Священик і викладач Микола Несправа у Дніпропетровську відомий своїми мандрівками по світу. Проте професійним мандрівником святий отець себе не вважає і просить сприймати його як пілігрима — людину, яка шукає відповіді на певні запитання. Саме задля цього Микола Несправа провів разом з iще трьома однодумцями з України (правда, не священиками) 16 днів серед племен Папуа — Нової Гвінеї...

Вода по пояс і жодної живої істоти

— Отче, яку мету ви переслідували, відправляючись до Папуа — Нової Гвінеї?

— Загалом ми переслідували три мети — дослідницько–етнографічну, подивитися на світ очима місіонера і, нарешті, довести самим собі, що є ще порох у порохівницях.

— Який момент вашого перебування в Папуа — Новій Гвінеї вважаєте найекстремальнішим?

— Там кожен день можна таким назвати. Переліт хоч і виявився довгим та важким, але дуже захоплюючим. Ми летіли через Об’єднані Арабські Емірати, столицю Індонезії Джакарту, численні острови, які нагадували ті, що постають iз реклами батончиків «Баунті». Потім приземлилися в Джаяпурі — великому місті Папуа — Нової Гвінеї. А звідти на маленькому місіонерському літаку вирушили до крихітного гірського містечка, яке називається Декай. І вже там для мене настало перше одкровення. Після голубого неба і яскравого сонця при вильоті з Джайпура ближче до гір постало щось незвичайне — потужна грозова хмара, туманність, до якої входив наш літак. Пізніше збагнув, що сонце перед тим я побачив востаннє на наступні два тижні.

Усе це мені здалося воротами до пекла. Замість голубого неба — щось всуціль сіре над головою. Цілий день невпинно йде дощ, невеличкі перерви бувають не більше 15 хвилин. Ми ледве врятували фото– та відеоапаратуру, бо коли ввійшли до джунглів, вода спершу була по кісточки, потім — по коліна, а тоді й узагалі по пояс. Ось у таких умовах ми йшли три дні. Я дуже довго вдивлявся у джунглі, прагнучи побачити хоча б когось чи принаймні почути писк якоїсь живої істоти. Проте, окрім комах і якихось слизняків, не було нікого.

Тільки на третій день ми добралися до легендарного племені караваїв, вимираючого, як стверджують місцеві фахівці. Якщо ще в 2005 році вважалося, що цих лісових жителів нараховується близько двох тисяч, то нині їх набереться не більше 700 осіб. Це ніскільки не дивує, бо живуть караваї у надзвичайно складних умовах — глибоко в джунглях, свої будинки зводять на висоті до 10, а інколи — й до 30 метрів. Для цього спилюють дерева, на які й встановлюють доволі специфічну споруду. Справді неймовірно: там, на висоті, разом iз членами однієї чи двох сімей живуть iще й собаки, свині та інша живність. Піднятися до цього будинку можна тільки по дуже тоненькій дерев’яній драбинці — по стеблу бамбука з вирубаними сходинками.

— За таких умов запросто можна звалитися донизу...

— Так. Буквально за тиждень до наших відвідин загинув німецький дослідник — під вагою його тіла драбина зламалася, і нещасний iз висоти 15 метрів впав спиною просто на бамбук.

Я ж, мандруючи джунглями, тільки й думав про те, щоб не зламати ногу. Адже землі як такої там немає — весь час мусиш перестрибувати з гілки на гілку чи з колоди на колоду. І все ж буквально в перший день я зламав собі ребро. Коли це сталося, відповз на берег, відкрив аптечку, встиг вколоти знеболююче, накласти компрес. Це привернуло увагу місцевих провідників. Потім вони весь час до мене підходили, щоб я і їх «полікував». Тільки дав зрозуміти, що активоване вугілля лікує розлади шлунка, як ці розлади сталися буквально в усіх. Зрештою, все завершилося тим, що я використав усі запаси привезених ліків.

Коли ж підійшов до води і зняв чоботи з наміром сполоснути набряклі ноги, до мене звернувся місцевий житель, який виразними жестами вимагав відійти подалі. Пізніше я дізнався, що за два дні до цього крокодил затягнув на дно жінку.

Узагалі різних небезпек там вистачає. Навіть не знаєш, звідки їх чекати. Приміром, кожного вечора я мусив себе ретельно намазувати маззю проти кліщів, увесь одяг просочував спреєм. І довкола місця, де спав, створював, так би мовити, охоронну зону від комах. Коли ж уранці прокидався, виявляв по периметру хмари мурашок, термітів, кліщів.

— Як же вас зустріли легендарні, як ви кажете, караваї?

— Зустріли досить уважно, навіть насторожено, але не агресивно. Нас вони навіть пригостили своїм делікатесом — стравою з сагового крохмалю. Я його з’їсти так і не зміг. Ще вони харчуються бананами, ананасами... Свинина для них — розкіш, її їдять, мабуть, раз на рік. Але спілкуватися з караваями все ж непросто — тільки щось їм не сподобалося, відразу забігли нагору і зачинилися.

Племена найчастіше воюють через жінок

— Караваї — це єдине плем’я, яке живе так глибоко в джунглях?

— Щодо цього ручатися не можу, бо виявляють все нові племена, які дотепер не мали жодного контакту з цивілізацією.

Ми ж, покинувши караваїв, пересіли на човен і близько 200 кілометрів рухалися річками. Аж доки не добралися до однієї з долин, де мешкають — не дивуйтеся — до 800 народностей, кожна з яких має свою мову. І всі вони не контактують із зовнішнім світом. Індонезійський уряд, щоправда, намагався провести якийсь об’єднавчий форум — зібрати всіх вождів, щоб виробити спільну стратегію подальшого існування. Зрештою, все завершилося масовим безладом, міжусобними бійками.

До речі, буквально в кожному племені (а ми побували в чотирьох iз них) я перепитував: через що виникають ці конфлікти? Як це не дивно, відповідь отримував майже одностайну — через жінок. Другою найчастішою причиною конфліктів є крадіжки свиней, третьою — боротьба за території, бо ресурси тут дуже обмежені, і якщо якесь плем’я зазіхає на бананові плантації сусідів, все завершується справжніми бойовими діями.

— Якщо вже за жінок у цих племен ведуться такі бої, то можна зробити висновок, що ніщо людське їм не чуже... Чи не так?

— Тільки кожне плем’я щодо цього визначається своєю специфікою. Так, найціннішим дарунком за красиву дівчину є кількість... свиней. Зазвичай просять до п’яти поросят. А заміж там виходять у 12—14 років. Окрім того, наречений повинен передати батькові нареченої декілька комплектів луків, списів, ножів — бажано з кістки козуара. Ну а найцінніша річ — намисто з собачих зубів, нитка якого нерідко сягає й двох метрів.

Помітив, що до собак там ставляться жорстоко. Тварини весь час жалібно скавучать, їх постійно б’ють, часто карають — стрічкою з бамбука одну з ніг прив’язують до шиї. Одного з псів я пожалів і відв’язав. А потім дивлюся — він притискає ногу до шиї автоматично. Виходить, що в такому стані пес перебував дуже давно. А про те, щоб собак годувати, ні в кого навіть думок не виникає! Одну тварину я пожалів і кинув їй шматок своєї булки. Аборигени на мене подивилися так, начебто я вкрав у них щось дуже цінне.

«Слава Богу, що живий i здоровий»

— З якими племенами ви спілкувалися у вищезгаданій долині?

— З племенами дані, ялі та одним iз найбільших племен — осматами, дуже древньою народністю, яка починала своє існування десь на півночі Австралії. Саме в осматів мені вдалося навіть певною мірою проповідувати... маленьким дітям віком 6—8 років. І хай це вас не дивує. Хлопчиків уже в 9 років забирають із сім’ї, якої в нашому розумінні там не існує, і вони до досягнення повноліття живуть окремо. Чоловіча і жіноча общини у них, на відміну від сімейних караваїв, існують окремо одна від одної. Проте караваї доживають до 35—40 років, тоді як осмати, гадаю, і до 60.

Осматські жінки все носять на головах, а це зазвичай величезні рюкзаки. Зайшла якось представниця племені до нашої стоянки — тут же нарубала дров, розпалила вогнище, нарвала з гілки бананів і запекла їх для нас. Чоловіки при цьому дивляться і нічого не роблять.

— Які висновки ви зробили для себе, побувавши в Папуа?

— Папуа — це для мене дуже яскрава духовна школа. Коли стоїш дуже близько до смерті, тоді життя набуває зов­сім іншого забарвлення. Коли прокидаєшся вранці і радісно промовляєш: «Слава Богу!». Слава Богу, що живий і здоровий.

СТРАШНО ПОДУМАТИ

— Ну а канібалів ви бачили?

— Як розповів наш гід Ісаак, який до християнства, до речі, прийшов після того, як був алкоголіком і наркоманом, існує спеціальний відділ iз розслідування випадків канібалізму. За їхніми даними, за вісім місяців з’їли близько 30 осіб. У місцевих жителів я намагався якнайбільше дізнатися про канібалізм. Але вони явно не бажали розкривати таку таємницю. Отож довелося обходитися спостереженнями. Зокрема, мені довелося бачити дитячу іграшку — людина їде на свині, тримаючи в руці... людське стегно. Бойова сокира у них існує, як мені пояснили, для видобутку розуму. Я спершу зміст цих слів не зрозумів. Потім мені пояснили: за допомогою такої сокири дуже легко розрубати голову...

На власні очі довелося бачити приклади жертвоприношення. Під час великої скорботи жінки самі собі відрубували пальці. Ми бачили жінок без пальців узагалі.

— Цікаво, чи мають ці племена уяву про алкоголь?

— Алкоголю в них немає. Проте осмати активно жують горішки, які через п’ять хвилин перетворюють у криваве червоне місиво. І чоловіки, і жінки, і навіть діти жують цей горішок, що має легку наркотичну дію. Тому вони всі перебувають у досить веселому настрої. І все це криваве місиво не завжди спльовують до розставлених урн. Назвати це антисанітарією, гадаю, буде дуже м’яко.

Цивілізація якщо до когось і дійшла, то досить специфічно. Мені, зокрема, довелося бачити вбиральні біля будинків — турецькі унітази без будь–яких ширм, а поруч iз ними стоять відра з ковшиками для змивання нечистот, що просочують довколишній ґрунт.

При цьому вони поважають старших, шанують свій рід. Якщо хтось удостоїться за життя особливої пошани, то й на той світ його відправляють відповідно — труп закопчують, а багатьох муміфікують, яму для поховання викладають камінням, картоплею.

Теги: