Про те, як навчитися любити себе, своїх дітей, свою Україну, з читачами "Прес-Центру" поділився своїми думками митрополит Черкаський і Канівський.


Українська церква й Москва


– Владико, Собор Української православної церкви, який відбувся нещодавно, набув широкого розголосу й за межами церкви. Чи планувалося розглядати на Соборі ще якісь, невідомі для широкого загалу питання?


– На Соборі головним питанням було прийняття Уставу, затвердженого Синодом УПЦ у 2007 році, але ще не затвердженого Собором. Церква не може жити без Уставу. Але той Устав, який походить із Москви, нам не зовсім підходить, тому що ми маємо свою державу, свою Конституцію, свої закони. Те, що годиться для Росії, не завжди підходить для нас. Над цими питаннями в нашій церкві довго працювали, і їх потрібно було затвердити на Соборі. Крім того, в Україні було утворено багато нових єпархій, не затверджених Собором.

Були й інші, дрібніші питання. Але ніяких "прихованих" питань не порушували, особливо те питання, яке мусує Інтернет, мовляв, на Соборі хтось хотів замінити Предстоятеля Української православної церкви. Таке питання не розглядалося.

– А про автокефалію (повну незалежність від Москви) Української православної церкви не йшлося?


– Цього питання теж ніхто не порушував. Не секрет, що я багато ратував за автокефалію. Але ми живемо в такий період, коли порушувати це питання не час. Забагато в церкві різних думок, занадто політизоване це питання. Зараз ситуація в нашій церкві стабілізувалася, всі вже змирилися з її нинішнім статусом. Ми й так маємо майже автокефальний статус: самі відкриваємо монастирі й лаври, самі рукопокладаємо єпископів, створюємо нові єпархії, нікому не відраховуємо кошти. В церкві стало спокійніше, ми можемо робити все для духовного росту, спасіння людей.

– Багатьох турбує те, що Патріарх Кирил часто їздить в Україну.


– Але ж його можна зрозуміти! Патріарх бачить, що український народ – особливий, його дуже добре приймають. Не як главу, а як Патріарха, через якого Українська церква спілкується з Православ’ям усього світу. Не потрібно робити з його візитів політику.

– Якщо зараз ще не прийшов час для автокефалії, то коли він прийде?


– Колись прийде. Але до цього потрібно підготувати людей. Треба, щоб люди довірилися думці архієреїв (церковних ієрархів. – Ред.). Якби архієреї були всі заодно, то автокефалія була б уже завтра!

А що ми маємо зараз? Поїдьте Україною, послухайте, якою мовою проповідують у храмах. У багатьох областях ви майже не почуєте проповідей українською. Хто буде робити автокефалію?..

Для того, щоб ми прийшли до автокефалії, політику в церкві треба викинути на сміття! Візьміть Візантійську імперію: коли імператор Констянтин, між іншим, тоді ще язичник, побажав, щоб у місті Візантій (Константинополь) був свій Патріарх, існувало вже чотири патріархати! Що, коли у Константинополі з’явився п’ятий Патріарх, православ’я розділилося? Ясно, що ні. А зараз, коли йдеться про утворення в Україні автокефальної церкви, одразу піднімають ґвалт про "розділення". Яке розділення? Констянтин розумів, що коли біля нього буде Патріарх, йому буде краще керувати імперією. Не бажання комусь нашкодити, а зручність! А в нас одразу це питання переводять у політичну площину. В разі затвердження автокефалії Української церкви в нас із росіянами все одно будуть спільні святі, збережуться добрі стосунки. Краще буде всім! Але, повторюю, над цим питанням треба працювати, роз’яснювати людям.

– Багато хто й досі не сприймає Україну як незалежну державу.


– Як тільки нашу Україну не мордують, не хочуть її бачити на світі! Якщо імперія розвалилася – треба було б уже з цим змиритися й жити в мирі й розумінні.

Молитва – своєю мовою чи чужою?


– Яке значення для церковного життя має мова богослужіння?


– Мовне питання для церкви взагалі дуже важке. Його багато років обговорюють не тільки в Україні, але й у Росії, Греції, Грузії... Грузини, наприклад, досі служать старогрузинською мовою, якої зовсім не розуміють, греки – старогрецькою мовою, якої також здебільшого не знають. Ми хоч щось розуміємо з церковнослов’янської мови, греки ж не розуміють зовсім нічого...

Хоча, будемо щирими, деякі церковнослов’янські фрази дуже важкі для сприйняття, особливо для молоді. Коли грецькі речення перекладали для слов’ян, робили це дослівно. Й зараз навіть обізнаним людям важко зрозуміти, що таке, скажімо, "лядвія моя наполнишася поруганій" або "змій сей, єго же создал єси ругатися єму", або хоча б "паки і паки"? А тоді виникає запитання: чи правильно ми чинимо, молячись незрозумілими для нас самих словами? Я всім і кожному раджу повірити словам апостола Павла із Першого послання до апостолів. Подивіться, про що він там пише!

(Від редакції. Після інтерв’ю ми переглянули згадане владикою Софронієм місце із Біблії. Апостол Павло пише таке: "Розмовляю я мовами більше всіх вас. Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!")

Усі ці аргументи треба донести до людей. Я не ратую за те, щоб переходити на українську мову одразу, бо ще немає якісних перекладів, і зробити їх – велика праця, але цю працю треба робити.

– Але ж є багато перекладів і Біблії, і богослужіння.


– Є, але, на жаль, вони недосконалі, в тому числі й із погляду богословської термінології. Є кращі, є гірші, але доопрацьовувати треба всі. В деяких зберігається багато церковнослов’янізмів, утім, як на мене, від цього вони тільки виграють.

Наголошую, попереду – велика робота. А щоб її зробити, потрібно, в першу чергу, полюбити самого себе, своїх людей, свою Україну. Без цього нічого не буде. Ми ж самі себе не любимо! Вийдіть у Черкаси, послухайте, як розмовляють українці, в тому числі й вихідці з села. "Што" і "как"... "Штокають" і "какають". І цим пишаються! Ми що – раби? Що, в наших жилах тече рабська кров? Любимо пристосовуватися до всіх. Треба брати приклад з таких народів як єврейський: подивіться, він розсіяний по всьому світу, але тримається свого. Та й не тільки цей народ, таких прикладів багато. Тільки ми чомусь ніяк не можемо згуртуватися...

Як православ’я допомагає розуму й волі


– Починається навчальний рік. Як церква напутствує викладачів, учнів, студентів?


– На 1 Вересня священнослужителів іноді запрошують до навчальних закладів. Це – дуже добре, але на цьому спілкування освітян із нами, як правило, й завершується. А поява священика в навчальному закладі має велику силу, навіть якщо він й нічого не скаже, просто прийде туди. Хтось із дітей буде хіхікати, а хтось і задумається...

Чому нашого брата не хочуть пускати до школи? Український народ, хочеться це комусь чи ні, – народ православний. 30 мільйонів українців, які вважать себе православними, не мають права, щоб їхні діти слухали від своїх батюшок свою мовою про свого Бога!

Ми нікому нічого не нав’язуємо, ми лише свідкуємо про свою віру. В нашій атеїстичній області й досі в освіті панує атеїстичний погляд на науку, на виховання... Тільки подумаймо: кому це вигідно? Якщо "Бога немає", якщо "гріха немає" то мораль – всього лише людська вигадка. Саме з таких міркувань виникає розбещеність, вседозволеність. А чи приносить вседозволеність, тобто потурання своїм забаганкам, щастя? Подумайте: чи щасливий п’яниця? Ні. Йому завжди, кожної хвилини хочеться випити. Наркоман – ще гірше. Блудник іде містом – і йому тільки жінки в очах. Коли поведінку диктує не розум, а пристрасті – це не воля, не насолода, не повноцінне життя. Це – мука. Православ’я навчає людину жити повноцінним життям.

Картина красива тоді, коли вона – в красивій рамці. Так і людина: коли вона виходить з рамок, вона втрачає свою внутрішню красу. Нам пропонують обмежитися навчанням дітей у недільних школах. Але туди ходять лише діти віруючих, які й так знають, що таке віра, православ’я, мораль. А хіба не потрібні ці знання всім іншим дітлахам?..

Теги: