внаслідок якоїсь швидкої «революції», адже селянські спільноти протягом століть були замкнені, і ніхто не навчав їх іншої мови у школі. Природні зміни мови відбуваються протягом тривалого часу, а це означає, що шлях від племінних говірок-діалектів до тієї народної й цілком зрозумілої нам української мови XVII століття пройшов низку суттєвих етапів і за часів Давньої Русі. Проте ці етапи не проходили через книжну мову того самого часу, вона залишалася над масивом живих розмовних діалектів.

* Якщо характерні зміни відбулися на значному ареалі (приблизно подібному до території, заселеної сучасними українцями), значить, племінні діалекти Південної Русі мали від початку деякі спільні риси. Урешті, це означає, що нижче од відомої історикам давньоруської мови жила собі давня українська (назвіть її хоч русинською, але якось же треба називати), із якою щось із часом відбувалося, хоча вона не потрапляє у письмові джерела. Свідком її існування є «помилки» давньоруських переписувачів, які вставляли в канонічні тексти суто українські огласовки, гекання й інші риси, властиві лише українській мові. Ці помилки, якщо їх порахувати, за статистичними закономірностями не можуть мати випадкового характеру. Є в тому, які саме помилки робилися, певна закономірність. Тому якщо брати за критерій наявності окремого народу мовні риси, а не самосвідомість, то за часів Давньої Русі на території сучасної України жили люди, які розмовляли давнім варіантом саме української мови. Звісно, поняття «окрема мова» є досить розпливчастим, поки не створено її стандарту й канонічного словника, правопису, графіки. Але є діалектні комплекси, відмінні від інших діалектних комплексів. А це означає, що колись ці відмінні комплекси стандартизують і назвуть: мова така-то. Хоч українська, хоч русинська, але окрема. Відмінна від інших.

Отже, до висновків. Щиро скажемо, що, незважаючи на всі суперечки різних наук, дискусії з приводу предметів і методів, взаєморозуміння чи ворожнечі, ми можемо стверджувати: предки тих людей, які сьогодні звуть себе «українцями», жили на території сучасної України віддавна. Наскільки віддавна? Може, пара тисяч років утішить? Вони належали протягом змін генерацій до різних державних утворень, розмовляли різними мовами, з їхніми мовами також відбувалися різні зміни, вони називали себе по-різному, але те, що протягом історичного й фіксованого часу жили тут фактично завжди, не підлягає сумнівам. Єдиною їхньою проблемою залишаються справи ще частково ХІХ, але, безперечно, і ХХІ століття: чого вони хочуть від себе та своєї країни на сьогодні та в прийдешньому. Їм не варто переживати за минуле, за вкоріненість на своїй землі. Хай уболівають за майбутнє.

Теги: