У храмах майже всіх християнських конфесій Західної України протягом травня та червня є звичай відправляти молебні, які служать переважно увечері. У травні – до Богородиці, у червні – до Ісуса Христа Чоловіколюбця, або до Серця Христового[1].

Мабуть, небагато людей знають про те, що цей звичай досить недавній. Відправи молебнів саме такого виду увійшли в традицію УГКЦ наприкінці ХІХ століття. Тут мається на увазі не вшанування Богородиці чи Христа Чоловіколюбця як таке, але власне ту літургійну форму (коротку відправу) та період (травень-червень), в якому ці богослужіння відбуваються.

Старожили розповідали, що навіть на початку ХХ ст. небагато парафіяльних священиків УГКЦ хотіли відправляти травневі набожества. Тому досить велика кількість вірних, котрим такі відправи подобались, і які хотіли взяти у них участь, йшли до римо-католицьких костелів, у яких ксьондзи правили їх дуже урочисто при великих натовпах народу та звичайно з обрядом Виставлення Святих Дарів. Якщо деякі греко-католицькі священики погоджувалися правити «маївки», то більшість з них протягом довгого часу аж ніяк не хотіли служити відправ до Серця Христового, вважаючи це латинізацією. Культ Серця Христового у греко-католиків почав розвиватися в основному при василіанських монастирях, а лише згодом поширився практично на цілу УГКЦ.

У ролі «маївок» спочатку використовували давній молебень – Параклис до Божої Матері з каноном, автором якого вважають святого Теостерикта монаха (ІХ ст.), і приспівами до якого служили фрази «Пресвята Богородице, спаси нас»; Параклис містить також уривок з Євангелії від Луки, у якому мова йде про відвідини Марією Єлизавети тоді, коли обидві готуються стати матерями. Богослужіння завершувалося стихирами та молитвою до Богородиці згідно з текстами та рубриками, які прийняті практично у всіх церквах Візантійського обряду. Згодом, після Добромильської реформи наприкінці ХІХ ст., молоді ієромонахи-василіани отці Андрій Шептицький та Платонід Філяс вирішили реформувати ці, на їхню думку, не надто зрозумілі богослужіння. Вони взяли скорочені тексти з Малого Водосвяття, Прокімен та Євангеліє Утрені, а також тропарі, стихири та молитви з Параклису і скомпонували молебень, текст якого згодом було поміщено у багатьох молитовниках та й досі він є основою майського набожества в УГКЦ. Тут одним із найважливіших мабуть став принцип повернення до діалогу між священиком та народом, а також до зрозумілості текстів та певною мірою до їх спрощення.

Проблема існували також із календарем. Якщо у братів римо-католиків не існувало питання двох календарів, то українські греко-католики Австро-Угорщини, а згодом Польщі були жертвами такого собі ментального поділу: у житті існував один календар, а у храмі – інший. Особливо це стосувалося травнево-червневих відправ, бо їх звичайно правили за григоріанським календарем, в той час як свята святкували за юліанським. Ця проблема ускладнювалася ще й тим, що часто у травні випадали важливі свята тріодного циклу: Лазарева субота, Квітна неділя, Страсний або Світлий тижні тощо. Правити майський молебень у Страсний тиждень, поставивши богослужіння цього періоду на задній план, – це вершина нерозуміння духу церковних відправ.

Сьогодні вистачить перейтися різними храмами Візантійського обряду, і ми побачимо наскільки різноманітні відправи у травні, як в принципі також і у червні.

У деяких храмах просто відправляють Вечірню, у монастирських іноді ще додають Повечір’я. В інших парафіях УГКЦ, особливо у містах, увечері служать святу Літургію св. Івана Золотоустого, після якої починають молебень. Часто не правлять вечірньої св. Літургії переважно напередодні свят; тоді замість неї правиться велика святкова Вечерня, а після відправи може бути молебень, а може бути просто – відпуст.

Перед ІІ Світовою війною та й зрештою у часи підпілля у Станіславській єпархії правили скорочені молебні, який дуже нагадували літанії римського обряду. Їхні тексти збереглися у молитовниках, які було видано за сприянням блаженного священномученика Григорія Хомишина, тодішнього Станиславівського єпископа. Такі молебні звичайно правилися безпосередньо після святої Літургії. Після тропаря не було прокімена та Євангелії, а відразу переходили до стишків, яких було 12, відповідно з приспівами, а потім йшли стихири, молитва та відпуст. Тексти відзначалися більшими латинізмами, ніж звичайно. Молебні приписували правити у червні до Серця Ісусового, у травні до Богородиці, у жовтні до св. Йосифа та в листопаді до св. Йосафата.

У Галичині в греко-католицьких храмах подекуди також відбувалося так зване «сорокагодинне набожество», яке було просто скопійоване з латинського обряду. Воно полягало у Виставленні Найсвятіших Дарів та їх адорації, яка повинна була тривати 40 годин. Червневе богослужіння у нас, без жодного сумніву, з’явилося пізніше, аніж травневе. Якщо подивитися у Типікон о. Дольницького та інші літургійні книги, то відразу видно, що свята Серця Христового немає. Про це є також багато свідчень.

Які позитиви від т.зв. «майських» відправ в УГКЦ?

По-перше, це певною мірою відродило, «розбудило зі сну» культ Богородиці. Безперечно, культ цей хоча й існував, але, на жаль, був занедбаний.

По-друге, це зупинило свого часу масовий відплив греко-католиків до римо-католицьких парафій.

По-третє, це мало важливе пасторальне значення. Вірні, які рідко збиралися на вечірні богослужіння протягом року, за винятком неділь та великих свят, або якихось спеціальних відправ, як наприклад напередодні Різдва чи у Великому пості, саме цими днями почали численно збиратися в храмах, молитися разом, співати, слухати проповідей, а після богослужіння спілкуватися між собою.

По-четверте, це зберегло вірних при парафіях та відвернуло християн від багатьох приватних духовних практик, як також від сектантства.

Негативні сторони

По-перше, латинізація. Невже можна багатющу спадщину Візантійської традиції з її різноманітними текстами: акафістами, канонами, стихирами,тропарями та ін. звести тільки до відправ «маївок» або відмовлення вервечки (розарію), а так само лише до святкування богородичних свят?

По-друге, затьмарення Пасхального періоду, великодніх текстів і тріодних відправ на фоні власне цих «травневих» молебнів. Що люди чують на «маївках» з пасхальних текстів? Це хіба що одинокий текст тропаря «Христос воскрес» і практично більше нічого, зате більшість текстів присвячено Богородиці. Один із викладачів предмету маріології в Східному Інституті в Римі висловився про уніатські молебні як про латинські літанії, які просто пристосовані до відправ у візантійському обряді. Незнання своєї власної традиції стосовно вшанування Богородиці цей італійський викладач вважав просто злочином.

По-третє, знову ж таки невідповідність цього марійського культу, до притаманного східній традиції. Якщо культ Божої Матері існує протягом цілого року, а особливо як під час св. Чотиридесятниці, так і в Пасхальний період, і особливо у передріздвяний період (в Пилипівку) та в Успенський піст, то у випадку місяця травня, який у візантійському обряді (та й в інших обрядах) не має спеціального статусу, таке наголошення є певною мірою дисонансом не лише з тріоддю, але взагалі з циклом церковного року.

По-четверте, ці відправи аж ніяк не сприяють екуменізмові та порозумінню із православними. Тут мається на увазі не колишніх уніатів, або тих православних, які проживають на Галичині і звикли мавпувати обрядові особливості від уніатів та латинників. Мається на увазі власне ті Церкви Християнського Сходу, для яких подібні практики є чужими, нав’язаними з боку і такими, що не вписуються в їхні багатолітні традиції. А літургійна єдність як відомо – це важливий фактор для повної євхаристійної єдності між церквами.

Висновки?

У жодному разі не треба просто викорінювати ці практики. По-перше, їх потрібно би пристосувати до потреб вірних та органічно вписати в уже існуючі обряди. Наприклад, відправа щоденної Вечірні просто необхідна перед молебнем[2]. Це – прекрасна нагода для людей, які прийдуть, почути пасхальні та святкові тексти. Священики повинні би, скориставшись можливістю, пояснити людям, що сьогодні окрім посвяття Пасхи святкується свято жінок мироносиць, чи переполовинення П’ятидесятниці , чи неділя самарянки. По-друге, – це урізноманітнення самих богородичних текстів. Необхідно у майбутньому віднайти їх та й перекласти, але, зрештою, спочатку треба вживати ті тексти, які у нас є, але просто занедбані[3]. Євангельські читання можна би вживати з різних уривків. Наприклад, про саму подію Благовіщення, про перетворення Ісусом води у вино в Кані, про стояння Матері Марії під хрестом Ісуса, про те як браття Ісуса та Його Мати прийшли до Нього та ін. Незгідне з духом великодньої радості також клякання під час молебня. У старих текстах був і такий припис, що священик закликав молитися за певні потреби, а всі люди відмовляли на кожне прошення Богородице Діво. Цей звичай тепер скасовано через те, що він не узгоджується з духом молебня. Адже, традиція літургійних респонсоріїв свідчить про їхню короткість, як наприклад «Господи,помилуй» або «Подай, Господи». Також всі свої насущні потреби ми приносимо Богові як в єктенії, яку читає священик чи диякон за всіх потребуючих, так і в стихирах, в яких Мати Божа постає як для голодних Кормителькою, для скитальців – Потіхою, для бурями гнаних – Пристанню, для немічних – Покровом і Заступницею» і т.д.

[1] Особливістю римо-католицьких храмів у цьому регіоні є власне відправа Літаній до Богородиці та до Серця Христового. Більшість греко-католицьких парафій також мають цей звичай. Пастирі православних парафій, зважаючи на регіональну специфіку та на прохання прихожан, також часто правлять молебні до Богородиці у травні, а деякі до Ісуса Христа Чоловіколюбця чи навіть до Серця Христового – у червні.

[2] Без сумніву, правильніше поступають ті священнослужителі, які починають вечірні травневі богослужіння відправою Вечірні, а вже потім, після тропарів святого та свята починають правити молебень.

[3] Такими текстами є перш за все канони до Богородиці, які поміщені в октоїху. Це і тексти на Повечір’ї, і на Утрені та ін. Це стосується також неперевершених богородичних тропарів як у тріодях так і в мінеї та в інших літургійних книгах. Так само є прекрасні тексти акафістів, які хоча й виникли пізніше, все одно мають глибокий богословський зміст, а їхні літературні прийоми – це справжні шедеври.

Джерело: https://theology.in.ua/ua/bp/discussions/theme/48060/

Теги: