У третю неділю після Великодня православні святкують День пам'яті святих жінок-мироносиць.

Жінок, які при земному житті Христа були не просто серед його учнів, а й піклувались про нічліг та їжу, "служили Йому з майна свого" (Лк. 8, 3). Саме вони поспішали до гробу Спасителя з миром, щоб помазати Його тіло, тому і названі мироносицями. Їм першим Господь явився після Воскресіння.

Наші православні предки не знали жіночого дня 8 Березня, вони вітали жінок в День жінок-мироносиць. Як каже дружина священика з Черкас Ольга Капітонова, 8 березня зазвичай припадає на найсуворіший – Великий піст, тож православним не годиться його святкувати. А День жінок-мироносиць особливий – церковна служба завершається хресною ходою, під час якої єдиний раз на рік жінки несуть корогви. Цього дня жінки першими отримують святе причастя – так їх вшановує церква.

Матушка Ольга: жінка повинна зробити так, щоб чоловіку було комфортно вдома

Отець Олег Капітонов будує 5 храмів і ростить 6 дітей, має вже й трирічну онучку. Усе це, каже він, було б неможливим, якби Господь не дав йому вірної супутниці життя, матушки Ольги. Вони обоє отримали професію, що повинна була нести людям смерть. Матушка Ольга – налагоджувальник крупнокаліберних снарядів, а отець Олег – електронник, який мав ставити на снаряди оптику. Натомість подружжя служило людям. За кілька днів до свята жінок-мироносиць родина відзначила 27-му річницю подружнього життя. Та разом вони, каже матушка Ольга, ще з першого класу, їх об’єднувала і студентська молодість. Дружина поїхала за чоловіковим розподілом в Україну, за 2 тисячі кілометрів від рідної Бугульми в Татарстані, де обоє народилися. У цьому, жартує батюшка Олег, один із секретів подружнього щастя – ніхто не втручався в їхнє життя. Щоправда, зізнається він, батьки дружини нарікали, що вона залишила кар’єру: жінка пішла в декрет молодим спеціалістом, і пробула в ньому аж... 20 років! Зараз її найменший син Давид – шестикласник, а матушка Ольга – регент церковного хору в храмі Всіх Святих, в землі Черкаській просіявших, в черкаському передмісті Хутори, де служить її чоловік. Справжня професія матушки Ольги – мама і дружина. Її діти займаються спортом, грають на фортепіано, малюють, майструють. Вони – лідери і в школі, і в вишах, де навчалися. Багатодітна родина отця Олега прожила 21 рік у двокімнатній квартирі на Митниці, і лише нещодавно отримала двоповерхову квартиру в новому будинку, де живуть уже й одружені доньки з родинами. Матушка Ольга любить пригадувати свою студентську молодість – минула вона в бардівському місті Самара, звідти – сімейна традиція поспівати під гітару, звідти й любов до дитячих таборів та походів. Тільки тепер вони влаштовують літні табори для дітей парафіян. Віруючими людьми вони стали, коли вже мали трьох дітей. А в 1996 році чоловікові пані Ольги запропонували прийняти священицький сан. Родина Капітонових охоче ділиться своїм рецептом подружнього щастя. Головне, каже матушка Ольга, щоб чоловік був зайнятий улюбленою справою. А жінка вже повинна зробити так, щоб йому було комфортно вдома.

Матушка Світлана: всі подружки телефонують до мене радитись

29-річна матушка Світлана – мама чотирьох дітей, наймолодшому – місяць. Вона – черкащанка, хімік за освітою, як власне, і її чоловік, батюшка Євгеній Буркацький. Він, правда, мріяв бути ченцем, проте батьки його наполягли, щоб він отримав спершу якусь спеціальність. Хіміком він так і не став – після першого курсу пішов в академвідпустку і вступив до семінарії – а от кохання знайшов. Відтоді, як Світлана стала матушкою, подруги часто телефонують їй, просять поради з різних житейських питань. А чоловік близької подруги, мабуть, під впливом отця Євгенія, теж став священиком. Не так давно, зізнається матушка Світлана, як і більшість сучасних жінок, вона мріяла про кар’єру, збиралася вивчитись на бухгалтера, заробити на власне житло. "Досі собі не можу пробачити, що покинула тоді на маму свого первістка Дмитрика й пішла працювати. Тоді це здавалось мені таким важливим. Зараз би я нізащо так не зробила..."

Матушка Наталя: в одній половині магазину була церква, а в другій — забігайлівка

Матушка Наталя у свої 38 років має п’ятьох дітей, найменшому – вісім місяців, старшому – 13 років. Це не заважає їй бути регентом церковного хору у храмі ікони Божої Матері "Неопалима купина" при Черкаській пожежній академії ім. Героїв Чорнобиля, де служить її чоловік, отець В’ячеслав Клименок. Заміж матушка Наталя виходила за дитячого психолога, і їй навіть на думку не спадало, що буде дружиною священика. Пані Наталя пригадує: – Чоловік працював психологом у дитсадку у Звенигородці. Займався з дітками в недільній школі при Спасо-Преображенському храмі міста. Якось приїхав від дуже шанованого старця, схиархімандрита Ісайї. Очі сяють, а сам наче боїться чогось. "Старець, – каже, – благословив мене бути священиком, якщо ти не проти". Я злякалась: якщо скажу "ні" – виходить, піду проти Господа? Трохи подумала і погодилась. Складніше було з його батьками і колегами – він був перспективним працівником. А тут – залишив мене у свекрухи з малою дитиною, а сам покинув роботу і поїхав прислужувати пономарем до священика в Житомирську область, а потім – навчатися в духовну семінарію. Кілька місяців ми не бачилися. Він приїхав додому вже батюшкою, і я навіть боялась до нього підійти – так він змінився... Та це були найлегші з випробувань. Далі була перша парафія – маленьке село Сербо-Слобідка на Житомирщині. Молодій сім’ї дали напівзруйновану колгоспну хату без опалення і навіть без плити! – Поплакали ми з його батьками, – каже матушка Наталя, – і вони поїхали, а ми лишилися у селі на три роки. Церквою нам служила половина колишнього магазину, інша половина була зайнята забігайлівкою... Батюшка казав, що це символічно – кожен, хто заходив у ці двері, повинен був зробити вибір. І хоч під час служби взимку вода замерзала прямо у чаші – перевернеш – а там уже лід, та на службу почало ходити все більше вірян. Вони нас дуже підтримували. Зрештою, завдяки впливовому сину парафіянки в селі збудували чудовий храм, який не так давно, вже без нас, освятив Блаженніший митрополит Володимир. Матушка Наталя вважає той період дуже важливим у своєму житті. Досі вона пригадує слова старця Анатолія Оптинського, які допомагали їй пережити всі труднощі. В кінці життя, казав праведник, будеш дякувати Господу не за радощі й щастя, а за труднощі й випробування.

Теги: