Термін «екологія» з’явився порівняно недавно – у другій половині ХІХ ст. – і дуже швидко пережив еволюцію від «науки про універсальні зв’язки живих організмів із їх середовищем» до «екологізму». Останнє поняття нинішні філософи та екологи вже витрактовують як «різновид сучасної ідеології та сучасного світогляду». Фактично йдеться про світоглядні зрушення, спрямовані на пошук шляхів подолання «кризового стану довкілля та глобальної екосистеми, а також гуманітарної кризи, що є наслідком дисгармонії між людиною та світом, що її оточує».[1]

Екологізм стрімко входить в усі сфери суспільно-політичної діяльності, економіки, культури, етики та релігії. Ця обставина породжує «розмаїття течій сучасного екологізму, його філософських і теоретичних засад, світоглядних орієнтирів, а також щонайширший спектр практичних проявів і форм взаємозв’язків з іншими ідеологіями та суспільно-політичною практикою».[2] Понад те, екологія, на думку одного з ідеологів Всесвітнього об’єднання українців «Четверта хвиля» І. Каганця, є одним із полів (поряд із технологічно-силовим і духовним) боротьби чи навіть «війни за розум», що точиться у нинішньому світі.[3]

Класичним прикладом найтіснішого поєднання екологізму з іншими ідеологіями є відображення екологічних проблем у релігійній свідомості. Власне, можна ставити питання значно ширше – формування екологізму під впливом релігійних настанов та догматично-канонічного корпусу.[4] Адже взаємини екології (екологізму) та релігійної ідеології є найдавнішими – ще задовго до появи поняття «екологія» церковні чи біляцерковні організації переймалися екологічними проблемами. А тому, як показує практика, проблеми екології можуть стати навіть тим спільним майданчиком, де відбуватиметься діалог непримиренних сторін. Як приклад – спільна заява Ради релігійних інститутів Святої Землі (CRIHL) щодо проблеми глобальної зміни клімату на Землі, в якій вони підкреслили «духовне коріння» екологічної кризи та «важливість релігійної відповіді на неї», закликали віруючих до «глибокої переоцінки нашого духовного та фізичного ставлення до цієї Богом даної планети».[5] Зауважимо, що заяву підписали керівники як ізраїльських, так і палестинських релігійних організацій – такі консенсуси бувають нечасто.

Практично всі релігії чи релігійні напрями від свого зародження, як правило, мають достатньо розгорнуте вчення про навколишню природу і правила ставлення до неї, послуговуються символікою із зображеннями тваринного чи рослинного світу та відповідними алегоріями: голуб як алегорія Святого Духа; риба як символ ранньої християнської Церкви; тваринні алегорії Євангелій (орел, віл і лев); олені у буддизмі та християнстві; лелеки у християн та мусульман як священні птахи (рятують від голоду, та в них переселяються душі мусульман, які не здійснили хадж, а тому кожен, хто вбив лелеку – вбивця[6]); рослинні орнаменти в ісламі та вшановування мусульманами окремих дерев (за словами Мухаммеда, деякі рослини благословенні як мусульмани, особливо пальма[7]), значення чистої/цілющої води, землі та повітря для віруючих[8] тощо.

Зрештою, тварини є взірцем для наслідування навіть для апостолів. «Будьте мудрі, як змії та смиренні, як голуби» – повчав їх Ісус Христос (Мт. 10:16). Про близькість людини і тваринного світу свідчить і факт їхнього творення в один день (Бут 1:31), а тому Бог заповідав «проявляти особливу турботу про збереження тваринного світу».[9] Християнські святі Григорій Палама, блаженний Августин, Паїсій Величковський, Серафим Саровський та багато інших, називали природу – живою іконою, душею Землі. А у Соціальній доктрині Московської патріархії природа охарактеризована як храм,* у якому людина – священик, який служить Творцю.[10] Зрештою, рай практично у всіх релігіях описаний як місце із привабливим кліматом та розкішною й доброзичливою до праведників природою, на відміну від пекла, де природа знищена. Те ж можна сказати й про есхатологічні описи – всі вони розпочинаються із сцен знищення природного навколишнього середовища.

Особливо розвинуте вчення про природу у світових релігіях та напрямах індуїзму. А у джайнізмі навіть заснована Міжнародна премія ахімси за «значний внесок у справу збереження природи».[11] Святі, пророки, будди та інші, вшановувані віруючими особи, проповідували тваринам та, інколи, навіть рослинам.[12] За останнє, наприклад, св. Франциск Ассизький став святим у католицизмі. А з 1980 р. Апостольська Столиця визнала його покровителем/заступником екологів.[13] Авторитет Франциска настільки великий у європейських країнах, що з 1986 р. у місті його народження (Ассиз, Італія) був заснований «Альянс релігій і захисту природи», в який увійшли лідери більшості християнських напрямів, буддисти, мусульмани, іудеї, представники багатьох національних релігій зі всіх країн світу, а також Всесвітнього фонду дикої природи (WWF) та інших природоохоронних організацій.[14]

Тому не дивно, що проблеми, пов’язані із збереженням довкілля, екологічної безпеки людства давно вже стали топ-темами практично всіх християнських та інших Церков світу. У 2008 р. (документ оприлюднено 09.03.2008 у газеті «L`Osservatore Romano»), вперше за майже півтори тисячі років, Апостольська Столиця включила забруднення навколишнього середовища (поряд із іншими «новими» гріхами, як то: аборти; вживання і поширення наркотиків; «спонукання до бідності», тобто продукування соціальної несправедливості, що призводить до зубожіння людей; «надмірне накопичення багатства»; морально сумнівні «біоетичні» експерименти; маніпуляції на генному рівні, що порушують фундаментальні закони людської природи) до переліку «смертних гріхів» («відразу після смерті душа померлого у смертному гріху занурюється в пекло»).[15] Таким чином, католицька Церква, зарахувала «безвідповідальне руйнування природи до однієї із найважчих категорій гріхів, а саме, до суспільних гріхів що кричать до Неба, тобто ставить його в один ряд із гріхом навмисного вбивства людини та іншими найтяжчими злочинами проти людини та суспільства».[16]

Заради справедливості відзначимо, що саме Католицька Церква була біля витоків всесвітнього екологічного руху. Адже ще до Міжнародної конференції «Human Envirоnmеnt» («Довкілля людини») у Стокгольмі (1972 р.), яку організувала ООН з метою визначити фундаментальні принципи, які мають регулювати права та обов’язки людей щодо довкілля людини (саме з цієї конференції, вважається, і бере початок сучасний екологічний рух), Папа Павло VI у своєму апостольському листі «Octogesima adveniens» (1971 р.) застеріг людство від руйнування природи. Ці думки були підтримані Римським синодом єпископів, який у декларації «De justitia in mundo» застеріг людство щодо конечності природних ресурсів, необхідних для людського життя.

Згодом Папа Іван Павло ІІ у своїх роздумах щодо навколишнього природного середовища вперше долучив злочин проти довкілля до гріхів, що «волають до Неба». Тобто прирівняв руйнування природи до навмисного вбивства людини та інших найтяжчих проступків.[17] Причиною цього, на думку Івана Павла ІІ, є викривлення розуміння людиною своєї божественної сутності, місця й завдань у навколишній природі. «Коли вилучити Божественний контекст, то … природа перестає бути «mater», тобто матір’ю і зводиться до «матеріалу», який можна піддавати будь-яким маніпуляціям».[18] Але ці та інші подібні розмірковування Папи на той час не стали доктринальними, хоча мали значний вплив на розвиток не лише католицького, але й православного богослов’я – вони частково відображені у Спільній декларації з екологічної етики, підписаній 10 червня 2002 р. Папою Іваном Павлом ІІ та Константинопольським патріархом Варфоломієм І.

Папська Академія Наук Католицької Церкви відслідковує всі принципові події у сфері погіршення екології та приймає відповідні звернення. Зокрема у 2011 р. було опубліковано доповідь сформованої Папською Академією Наук робочої групи. В цій доповіді найвідоміші вчені зі всього світу, які досліджують проблему танення льодовиків, закликають зупинити процес танення шляхом скорочення викидів парникових газів та інших забруднюючих речовин. У доповіді вчені також підтверджують серйозні і, можливо, невідворотні зміни в екосистемі, спричинені безвідповідальною поведінкою людини. А тому, на їх думку, потрібні негайні дії урядів всіх країн із виправлення становища (доповідь у багатьох своїх висновках опирається на дослідження стану льодовиків Гренландії, проведене у вересні 2007 р. спеціальною екологічною експедицією, що була організована і профінансована Константинопольським патріархом Варфоломієм І). Прес-секретар Ватикану о.Федеріко Ломбарді, коментуючи доповідь, зазначив, що хоча вона й не має доктринальної вартості, але «вписується у глибоке піклування Церкви про навколишнє середовище, про що неодноразово згадує останнім часом Бенедикт XVI».[19]

У Церквах та релігійних напрямах України екологічна проблематика (як у теоретичних пошуках, так і практичних діях) лише починає здобувати свою популярність. І першість тут закономірно утримують Католицька та Греко-Католицька Церкви в Україні, які, проте, багато в чому ще перебувають у стадії вивчення досвіду співпраці Церков (та світських інституцій) Західної Європи у справі збереження довкілля та налагодження екологічного менеджменту Церков.

Значно меншу увагу проблемі подолання екологічної кризи в Україні та світі й відповідальності віруючих за Створіння (як базової вимоги християнської моралі) приділяють православні Церкви в Україні. Проте поступово і вони піддаються загальним тенденціям розвитку православного богослов‘я та менеджменту. І тон тут задає Константинопольський патріарх Варфоломій І, який вже багато років займається екологічними проблемами і навіть за кошти благодійників спорядив біля десяти (відбуваються раз на один-два роки) крупних екологічних експедицій (по басейну Чорного моря, на річки Амазонку та Ніл, Гренландію та ін.).

Реагуючи на все більшу загрозу т.зв. «мирного атому» для людства, Вселенський патріарх Варфоломій I запропонував провідним державам світу відмовитися від атомних електростанцій на користь альтернативних джерел енергії. Ця заява була зроблена на тлі аварійних зупинок на ряді японських АЕС після землетрусу і цунамі. «При всій повазі до науки пропонуємо замінити атомні електростанції, настільки небезпечні для людства, різними формами «зеленої» енергії, яка безпечна».[20]

Проблеми із довкіллям (незадовільний стан екології), на думку патріарха Варфоломія І, «є нерозлучними з духовними та моральними відхиленнями людства». Наслідками цього відхилення є «жадібність та ненаситне бажання матеріального багатства», що «з духовної точки зору є гріхом, який порушує гармонію як духовних, так і природних взаємин». Нагодою для всього людства «пережити несприятливі наслідки стихійного лиха та зіпсованої духовності» є Воскресіння Христа, проживаючи яке у глибині нашого серця, «наше буття буде сприятливо впливати на все людство та природний світ. Природничі науки, можливо, ще не знайшли зв'язку між оновленням людства та оновленням творіння, але досвід святих – що повинен бути ціллю нашого власного досвіду – підтверджує той факт, що справді, людина народжена у Христі, відновлює гармонію природного світу, порушену гріхом».[21]

Подібні інтерпретації взаємовідносин «людина-природа» звучать і у проповідях патріарха Філатета (УПЦ КП), митрополитів Володимира (УПЦ МП) та Мефодія (УАПЦ), предстоятеля УГКЦ митрополита Святослава та інших кліриків з нагоди чергових річниць Чорнобиля, повеней та інших екологічних катастроф в Україні та світі.[22] Проте, зрозуміло, що цим Церквам ще слід пройти довгий шлях до того рівня осмислення проблем довкілля, який демонструє нині Католицька та деякі європейські протестантські Церкви. Адже нині йдеться про «екологічне навернення» (підтримане Радою Єпископських Конференцій Європи) віруючих й не віруючих, «екологічне виховання» через Божественну Літургію,[23] а «формування відповідальності мирян за створіння-природу» бачиться «в рамках душпастирської діяльності Церков у потрійному вимірі: катехизи, літургії та дияконії».[24]

Щодо внеску інших Церков та релігійних напрямів в Україні у справу збереження природи і екологічного виховання віруючих, ми можемо лише констатувати періодичну участь їх представників у заходах (конференціях, спільних молитвах тощо), що проводяться католицькими, греко-католицькими чи православними Церквами, а також світськими організаціями (громадськими об’єднаннями, навчальними установами тощо).

До речі, якщо така неувага до екологічних проблем в іудеїв та мусульман певним чином пояснюється загальною (можливо – позірною) незацікавленістю цих релігійних напрямів вказаною проблематикою (наприклад, т.зв. «екологічні» розділи навіть відсутні у прийнятих не так давно соціальних доктринах російських іудеїв та мусульман),[25] то певна пасивність, наприклад, протестантських Церков викликає подив. Адже у їх соціальних доктринах такі розділи є.[26] Проте ці доктрини не стали поштовхом для появи окремих досліджень з екологічних проблем.

Крім того, проведений нами аналіз періодичних видань, що видруковуються в Україні Церквами та іншими релігійними організаціями,[27] дозволяє говорити про відсутність (за незначними і локальними винятками) до 2009 р. спеціалізованих статей, присвячених окремим проблемам збереження довкілля. Навіть у програмних статтях, присвячених, наприклад, есхатології Церкви, де, здавалося б, висвітлення питання необхідності збереження навколишньої природи є логічним, пастори й богослови обминають цю проблематику. Поодиноким винятком серед періодичних церковних ЗМІ є «Католицький Вісник» (до 2008 р. – «Парафіяльна Газета»), що регулярно друкує/передруковує інформації та статті з екологічної тематики.

Лише починаючи із 2009-2010 років спостерігається деяке пожвавлення уваги до екологічної проблематики й у інших, в т.ч. й названих нами, церковних ЗМІ. Причиною цього, на наш погляд, відображення авторами загальнолюдських тенденцій – жах перед наслідками екологічних катастроф із сотнями тисяч жертв, які вже сталися чи прогнозуються.

Проте навіть така, часто випадкова та непостійна, участь нехристиянських та окремих протестантських Церков й релігійних напрямів теж є надзвичайно важливою – вона розглядається нами як перший крок до їх практичних дій в екологічній царині.

Зважаючи на достатньо велику богословську традицію розгляду екологічних проблем у віровченні та практиці більшості християнських Церков та доступність цих джерел (що позбавляє нас необхідності їх реферувати), ми зосередимо свою увагу на таких аспектах вчення та практики Церков й релігійних організацій в Україні:

- Відображення екологічної проблематики у соціальних доктринах (якщо такі прийняті) та інших теоретичних напрацюваннях Церков.

- Заснування у Церквах спеціальних інституцій, які займаються питаннями збереження довкілля.

- Заходи, що проводяться у Церквах з екологічної тематики.

Католицька та Греко-Католицька Церкви в Україні послуговуються Соціальною доктриною, де проблеми довкілля займають достатньо значне місце. Зокрема у спільному Компендіумі, схваленому Конференцією римсько-католицьких єпископів України та Синодом єпископів Української греко-католицької Церкви,[28] питання охорони довкілля займають окремий розділ, нарівні із такими проблемами, як «праця людини», «економічне життя», «політичне життя» тощо. Зокрема у розділі про «охорону довкілля» детально аналізуються біблійні аспекти охорони природи, людина у всесвіті створених нею речей і технологій, неминучість кризи у відносинах між людиною і довкіллям (довкілля як колективне благо, використання біотехнологій, довкілля та розподіл благ, нові способи життя).[29]

Окрім Компендіуму, в УГКЦ з’являються теоретичні праці, які пропонують нові підходи в осмисленні проблем охорони природи та поглибленні свідомості християнської відповідальності «за створений Богом світ», за ті «дари природи, які люди отримали для користування і примноження та для того, щоб передати їх прийдешнім поколінням». Серед таких праць відзначимо презентовану у квітні 2011 р. в Івано-Франківську «Екологічну хресну дорогу», укладену капеланом Мальтійської Служби Допомоги о.Іваном Соханом.[30] Як зазначає укладач, метою цієї та їй подібних праць є не зміна «богослужіння традиційної Хресної дороги», а «поглиблення розуміння таїнства Хреста у світлі сучасних проблем довкілля і здійснення глибокого та цілісного навернення до Бога».[31]

Дещо менша активність православних Церков у вирішенні конкретних екологічних практичних питань зовсім не означає відсутність теоретичних праць на цю тематику. В «Основах соціальної доктрини Руської ПЦ» (прийнятих Архирейським Собором Московської патріархії у 2000 р.) та «Основах соціальної концепції Української Православної Церкви» (2002 р., фактично це – переклад попереднього документу), є розділи, присвячені розумінню Російською ПЦ та УПЦ МП проблем екології.[32] В доктрині достатньо чітко виставлені акценти в розумінні православними причин екологічних лих: «екологічні проблеми мають, по-суті, антропологічний характер, оскільки породжені людиною, а не природою. Тому відповіді на багато проблем, породжених кризою оточуючого середовища, знаходяться у людській душі, а не у сферах економіки, біології, технології чи політики. … На думку преподобного Максима Сповідника, людина може перетворити у рай всю землю лише тоді, коли він буде носити рай у собі».[33]

Відтак, на думку дослідників та провідних українських православних богословів, наявна церковно-богословська оцінка екологічної проблематики та Божественне покликання православної Церкви мають не лише благословляти розвиток екологічного руху, а й перебувати в його авангарді, активно залучати до нього найвідданіших своїх чад, бути дійсно «Ноєвим Ковчегом», в якому зможе знайти захист і спасіння не лише людство, а й «увесь одухотворений Божий світ».[34] На жаль, у більшості православних Церков світу ці ідеї знаходять лише теоретичну підтримку. Навіть спочилий патріарх РПЦ Олексій ІІ, який у сані митрополита Талліннського багато писав про «християнський обов’язок захищати природу, надавати підтримку громадським, державним та міжнародним зусиллям, спрямованим до цієї ж мети, і безперервно роз’яснювати суспільству моральні засади панування людини над природою»,[35] не зміг більш-менш помітно втілити свої ідеї у практику керованої ним Церкви.

Це ж можна сказати й про ефективність згаданої нами соціальної доктрини Російської ПЦ, написаної під безпосереднім керівництвом вже нинішнього Московського патріарха Кирила, на той час митрополита Смоленського і Калінінградського, керівника відділу зовнішніх церковних зв’язків патріархії. За кілька років свого патріаршества Кирил так і не зробив своє дітище популярним у середовищі православного кліру та мирян. Не лише питання екології, але й багато інших, життєво важливих проблем нинішнього буття православ’я в світі та Україні, порушених у доктрині, понад десятиріччя так і залишаються у стадії теоретичних розмірковувань для богословів та експертів. Причиною цього можна назвати значно більшу зацікавленість російської Церкви у своїй участі як у внутрішньо- так і зовнішньополітичних процесах, аніж у розвитку віровчення та інституційній розбудові Церкви.

Ці ж тенденції характерні й для УПЦ МП, яка, як структурний підрозділ Московської патріархії, майже нічого не зробила для популяризації викладених у соціальній доктрині ідей, якщо не рахувати переклад документу українською мовою та одну-дві церковні конференції на цю тему.

Не краща ситуація із популяризацією своєї соціальної доктрини (де також значне місце відводиться питанням екології – весь сьомий розділ Декларації) і в УПЦ КП.[36] Причиною незадовільної екологічної ситуації богослови УПЦ КП вбачають у тому ж «гріхопадінні людей та їх відчуженні від Бога».[37] У своїй доповіді на Ювілейному Соборі Церкви у 2001 р. патріарх УПЦ КП Філарет означив екологічну проблему «найсерйознішою проблемою сучасного світу» й закликав «шукати її розв’язання у духовному відродженні людської особистості».[38] Проте, як визнають самі владики УПЦ КП, цей церковний документ (соціальна доктрина) «багато в чому повторює соціальні вчення інших Церков», та, і це загальна тенденція, він, нажаль, «не отримав масового розповсюдження».[39]

Проте останніми роками спостерігається стабільне підвищення уваги православних кліриків та Церковних періодичних видань всіх православних юрисдикцій до питань екології. Окрім участі окремих ієрархів та Церков в цілому у т.зв. «екологічних акціях», деякі часописи запровадили окремі екологічні рубрики чи серії статей,[40] періодично з’являються статті згаданої тематики у православних церковних газетах та Інтернет-сайтах.

Спеціальні церковні інституції, які займаються питаннями довкілля, як правило, в Україні діють у тісній взаємодії із громадськими українськими та міжнародними екологічними об’єднаннями, а також з обласними державними управліннями охорони навколишнього середовища й екологічними інспекціями.

Найбільш активними в Україні є: «Комісія з екології і туризму Римо-Католицької конференції єпископів України»; «Трудова спілка уповноважених з навколишнього середовища німецьких дієцезій»; «Бюро УГКЦ з питань екології» (сформувалося у 2007 р. на базі «Екологічного центру Івано-Франківської Єпархії УГКЦ») та ін.

Серед головних завдань, які вирішують ці інституції, є «екологічне навернення», складовими частинами якого має бути формування внутрішньої настанови оберігати створіння-природу, а також належне знання, як це збереження можна практично реалізувати. Засобами до цього можуть служити: поширення офіційного вчення Церков щодо екології; об’єднання зусиль Церков, наукових і освітянських установ, державних та громадських організацій при вирішенні місцевих, національних, регіональних і глобальних проблем збереження природи та забезпечення екологічної безпеки людства; консультування, організація і проведення громадських та наукових заходів, присвячених екологічним питанням; поширення у церковних та світських ЗМІ звернень/закликів релігійних лідерів щодо екологічної проблематики; переклад відповідної літератури тощо.

Не менш важливим та складним завданням і напрямом роботи новостворюваних церковних екологічних центрів є й так зване «нове» або «екологічне» душпастирство. На семінарі, організованому у 2008 р. Екологічним центром Івано-Франківської єпархії УГКЦ, ставлення Церков до даної проблематики було винесене у назву заходу: «Екологічне душпастирство – невід’ємна складова місії Церкви». Майбутні священики, богослови та викладачі, а також фахівці з екології, священнослужителі та миряни розглядали питання екології не лише у вузькому їх значенні, але й в державному та світовому масштабах. Було підкреслено, що «кожне душпастирство повинне нести ідею збереження екології, а саме – дати зрозуміти людині неприпустимість злочину проти природи». Подібна робота, вважають експерти, втілюватиметься у майбутньому в різноманітних церковних практичних програмах та акціях.[41]

Церквами в Україні поступово відпрацьовується ідея створення Координаційного центру з координації співпраці різних релігійних напрямів, а також державних структур, наукових та освітянських інституцій, громадських організацій при реалізації міжнародних та всеукраїнських ініціатив у сфері збереження природного середовища. Зокрема на виконання рішення однієї із конференцій, що була присвячена проблемам екології, при Ужгородській Богословській Академії ім.Блаженного Теодора Ромжі, Ужгородському національному університеті і Національному авіаційному університеті була створена постійно діюча робоча група для «розробки програми співпраці світських і церковних навчальних закладів у галузі підвищення екологічної етики і культури».[42]

Серед заходів, що проводяться у Церквах в Україні з екологічних питань, відзначимо низку конференцій, присвячених захисту природного середовища.[43] Причому проблематика цих конференцій цікавить (а це видно із списку співорганізаторів та учасників заходів) не лише християн, але й представників багатьох нехристиянських напрямів, вчених-екологів та представників громадських організацій і державних структур,[44] які «констатують факт спільної відповідальності за природне довкілля та його критичний стан в сучасності», оскільки «пошанувати природу означає пошанувати Творця».[45]

Співорганізаторами та учасниками таких форумів часто виступають й міжнародні інституції, серед яких відзначимо «Католицький екологічний форум Європи», «Європейську християнську енвайроментальну мережу», «Міжнародне соціально-екологічне об’єднання «Відповідальність за створіння», «Європейську єпископську конференцію» та ін.[46]

Важливим заходом Церков України щодо захисту довкілля є екуменічні молитви та інші спільні релігійні заходи із збереження Божого створіння – природи. Так, у 2009 р., згідно рішення свого Синоду, Українська Греко-Католицька Церква долучилася до щорічного святкування 14 вересня Всесвітнього екологічного Дня Творця.* У цей день у всіх греко-католицьких храмах моляться за збереження природи. У рамках святкування відбуваються різноманітні арт-акції, прощі, молебні.[47] Організаторами заходів святкування Дня Творця, як правило, виступають Комісія УГКЦ для сприяння єдності між християнами та Бюро УГКЦ у справах екології.[48]

У своєму зверненні з нагоди «Дня Творця» блаженніший Любомир Гузар свого часу зазначив: «Починаючи новий Церковний рік, ми знову задумуємось над питанням свого християнського покликання у створеному Богом світі. Це питання стає все більш актуальним в контексті важкого захворювання нашої планети, яке науковці називають екологічною кризою». Відтак, на думку владики, «екологія довкілля» суттєво визначається «екологією людини», тобто її вірою, духовністю та моральністю. А тому Церква має великий потенціал для охорони та збереження створеного Богом світу. «Природоохоронна місія Церкви полягає насамперед у відновленні стосунку людини до Бога, що має за наслідок переміну способу мислення та поведінки згідно зі своїм християнським покликанням. Результатом життя відповідно до вимог християнської віри безумовно має стати також і бережливе ставлення до природи. … Сьогодні молимо Господа, щоб дав нам світло ума це все зрозуміти ти силу духа в щоденному житті Божі дари шанувати та використовувати на загальне благо – нас, наших дітей та внуків».[49]

У жовтні 2010 р. Україна долучилася до святкування «Всесвітнього Дня дій на захист клімату». До акції долучилися УПЦ КП та УГКЦ (партнери акції), а також РКЦ, УПЦ МП, мусульмани, баптисти, англікани, кришнаїти, лютерани та деякі інші релігійні й громадські організації.

10 жовтня 2010 р. відбулося спільне духовне служіння у різних релігійних храмах і духовних центрах, яке продовжилися на Михайлівській площі акцією «Відкрий своє серце Планеті». «Ті негаразди, які ми сьогодні спостерігаємо у природі, спричинила людина. Молитись треба, і молитись треба всім, хто хоче жити, їсти екологічно чистий хліб, пити воду чисту і дихати чистим повітрям. Я закликаю всіх, насамперед православних християн, прийти до храму і помолитись, щоб Господь направив розвиток суспільства на вірний шлях», – зазначив Предстоятель УПЦ КП Патріарх Філарет. «Якщо людина робить безвідповідально, то вона грішить. Якщо безвідповідально псує екологію, смітить, нищить все те чудове, що створив Бог – це є великим гріхом. І людина зобов’язана берегти все те, що вона отримала від Бога», підкреслив у своєму виступі на заході генеральний вікарій Київсько-Житомирської дієцезії РКЦ єпископ Станіслав Широкорадюк.[50] Починати із себе, своєї душі, для проведення змін на планеті закликав також і духовний лідер Товариства свідомості Крішни в Україні Ач’юта Прія дас: «Якщо ми говоримо про екологію планети і катастрофічні зміни клімату, а також про небезпеку знищення всього живого на Землі, нам слід визнати, що екологія планети починається з екології душі, з екології духовного світу кожного із нас – з екології нашого Серця…».[51]

Загалом у 2010 р. до глобального святкування всесвітнього Дня дій на захист клімату (Global work party) під егідою міжнародного руху «350.org» приєдналися громадські та церковні організації із 188 країн світу.[52]

Поряд із цими, вже усталеними акціями, відбуваються й багато інших, в т.ч. й менш масштабні екуменічні молитви, декотрі з яких відбуваються при відкритті екологічних заходів за участю Церков.[53]

У 2011 р. у багатьох західноукраїнських єпархіях УГКЦ розпочалася «великопісна екологічна ініціатива» під назвою: «Зелений Великдень: екологічне навернення задля воскресіння довкілля». Ініціаторами акції стали Екологічний центр Івано-Франківської єпархії УГКЦ і Мальтійська служба допомоги. Метою проведення «Зеленого Великодня» організатори визначили: поглиблення у свідомості людей розуміння їхньої відповідальності за створений Богом світ та шляхи її здійснення у повсякденному житті; привернення уваги віруючих людей та громадськості до проблем довкілля; поширення вчення Церкви щодо питань екології та збереження створіння; спонукання в час Великого посту до покаяння та «екологічного навернення», які мають відбутися завдяки усвідомленню гріховності безвідповідального ставлення до природного середовища; примирення з Богом і відмові від стилю життя, який є руйнівним для довкілля.[54]

Найважливіша роль у проведенні «Зеленого Великодня» відводилася парафіяльним священикам, які повинні були не лише власним прикладом заохочувати парафіян до «екологічного навернення», але й у своїх недільних проповідях звертати особливу увагу на питання християнської відповідальності за природне довкілля та виголошувати на Літургії спеціальне прохання за збереження створеного Богом світу: «Владико Вседержителю, подай нам ласку покаяння і навернення, щоб ми побачили в оточуючій природі Тебе Самого – Творця і доброго Батька та з любов’ю доглядали створений Тобою світ, молимось Тобі, вислухай і помилуй».[55] У деяких духовних навчальних закладах також були проведені тренінги та лекції на тему відповідальності за створіння.[56]

Слід зауважити ще один цікавий факт. У фундаментальному документі, підготовленому за сприяння ООН – «Екологічна політика України: оцінка і стратегія розвитку»[57] – практично не згадано релігійний фактор як чинник вирішення екологічних проблем в Україні. Проте активісти екологічних організацій активно використовують не лише потенціал Церков в Україні, але й можливості міжнародних релігійних центрів. Так, коли влітку 2010 р. у Харкові почали знищувати одну із лісопаркових зон міста, захисники зелених насаджень, вичерпавши всі можливі в Україні засоби впливу на владу, звернулися з листом до Патріарха Константинопольського Варфоломія з проханням допомогти зберегти природу.

Патріарх Варфоломій розглянув прохання та офіційно звернувся із листом до Президента України, «в якому висловив свою стурбованість проблемою зелених зон Харкова». Константинопольський Патріарх попросив Президента України вжити відповідних заходів для збереження довкілля Харкова, зокрема його зелених насаджень. Окремим листом Вселенська Патріархія подякувала харківським громадським діячам за «небайдужість до стану екологічної ситуації».[58] Зазначимо, що лист Варфоломія І мав вплив на українську владу – вирубку було зупинено.

Закордонні міжнародні організації та Церкви допомогли відкрити в Україні християнсько-екологічну школу на базі відділення природного заповідника «Ґорґани» у с.Черник Надвірнянського району Івано-Франківської області. Школа була профінансована урядом Норвегії та Світовим фондом охорони природи (WWF) в рамках міжнародного проекту «Збереження та стале використання природних ресурсів Українських Карпат».

Метою школи є формування християнської відповідальності за природне довкілля, збереження та розвиток місцевих християнських, екологічних, етнографічних та культурних традицій Карпатського краю, через поглиблене християнсько-екологічне навчання учнів, еколого-освітню пропаганду та практичні природоохоронні заходи. Зокрема тут планується проведення уроків християнсько-екологічного спрямування, поглиблене вивчення курсу «Заповідна справа», заняття екологічного гуртка, конкурси, християнсько-екологічні зустрічі, наметові табори, екскурсії, походи у гори, заходи інформаційного, навчального та виховного характеру тощо.[59]

Відкриття цієї школи дуже символічне, оскільки ще 15 квітня 1935 р. Предстоятель УГКЦ митрополит Андрей Шептицький видав Грамоту про утворення найпершого українського заповідника. Ним і став кедровий ліс у Ґорґанах, що ріс на вершині гори «Яйце» на площі 255 га. У Грамоті зокрема зазначалося: «Маючи на увазі велике значення, яке має для науки і культури Українського Народу творення з цінних закутин нашої землі окремих заповідників, що по всі часи стояли б для грядущих поколінь та з яких молодь черпала б любов до рідної землі й училася б пізнавати її красу, та котрі були б великим невичерпним джерелом для наукових природничих дослідів і студій, та творили б спільну національну цінність, та щоб дати основи для майбутнього українського національного парку, на загальне бажання й прохання нашого громадянства Ми утворили в маєтності Галицької Греко-католицької Митрополії … цей заповідник».[60] Опікувалося заповідником у той час Наукове товариство ім.Т.Шевченка.

Зазначимо, що саме за ініціативою митрополита Андрея Шептицького у 1938 р. було закуплено чотири тисячі гектарів лісу в Лозині на Розточчі для розвитку природоохоронної лісівничої науки і створення на цій базі Лісового інституту.[61] Фактично митрополит став фундатором нинішнього Національного лісотехнічного університету України у м.Львові.

Джерело: https://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/45398/

Далі буде

Теги: