Питання про тих, хто стояв за ченцем Спиридоном і підтримав або висунув його на Київську митрополію є чи не найскладнішим. Можна лише припускати, що таку підтримку могла надати досить значна політична сила, належна до Православної Церкви.

Більшість сучасних російських дослідників відстоюють т. зв. «тверський варіант» появи на Київській митрополії Спиридона - тобто покровительство Спиридону з боку великого князя Тверського. Найбільш впевнено і послідовно цю думку проводив Я. С. Лур'є. Він констатував, що «в кінці 70-х рр. XV ст. тверичі зробили спробу поставити третього (поряд з Московським і Литовським) кандидата на престол митрополита всія Русі» [34, 221] - Спиридона, якому вдалося отримати свячення в Константинополі. Дослідник припускав, що ідея «третього митрополита» «всія Русі» виникла в оточенні близькому до Тверського єпископа Мойсея (у 1450-х рр. він відмовився їхати за благословенням до Москви до митрополита свт. Іони; а на початку 1460 р., після смерті свого покровителя князя Бориса Тверського, був насильно зведений з кафедри та відправлений до в'язниці). Дану ідею і втілив Спиридон. Згідно С. Лур'є, це був «вираз суперництва Твері з Москвою за політичне об'єднання Русі. Одночасно Твер боролася за державно-політичні пріоритети з Литвою» [34, 221]. Р. П. Дмитрієва також стверджувала, що в момент боротьби за митрополію «всія Русі» між Московським і Литовським митрополитами Спиридон виступив в якості третього претендента, отримав свячення від Константинопольського патріарха і «був небезпечним для Москви як представник тверської політичної сили» [18, 408].

Проте, ще в 1909 р. львівський дослідник Богдан Бучинський у своїй незакінченій роботі «Студії з історії церковної унії. Мисаїлів лист», висловив оригінальну гіпотезу про опосередковане тверське походження митрополита Спиридона, зв'язавши його основну діяльність із Києвом. Дослідник припускав, що «Спиридона підтримувала вдова Київського князя Семена Олельковича - теща великого князя Тверського» [49, 21]. Також на думку А. В. Карташова, Спиридон «був родом тверяк, але підданий Литви» [24, 551]. Згідно з висновками В. І. Ульяновського, «тверські реалії, від яких Спиридон відсторонився ще до митрополичого свячення, а особливо після рукопокладення, коли його пастирська діяльність мала охоплювати лише межі Київської митрополії, не можуть братися до уваги... А, отже, вони не можуть фігурувати як аргумент і в самій "тверській темі"» [57, 65].

Взагалі абсурдність московського покровительства тверичу Спиридону в поставленні в Константинополі на Київську митрополію є очевидною. Про це свідчить і вся подальша після 1482 р. доля Спиридона. Не до кінця з'ясованими є лише обставини «визволення» його з «литовського полону» і переїзд в Московську Русь. Викликає певні сумніви бажання Спиридона попрямувати до Москви - там він вже ні на що не міг претендувати, а його повноваження архіпастиря не могли бути визнані. Єдина обставина, яка якось могла б пояснити прагнення Спиридона до Великого князівства Московського - це протистояння Івана III і тодішнього Московського митрополита Геронтія аж до рішучих акцій останнього (від'їзди в монастир, богословські суперечки і т. п.).

Це знайшло своє відображення в дослідницькій літературі радянського періоду. Наприклад, Н. С. Борисов виходив саме з цієї ситуації, відзначаючи, що «князь шантажував Геронтія переговорами з представниками Литовського православного митрополита Спиридона» [9, 124]. В іншій своїй книзі автор впевнено заявляє: «Свої переговори з послом Литовської митрополита Іван III вів відкрито, явно прагнучи "налякати" Геронтія і його оточення перспективою визнання Спиридона... Своєю остаточної "резолюцією" Іван III по суті визнавав Спиридона. Про це ж говорить і його подальша доля... Не наважившись звести його на митрополію, Іван III відправив утікача в Ферапонтів монастир... В монастирі він займався літературною діяльністю, спрямованою на ідейне обґрунтування московського самодержавства. Зі свого боку великий князь був настільки прихильний до Спиридона, що не перешкоджав йому до самої кончини іменувати себе "митрополитом всієї Русі"» [8, 174]. В обох випадках Н. С. Борисов не наводить абсолютно ніяких аргументів щодо своїх висновків. За оцінкою В. І. Ульяновського, «всі авторські міркування - лише результат атеїстичного стилю написання з елементами публіцистики» [57, 65].

Своєрідну гіпотезу появи Спиридона в Московській Русі запропонував А. В. Карташов: «Москва вирішила заступитися за Спиридона і в той же час взяти його під свій контроль. Екзарх Константинопольського патріарха в Литві роз'яснив Литовському уряду, що не прийнятий Литвою Спиридон тепер вже Константинопольським патріархом відсторонений від колишнього його призначення. Після цього Литва відпустила Спиридона під контроль Москви... Фігура Спиридона символізувала засудження Константинополем фактичної автокефалії Москви і була їй з цього боку неприємною. І особисті пояснення Спиридона, і вся його особистість взагалі, мали багато даних для прихильного та примирливого до нього відношення. Спиридон відправлений був на проживання в Ферапонтів монастир, де й прожив до своєї смерті близько 1503-1505 рр. Москва, таким чином, захищалася не особисто від Спиридона, а від Константинополя» [24, 551].

Ця версія А. В. Карташова також ні на чому не заснована і носить чисто гаданий характер. Однак ясно, що Спиридон або з власної волі прагнув до Москви, або московська влада наполягала на його передачу. Ув'язнений у Литві, де незабаром (в 1480 р.) був обраний новий Київський митрополит, Спиридон не являв там якоїсь загрози. У Москві ж його ім'я могли використати в політичних цілях проти Литви. Литовська влада ніяк не використовувала Спиридона у своїй антимосковській політиці. Однак, якщо великий князь Московський не скористався отриманою можливістю і відіслав Спиридона на далеке Білоозеро, то офіційна Москва, очевидно, теж не виявляла до опального Київського митрополита політичного або якого-небудь іншого інтересу. Таким чином, залишаються або власне бажання Спиридона, або діяльність його прохачів у Москві. Останніми могли бути лише ті, хто його знав і брав безпосередню участь у реалізації ідеї його поставлення на Київську митрополію. Отже, це мали бути вихідці з Литви. Таким чином, можна стверджувати, що офіційна московська влада (світська, а тим більше церковна) не мала ніякої зацікавленості в поставлені тверича Спиридона на престол Київської митрополії у Константинополі.

Заслуговує на увагу розгляд обставин висвячення Спиридона в Константинополі, який став до цього часу столицею Османської імперії. У скореному турками Константинополі, патріарху були надані функції етнарха грецького народу. Він був зобов'язаний нести відповідальність за покірність греків і виконання ними повинностей, а також виступав їх головним суддею. У цей період у всіх сферах церковного життя відбувається, за словами прот. О. Шмемана, «реформація Православ'я з вселенського в націоналістичне» [63, 318] («грецьку віру»). Це призвело до спроб Константинопольської патріархії, проводячи ідею універсалізму, підкорити і «огречити» слов'янські Церкви, що знаходилися на підкорених турками землях. Сама Церква «стала носієм вже не тільки просвітницького християнського ідеалу, але й символом національної боротьби, джерелом релігійного націоналізму» [63, 330]. Цей процес ускладнювався активним утручанням турецького султана в діяльність Константинопольської патріархії. Султан почав самовільно зміщувати і призначати патріархів і незабаром політика патріархії в слов'янських землях потрапила під жорсткий диктат Османської імперії. Ці обставини вимагають приділити увагу гіпотезі про можливість самостійного поставлення в Константинополі патріархом, за погодженням з турецьким султанатом, нового Київського митрополита. Таким чином, перехоплювалася ініціатива, як у Риму, так і у короля Польщі (креатурою якого був схильний до церковної унії Мисаїл), а також впливових православних кіл Литви. Ця гіпотеза також обговорювалася в історіографії.

Свт. Філарет (Гумілевський) повторюючи інформацію літопису під 1475 р., припускав, що «Спиридон був висвячений Константинопольським патріархом за наказом султана, не був обраний у Литві і тому не прийнятий, а ув'язнений Казимиром, оскільки «втручання султана нікому не могло подобатися» [58, 14]. Даної версії дотримувався і Є. Є. Голубинський. Він вважав Спиридона самозванцем, який приїхав до Константинополя, і, «незважаючи на відсутність прохань про нього з боку литовського цивільного уряду або з боку тамтешнього православного духовенства» [12, 550], султан наказав патріархові Рафаїлу висвятити його. Цими діями, на думку Є. Є. Голубинського, султан Мехмед II ель-Фатіх і Константинопольський патріарх Рафаїл «зробили справу, яка порушила побоювання московських руських і змусила їх прийняти свої заходи» [12, 550]. Тобто в Москві побачили, що таким чином може бути висвячений і митрополит Московський і саме тому були внесені в єпископську присягу слова про неприйняття поставленого в Константинополі митрополита. Є. Є. Голубинський також додає до своїх суджень і негативний образ патріарха Рафаїла: «знаменитий своєю безграмотністю, а також відомий своєю відданістю вину і своєю крайнє жалюгідною долею» [12, 551].

І хоча міркування свт. Філарета (Гумілевського) та Є. Є. Голубинського носять чисто гіпотетичний характер (Константинополь визнавав лише Київського митрополита і, таким чином, поставлення Спиридона було здійснено на всю Русь; тобто ідея про можливість висвячення окремого митрополита для Москви є у такому випадку алогічною), у вітчизняної історіографії ця версія (іноді звана «турецькою») поставлення Спиридона на Київську митрополію представлена досить широко. Наприклад, А. В. Карташов характеризує поставлення Спиридона, по суті як авантюру, підтриману патріархом Рафаїлом через уніатську позицію іншого претендента на Київську митрополію - Смоленського єпископа Мисаїла та через бажання «спрямувати енергію Спиридона на претензію захоплення Москви, чим, мабуть, поманив Константинополь сам Спиридон» [24, 551]. І. Б. Греков вважав, що в 1474-1475 рр. «Мехмед II дав вказівку Константинопольському патріарху Рафаїлу поставити на пост митрополита руського монаха тверського походження Спиридона Сатану. Мабуть, це призначення від початку і до кінця було справою світських і духовних влад Константинополя» [14, 209]. Він стверджує, що це був прояв політики Османської імперії: поставити під свій контроль важливий фактор у житті народів Східної Європи - Православну Церкву. Дослідник доводить, що «Спиридон втік до Москви в 1482 р. і там продовжував залишатися "турецькою креатурою"» [14, 226].

Деякі сучасні українські дослідники також розцінюють висновок про свячення Спиридона Константинопольським патріархом як бажання випередити римське свячення в Київські митрополити готового до унії Мисаїла. Наприклад, ректор Українського католицького університету о. Борис Ґудзяк відзначає, що в 1476 р. - можливо у відповідь на запобігливість Мисаїла перед папством - Рафаїл I (1475-1476) в Царгороді затвердив у сані митрополита Київського тверського монаха Спиридона» [16, 70]. При цьому о. Б. Ґудзяком вказується як на «нібито сумнівний спосіб життя номіната і прізвисько "Сатана", так і на протиправне зведення самого Рафаїла I, яке не вписувалося навіть у рамки тодішнього, церковного життя, яке перебувало в занепаді (пообіцяв платити 2000 золотих щорічно, але Гераклійський митрополит відмовився висвячувати Рафаїла в сан, і це, всупереч традиції, здійснив Анкірський митрополит; багато єпископів не визнавали Рафаїла патріархом... законність його висвячення залишалася сумнівної)» [16, 70-71]. Таким чином, згідно о. Б. Ґудзяку, незаконний патріарх, який «купив» сан, поставив людину з такою ж сумнівною репутацією в Київські митрополити (швидше за все, так само за «мзду»). Відповідно, і в Литві, і в Москві Спиридона, ймовірно, «вважали турецьким агентом, а для московітів він був також ще й символ грецьких інтриг, які у Флоренції у 1439 р. проявили свою спорідненість з латинською єрессю» [16, 70]. Необхідно зазначити, що домінуюча ідея кризи Константинопольського патріархату пронизує цю та інші інтерпретації о. Б. Ґудзяка, співзвучні класичним закордонним дослідженням положення Константинопольського патріархату під владою турків-османів. В кінці своїх міркувань про обставини поставлення Спиридона на Київську митрополію, о. Б. Ґудзяк констатує: «Спиридон, мабуть, був останнім митрополитом, якого Царгород призначив одноосібно» [16, 71].

Слід зауважити, що говорячи про симонію патріарха Рафаїла о. Б. Ґудзяк мав би поставити питання і про джерела виплати за сан митрополита Спиридона, а отже про його покровителів або осіб, зацікавлених в його висвяченні. Проте в даному випадку о. Б. Ґудзяк чомусь проігнорував ідею симонії і зосередився на протидії Рафаїла Риму і Мисаїлу, тобто пояснив поставлення в митрополити Спиридона міжконфесійним протистоянням. Але при цьому виникають серйозні сумніви щодо обізнаності Рафаїла (він став патріархом в 1475 р. і тоді ж висвятив Спиридона) щодо обставин церковного життя в Литовському князівстві, особливо якщо говорити про одноособове призначення митрополита в Константинополь, а не про його приїзд (або надсилання) з Литви. Однак тут слід звернути увагу на те, що один з авторитетних сучасних українських істориків Церкви - о. Б. Ґудзяк відстоює патріаршу ініціативу рукоположення Спиридона на Київську митрополію.

Питання ж про аргументованість даної гіпотези залишається відкритим. Архіви Константинопольської патріархії цього часу не збереглися. Як відмічає І. Кабрда, «список Константинопольських патріархів, як і султанські берати про призначення патріархів і митрополитів 2-й пол. XV ст., відсутні» [23, 172]. Всю наявну інформацію за цей період узагальнив німецький священик-єзуїт Герхард Подскальскі. Проте він відмічає, що можна «лише приблизно датувати час патріаршества Рафаїла початком 1475 - початком 1476 рр. і «вказати, що після швидкого позбавлення його влади був поширений слух про підкуп» [47, 11]. Таким чином, історія з патріархом Рафаїлом не може дати пояснень про свячення митрополита Спиридона, а лише підтверджує факт жонглювання султана Константинопольськими патріархами. Власна ж ініціатива султана та патріарха поставлення Спиридона на Київську митрополію здається досить сумнівною оскільки є необґрунтованою. Сумнівність такої ініціативи висвяти підтверджується і тим, що Спиридон зі свого ув'язнення в Литві не апелював до Константинополя і не поїхав туди за новим підтвердженням, чергового патріарха.

Продовжуючи розгляд зацікавлених сил в поставленні митрополита Спиридона, слід відзначити позицію офіційної Литви, більшість населення якої складали православні. В даному випадку мова може йти про Казимира IV - великого князя Литовського (1440-1447) і короля Польщі (1447-1492). Здавалося б, зрозуміло, що арешт Спиридона відразу по його поверненню до Литви передбачає непричетність офіційної влади до його висвячення і ворожість до його особи. Проте з'ясування ситуації, що склалася навколо митрополита Спиридона та роль в ній Казимира IV не стільки доводить само собою зрозумілий висновок про непричетність до висвячення Спиридона офіційної влади Польско-Литовської держави, скільки відтіняє роль неофіційних (або опозиційних) православних кіл у Литві.

Традиційно вважається, що після смерті в січні 1473 р. митрополита Григорія Болгарина король Казимир IV не дав дозволу на обрання нового митрополита Київського. Однак, слід зазначити, що цьому твердженню нібито суперечить матеріальне джерело - «антимінс церкви Богородиці Пирогощі на Київському Подолі, що позначений 1474 р. та містить ім'я митрополита Мисаїла» [1, 12]. Проте, деякі дослідники звертають увагу на те, що цей антимінс був віднайдений одним з упорядників Київського літопису 1-ї пол. XVII ст., який «переписав його напис з помилковою передачею року... Дослідники 2-ї пол. XIX ст., використовуючи цю літописну інформацію, довільно датували її 1474 р., що спричиняє плутанину й понині» [25, 107]. Також, як зазначає В. І. Ульяновський, окрім тексту цього антимінсу, «Мисаїл, який так і не був затверджений ні папою, ні патріархом, ніде не титулувався "архиепископом и митрополитом Киевским и всея Руси"» [57, 75]. У зв'язку з цим постає питання автентичності тексту антимінсу церкви Богородиці Пирогощі в Київському літописі XVII ст., який складався в час чергової конфесійної напруги.

Таким чином, немає підстав піддати сумніву перебіг подій, який викладено в офіційній історіографії, котрий свідчить про те, що тільки «в лютому 1476 р., незважаючи на протидію Віленського католицького біскупа Яна Лосовіча, дозвіл на обрання нового митрополита Київського було надано з умовою затвердження новообраного ієрарха папою. У березні 1476 р. офіційно скликаний Собор (ймовірно, в Новогрудку), який обрав на Київську митрополію Смоленського єпископа Мисаїла Пеструча (Пеструцького)» [48, 284]. Це обрання, ймовірно (документальних свідоцтв не збереглося), було затверджено королем Казимиром. Виконуючи умови Казимира, Мисаїл з кількома духовними особами (у т. ч. Києво-Печерським архімандритом Іоанном, а також Вільненським Свято-Троїцьким архімандритом Макарієм) і 13 найбільш видними представниками православних князів (серед них князі Михайло Олелькович, Федір Бєльський, Семен (Дмитро) В'яземський, Іван Ходкевич, писар Великого князівства Литовського Якуб та ін.) звернувся 14 березня 1476 р. з Посланням до папи Сікста IV (1471-1484). Цим Посланням «визнавалися нарівні з Семи Вселенськими також унійний Флорентійський Собор (як Восьмий), догмат про Filioque, верховенство папи, але затверджувалися збереження східного обряду і рівноцінність обох гілок християнства. У тому ж році було надіслано посольство в Рим» [48, 286].

В історіографії існує кілька інтерпретацій коротко викладених вище подій. Однак на сьогоднішній день встановлено, що «хронологія подій (а, отже, і їх інтерпретація) була зворотною» [57, 76]. 15 вересня 1475 р. Спиридон отримав поставлення на митрополію, а в березні-квітні 1476 р., згідно літописного свідченням, у Москві вже дізналися про його приїзд до Литви. У такому випадку дозвіл Казимира IV на обрання митрополита було дано як відповідь на поставлення Спиридона в Константинополі. Це зумовило і єдино можливий варіант - підтвердження виборів на противагу Константиполю в Римі. Спиридон мав бути заарештований. Як вважає В. І. Ульяновський, «його протектори не могли виявити себе, щоб не піддатися покаранню, - цим перекреслювалася б інша, більш важлива, навіть центральна, ідея. Арешт Спиридона зумовив участь опозиціонерів не тільки у виборах Мисаїла, але і підписання ними листа до папи» [57, 76]. Таким чином, акція литовської православної опозиції офіційній владі Польсько-Литовської держави з митрополичим поставленням Спиридона явно не вдалася. Для короля-католика Казимира благодать православної єпископської хіротонії (незалежно від зовнішніх обставин) не мала ніякого значення. Арешт Спиридона і призначення виборів митрополита означали повне невизнання його висвячення офіційною владою Литви. Чи поділяли позицію Казимира церковні ієрархи, православні князі та паства Київської митрополії - сказати складно. Але волі короля підкорилися всі, навіть діячі опозиції.

М. С. Грушевський, а за ним й інші дослідники вказували, що «перше звернення Мисаїла до папи Сікста IV датується 1473 р.» [15, 410]. Сучасний російський історик Б. М. Флоря доводить, що звернення до папи було прийнято на з'їзді, скликаному після смерті митрополита Григорія Болгарина для виборів його наступника, і саме на цьому з'їзді був обраний Мисаїл і було прийнято рішення про звернення з його затвердження не до Константинопольського патріарха, а до Римського понтифіка. Однак папа нічого не відповів на лист, що у свою чергу, «спонукало до нового зверненням до Риму 14 березня 1476 р., в якому Мисаїл виступав лише як "елект" на митрополію, все ще очікуючи папського затвердження» [59, 45]. М. С. Грушевський зазначав, що, очевидно, поставлення нового митрополита не від папи могло викликати протест католицького духовенства Литви, а затягування справи з затвердженням Мисаїла в Римі закінчилося тим, що він так і помер в 1480 р. єпископом Смоленським: «через арешт поставленого патріархом Спиридона Мисаїлу ніяково було й звертатися до патріарха за посвяченням» [15, 410-411].

Б. М. Флоря вважає, що докладні листи Мисаїла, духовенства та світських осіб до Рима були пов'язані з оживленням ідеї, ніби папа зможе допомогти Унійній Церкві у Литві добитися рівноправності із Католицькою. Конкретним доказом того був приклад Олександра Солтана, який в 1467-1469 рр. відвідав Рим і «самим папою був прийнятий в унію без перехрещення, а лише через відречення від "помилок греків" та через клятву вірності Римській Церкві. Не даремно в Посланні 1476 р. його підписанти скаржилися на утиски від католицького духовенства у Литві, вимоги перехрещення й невизнання таїнств і обрядів Східної Церкви» [59, 43-44]. Аналізуючи послання 1476 р. до Рима, Б. М. Флоря зауважив, що його не підписав жоден єпископ, а з духовних підписалися лише 2 архімандрити впливових монастирів (Києво-Печерського Іоанн та Віленського Свято-Троїцького Макарій, обидва були номіновані Казимиром); світські ж особи з-поміж підписантів належали до вузького кола довірених осіб великокнязівського двору (найвпливовіші: Іван Ходкевич - надвірний маршалок Великого князівства Литовського, з київського боярського роду; Олександр Султан - литовський підскарбій; Якуб - великокнязівський писар та ін.). Дослідник (услід за митр. Макарієм (Булгаковим)) робить висновок, що звернення до Рима «було здійснено з санкції та ухвали Казимира Ягелончика» [59, 47].

Втім Б. М. Флоря визнає неможливість переконливо обґрунтувати причину підписання листа православними князями Михайлом Олельковичем, Федором Бєльським, Дмитром В'яземським та іншою православною шляхтою переважно з Київщини, адже вони складали опозицію Казимирові. Цікаво, що Б. М. Флоря також звертає увагу на те, що «князі, пани й шляхта Волині в цій акції участі не брали, а дехто з названих осіб, ймовірно, мали стосунок до свячення Спиридона» [59, 53]. Натомість О. В. Русина впевнена, що Михайло Олелькович, як і Солтани, мали «очевидну проунійну тенденцію», а лист до папи загалом репрезентував позицію «кількох кланів, які завдячують своїми кар'єрними успіхами Казимирові Ягелончику» [48, 291]. Втім слід зазначити, що обидва ці положення не доведені, а подальша доля князя Михайла Олельковича, «який через Казимира втратив Київське князівство і не всидів у Новгороді, а також підтримував фундушами Православну Церкву в Слуцьку» [28, 127], цілком суперечить означеним висновкам.

Таким чином, можна стверджувати, що офіційна влада Польсько-Литовської держави в особі Казимира IV, а також наміченого ним кандидата на митрополію - Смоленського єпископа Мисаїла, була орієнтована на Рим і проводила ідею церковної унії в дусі рішень Флорентійського Собору 1439 р. Відновлення патріаршого поставлення Київського митрополита в особі Спиридона не тільки суперечило цьому напряму державної церковної політики, але мало бути сприйняте агресивно і силою влади денонсовано, що й сталося з митрополитом Спиридоном в дійсності.

У такому випадку, для вирішення питання про можливі зацікавлені особи в поставленні Спиридона на Київську митрополію, необхідно звернути увагу на існуючу в Литві православну опозицію офіційній владі. Як зазначає В. І. Ульяновський, «у 2-й пол. XV ст. політичну опозицію великокнязівській владі в Литовському князівстві самим фактом свого існування становило Київське князівство, в якому правили нащадки Володимира Ольгердовича. Його син Олелько та онук Симеон неодноразово висувалися певними політичними силами як претенденти на великокняжий престол. Київські князі були найбільшими і наймогутнішими покровителями Православної Церкви в Литві» [57, 78]. Хоча відомо, що князь Олелько Володимирович визнав владу одного з ініціаторів Флорентійської унії 1439 р. митрополита Ісидора (про це свідчить його грамота від 5 лютого 1441 р.), проте «не як посланця папи, а як ієрарха-грека - представника Константинопольської патріархії» [27, 35].

Відступаючи від основної тематики, слід зазначити, що Київ, починаючи з часу Хрещення Русі 988 р., мав значення загальноруського духовного центру, проте в обставинах висвяти Спиридона на Київську митрополію, як і в контексті тематики даного дослідження в цілому, видається важливим акцентувати увагу, на значення Києва для Православ'я у Великому князівстві Литовському.

На жаль, у фундаментальних працях вітчизняних церковних істориків (митр. Макарія (Булгакова), Є. Є. Голубинського та ін.) історія Києва (виняток становлять окремі роботи митр. Євгенія (Болховітінова) і прот. П. Лебединцева, присвячені історії Києво-Печерської Лаври та іншим київським святиням), а також Київського князівства (з 1481 р. - воєводства), хронологічний інтервал XIV-XV ст. зачіпається лише фрагментарно, виключно з подіями пов'язаними з Північно-Східною Руссю. Це ж зауваження можна віднести і до державної історичної школи XVIII-XIХ ст. Як зазначав автор «Історії Русів або Малої Росії» (довгий час авторство атрибутували свт. Георгію Кониському († 1795), однак тепер доведено, що святитель мав до «Історії» лише побічне відношення): «из сего времени бытие Малой России в общей Российской истории едва упоминается; по освобожденіи же ся от татар князем Литовским Гедимином, и совсем она в Российской истории умолчена» [22, 1]. Більш того, як відмічав у кін. ХХ ст. український дослідник Ф. М. Шабульдо, «історія Південно-Західної Русі до цих пір недостатньо досліджена, в порівнянні з історією метрополій: Росії, Великого князівства Литовського і Речі Посполитої» [62, 17].

Допомагають заповнити пробіл в церковній історії Київської землі дослідження, що стосуються цивільної історії, перш за все, - це монографії XIХ - поч. ХХ ст. В. Б. Антоновича, М. С. Грушевського, М. О. Максимовича, М. В. Закревського, прот. П. Лебединцева, М. К. Любавського та ін. У 70-80 рр. ХХ ст. виходять праці Я. М. Щапова, Г. М. Прохорова, Ф. М. Шабульдо та ін., що висвітлюють дану тематику. Також слід особливо виділити роботу 1996 р. київського дослідника Г. Ю. Івакіна «Історичний розвиток Києва XIII - середини XVI ст.», в якій досліджена проблема історичного розвитку Києва у період після татаро-монгольської навали 1240 р. до 1-ї пол. XVI ст. Це перша і на сьогодні єдина наукова монографія з історії (підкріплена археологічними даними) Києва даного періоду.

Як вказував у 1882 р. голова київської школи українських істориків В. Б. Антонович, «при вивченні історії Києва і всієї Південно-Західної Русі ми знаходимо в тих джерелах, які до нас дійшли, значний пробіл. З того часу, як скінчилися відомості південних літописів в кін. XIII ст. і до появи нового циклу літописних та архівних звісток у 2-й пол. XVI ст., історію Південної Русі ми звикли або обходити мовчанням, або, що набагато гірше для історичної істини, окреслювати долі її кількома штрихами, що складаються із загальних місць та припущень, які видаються за історичну характеристику, засновану нібито на фактичних даних... Встановилася думка, що протягом трьох століть про Південну Русь, яка була у занепаді і як би зникла, слід замовчувати, тому що вважати повинно, що весь цей час вона не могла оговтатися від погрому» [5, 534]. Багато в чому це зауваження В. Б. Антоновича є актуальним і до теперішнього часу. Наприклад, сучасна київська дослідниця І. Жиленко, говорить про «стереотипи, які змушують вчених апріорно заперечувати можливість будь-яких вагомих культурних процесів у пост-монгольському Києві» [20, 20].

Однак, необхідно зазначити, що про стан Києва, його храмів і монастирів є дуже точні відомості. Можна стверджувати, що Київська митрополія та Києво-Печерський монастир продовжували існувати в XIII-XIV ст. Під 1274 р. літописи занесли факт посвяти Києво-Печерського архімандрита прп. Серапіона Київським митрополитом свт. Кирилом в єпископи у місто Володимир: «прииде ис Киева митрополит Кирилл и приведе с собою архимандита Печерьского Серапиона, и постави его епископом Володимерю, Суждали и Новугороду Нижнему» [44, 151]. Як зауважив прот. П. Лебединцев, «в 1377 р. бачимо архімандрита Києво-Печерського монастиря Давида духівником дружини великого князя Литовського Ольгерда, Іуліанії» [29, 22]. В кін. XIV ст. є відомості про поховання в Києво-Печерському монастирі багатьох знатних осіб: нареченого митрополита Православної Церкви на Русі свт. Діонісія Суздальського (1385), Київських князів: Володимира Ольгердовича (1392) та Івана (Скиргайло) Ольгердовича (1396).

Такі ж дані про збереження та функціонування можна навести й щодо Київського кафедрального Софійського собору: в 1280 р. тіло померлого в Переяславі-Суздальському свт. Кирила «перевезено було до Києва і поховано в Софійському соборі» [26, 664]. В 1288 р. предстоятель Руської Церкви свт. Максим «митрополит Киевский и всеа Руси, постави во святой Софии в Киеве Иякова епископа Володимерю, и Суздалю и Новугороду Нижнему» [31, 167]. У наступному - 1289 р. свт. Максим висвятив «в святой Софии в Киеве Тарасия епископа в Ростов... Андрея в епископы во Тферь» [31, 172]. У період 1375-1380 рр., і потім 1382-1390 рр. в Києві, на митрополичому дворі Софійського собору, жив невизнаний, а потім вигнаний з Москви Дмитром Донським митрополит всія Русі свт. Кіпріан. Ось у яких висловах Никонівський літопис описує його другий приїзд в 1382 р. до Києва: «Пришед в Киев на свое место митропольское в соборной церкви Киевской, матери всем церквам русским. И прият был митрополит от всех со многою честью и сретоша его далече от града со кресты и князи, и боляре, и вельможи, и народы мнози с радостью... и пребывание Киприян митрополит в Киевских странах... и вси послушаху и чествоваху его» [31, 231]. У 1396 р., за кілька днів до своєї смерті, Київський князь Скиргайло бенкетував на митрополичому дворі, «у святої Софії» [32, 128], у намісника Фоми (де Скиргайло згідно однієї з версій був отруєний). Наведених фактів цілком достатньо для того, щоб зробити висновок про те, що Київ після монголо-татарської навали 1240-1242 рр. був далекий від запустіння і як і раніше був центром духовного життя Православної Церкви на Русі.

Однак занадто самостійна та активна діяльність Київської митрополичої кафедри викликала невдоволення Орди. Але ханам важливо було зберегти церковну організацію як інструмент своєї політики, яка використовувалася не тільки для внутрішніх, а й для зовнішньополітичних цілей, оскільки митрополити користувалися дипломатичним статусом. Саме політичною метою були обумовлені утиски з боку ординської влади, внаслідок яких Київський митрополит свт. Максим в 1300 р. був змушений залишити Київ і переїхати разом з кафедрою у Володимир-на-Клязьмі: «не терпя насилиа от татар в Киеве иде из Киева... к Брянску, а от Брянску иде в Суздальскую землю и тако пришед с крылосом и со всем житием своим и сяде в Володимери» [31, 172].

Згідно Г. Ю. Івакіну, «митрополича кафедра була спеціально, з конкретною метою, переведена у Володимир рішенням золотоординського хана Токти, а не з волі самого митрополита Максима. Сараю важливо було підірвати історичну традицію, яка виступала суттєвою ідеологічною та політичною силою. Київ в уявленні більшості населення продовжував залишатися символом єдності й колишньої могутності Русі» [21, 55]. Але й після перенесення митрополичої резиденції у Володимир, Київ продовжував залишатися церковним центром, - саме в соборі Софії Київської висвячувався кожен митрополит Русі.

У 1-й пол. XIV ст. Київ ще належав Золотій Орді, але поступово тут зростав і вплив Великого князівства Литовського. На сьогодні включення Київської землі до складу Великого князівства Литовського в період князювання Ольгерда (1345-1377) приймається історіографією одностайно. Незначні розбіжності в датуванні 1361-1362 рр. пов'язані з переведенням літописних дат на сучасне літочислення, а також з невеликими зсувами у датах, які часто зустрічаються в літописах. Густинський літопис під 1362 р. повідомляє: «В сие лето Олгерд победи трех царков Татарских и з ордами их, си ест Котлубаха, Качбея, Дмитра; и оттоли от Подолья изгна власть татарскую. Сей Олгерд и инныя Руския державы во свою власть прият и Киев.., и посади в нем Володымера сына своего» [17, 125].

Володимир був першим Київським удільним князем після приєднання його до Великого князівства Литовського і є родоначальником відомого своєю відданістю Православ'ю роду київських Олельковичів. Про 30-річне князювання у Києві самого Володимира дійшло дуже мало відомостей, що не викликає подиву, тому що більш тривала, перша половина його князювання відноситься до часу укладення Кревської унії 1383 і звернення до католицизму литовської знаті. Володимир Ольгердович не брав участі у чварах, які хвилювали Гедиміновичів в інших областях Великого князівства Литовського, і зайнятий був виключно проблемами своєї Київської землі. З тих звісток, які дійшли до сьогодні, видно, що він дбав дуже ревно про долю Православної Церкви. Крім дарчих і підтвердних грамот на користь різних храмів, які перебували в межах Київського князівства, він відомий, перш за все, втручанням у справу про відновлення єдності Київської митрополії.

Згідно В. Б. Антоновичу, «бажаючи відновити митрополичу кафедру в Києві, Володимир Ольгердович визнав і постійно підтримував митрополита Кіпріана, не визнаного Дмитром Івановичем у Москві» [5, 543], і, таким чином, був одним з головних дійових осіб, хто сприяв реальному відновленню єдності Київської митрополії під час смутного періоду, після смерті митрополита свт. Алексія у 1378 р., коли «Руська митрополія розпалася на три частини: Галицьку, Києво-Литовську та Володимиро-Московську» [24, 319]. Слід відмітити, що свт. Кіпріан, який користувався прихильністю Київського князя Володимира Ольгердовича, прожив у Києві, в цілому майже стільки ж часу, скільки і в Москві - 15 років (у Москві - 16 років).

Після зведення на польський престол у 1386 р., внаслідок Кревської державної унії між Польщею та Литвою, Ягайло звертає особливу увагу на Київ і намагається заручитися згодою свого брата Володимира Ольгердовича, який не брав участі у прийнятті унії. Хоча «Володимир підписав в 1386, 1388 і 1289 роках 3 документи про свою вірності королю, королеві (Ядвізі) і короні - "Regi, reginae et regno Poloniae"» [19, 653], він був зміщений в 1395 р. з Київського князювання Вітовтом. Вітовт, проводячи політику багато в чому протилежну Ягайло, і зміцнюючи свої позиції на землях Великого князівства Литовського, передав Київське князівство своєму союзнику Скиргайло Ольгердовичу. Як причину Вітовт виставив ту обставину, що Володимир Ольгердович, «бывши в Киеве, не всхоте покоры учинити и челом ударити» [30, 255], тобто особисту нелояльність до нього як великого князя Литовського. Володимир Ольгердович не бажаючи кровопролиття, не чинив опору.

Згідно «Синопсису», Ягайло, як верховний правитель Польсько-Литовської держави, Володимира Ольгердовича «переместил, вместо Киева дав ему Копыль, Витольду же Киев по его воле отдал. А Витольд уступил Киев и княжество Скиргайлу, брату Владимировому» [50, 178]. Тут, у Копилові (у сучасній Мінській області Білорусі), Володимир Ольгердович і «дожив свій вік і тільки останки його повернулися в місто, з яким він був тісно пов'язаний за життя, - він був похований у Києво-Печерській Лаврі» [5, 544]. Один з його синів, - Олександр (Олелько), є родоначальником київських князів Олельковичів, представники якого, незважаючи на свою незмінну прихильність до Православ'я, в XV-XVI стт. займали привілейоване становище у Великому князівстві Литовському. Від другого сина Володимира Ольгердовича, - Івана, пішли князі Бєльські, які, як і Олельковичі зіграли значну роль в історії Київського князівства і Православної Церкви в XV ст.

Наступником Володимира Ольгердовича на Київському престолі був його брат - Скиргайло Ольгердович (у хрещенні Іван). Володіючи раніше великим уділом на землі Білої Русі - Полоцьком, Мінськом і т. д., Скиргайло був за переконанням, звичкам і симпатіям цілком відданий руському православному населенню, яке і визнавало його своїм представником перед офіційною литовською владою. Про відданість йому руських жителів Великого князівства Литовського свідчать всі джерела. Польський хроніст Ян Длугош каже, що «руські надзвичайно віддані Скиргайлу, як своєму одновірцеві» [33, 262]. Інший польський історик (а також поет, письменник і дипломат) Мацей Стрийковський (який був ще й католицьким священиком) зауважує, що князь Скиргайло «більш намагався про примноження святині за грецьким обрядом, ніж про поширення віри католицької, тому що з первинного віку він виховувався серед руських» [61, 67]. Як зазначає В. Б. Антонович, «польські та німецькі джерела згадують ім'я його з епітетом "Shismaticus"» [5, 545], тобто «схизматик» - «православний». Літопис називає його «чюдный, добрый князь Скиргайло» [52, 72].

Вітовт усвідомлював, що він може утвердитися на Великому князівстві Литовському лише в тому випадку, якщо поступками встигне здобути симпатію або, принаймні, нейтралітет руської (тобто православної) частини населення. Тому він уклав зі Скиргайлом договір, за умовами якого, за поступку на претензію великого князівства, Вітовт передав Скиргайлу в спадок Київську область, у володінні якої православне населення Великого князівства Литовського бачило достатню гарантію для своїх інтересів. Згідно В. Б. Антоновичу, «навколо Скиргайла в Києві стала зосереджуватися вся Південно-Західна Русь; області та міста надсилали йому грамоти з виявленням відданості та вірності. Київ стає центром Русі, з яким великий князь Литовський повинен був рахуватися і брати до уваги його інтереси при встановленні загальних напрямків своєї політики» [5, 547]. Але князювання Скиргайла в Києві тривало недовго, всього 2 роки - 1395-1397 рр.

 Далі буде.

Теги: