Часто вважають, що ченцями стають через проблеми у світському житті. Проте і у келії, і за найвищими та найміцнішими мурами обителі не сховатися від самого себе. Тоді чому стають «людьми у чорному»?..

Чернецтво — це покликання чи Божа воля? Відповідь на це запитання можуть дати дві долі: матушки Стефани, ігумені найстарішого в Україні Зимненського ставропігійного жіночого монастиря, та митрополита Луцького і Волинського Української православної церкви Нифонта, котрий свого часу і благословив її на цей духовний шлях.

У МОНАСТИРІ НАЙПЕРШЕ ТРЕБА ПОЗБУТИСЯ ВЛАСНОЇ ВОЛІ

Сьогодні у це і не віриться, але у часи юності майбутньої ігумені, тоді ще Валі Бандури із маленького волинського села Залюття, було так мало монастирів, що люди не знали: хто ж вони такі, ті монахи?.. Через село часом проходили прочани, які подорожували святими місцями, їх називали «странниками», а що було їх багато, то стелили на ніч на підлозі. Ось і Валина мама найбільше переживала, що, ставши монашкою, дочка буде «странницею» і спатиме на підлозі у чужих хатах... У Залютті тривалий час не те, що церкви не було і найближча знаходилася за 10 кілометрів — у Кримному: тут не було і свого кладовища, ховали у сусідніх селах. Ось у те Кримне, де і служба Божа — лише раз у тиждень, по неділях, й зачастила (пішки, з подругами) майбутня ігуменя. У сьомому класі вже співала на кліросі у церковному хорі. А під час престольного свята у храмі селища Заболоття вразив спів хористів — здалося, що то ангели співають. Нині матушка Стефана каже: це було те, що називається Божим подихом, Божою благодаттю. Бо відтоді й почала думати: як стати монашкою?..

— На чернече життя мене благословив владика Нифонт. Але тоді він ще був молодим священиком. Я почула, що у Заболоття приїде «монах із Рудки» (отець Нифонт тоді служив у храмі села Рудка-Козинська Рожищенського району. — Авт.), який дуже гарно проповіді говорить. Знала, що до нього у Рудку звідусіль їдуть люди, щоб почути Боже слово. Пішла з цікавості. І стала його парафіянкою та духовною вихованкою, — пригадує матушка Стефана.

Це нині Зимненський монастир, який стоїть на Святій горі під давнім Володимиром-Волинським, також став місцем паломництва. До чудотворної ікони Зимненської Богоматері люди їдуть з усього світу, батьки часто (після Єрусалима і Почаєва) привозять лікувати душі дітей, яких затягнув Інтернет чи наркотики... Матушка ж піднімала обитель із руїн. Вже багато років у монастирі і її... мама, котра після смерті чоловіка прийняла чернечий постриг.

— Мама — то мій оберіг. Коли їду в дорогу, знаю, що вона за мене молиться. Для неї, каже, нема більшого щастя, ніж бути у церкві на службі. Якби храм на ніч не зачиняли, мабуть у ньому й ночувала. Наче надолужує ті роки, коли наше село без храму жило.

Мені часто доводилося бувати в Зимненському монастирі, і жодного разу не бачила засмучених черничок. Можливо, зосереджені, так. Бо у цьому місці, яке часто світські люди сприймають як своєрідну тюрму за мурами, таки по-іншому відчувається і плин життя. Він не такий прискорений, як за ворітьми обителі. Але й спокою тут, розуміння, що ми тільки гості на цьому світі, тут відчувається більше. На запитання, чи часто звертаються у монастир ті, хто бажає втекти від суєти земної, ігуменя відповідає фразою зі Святого Письма: «Багато званих — мало обраних».

— Чернече життя — особливе, це поклик Божий, це велика таємниця Божа. І тільки глибока віра у Господа допомагає у монастирі і втриматися, і жити. Бажаючих поповнити наші ряди дуже багато, але часто люди просто не знають, що їх насправді чекає. Найперше, що треба, — зректися своєї волі. Ти свою волю вручаєш настоятелю, а через нього — Господу. У монастирі все робиться тільки з благословення. Зрозуміти це і змиритися з цим дуже непросто. Дуже непросто! І витримає лише людина, котра вірить, що виконує послух во славу Божу і заради особистого спасіння. Я хотіла бути ближчою до Бога, а в монастирі для цього значно більше можливостей. Тому в моїй душі нема суперечок.

«ГОСПОДЬ ТАКИХ ЛЮДЕЙ ОБИРАЄ ЩЕ В УТРОБІ МАТЕРІ»

Владика Нифонт благословив на чернече життя не тільки матушку Стефану, яку, звичайно, дуже добре пам’ятає ще з її приїздів на службу Божу у Рудку-Козинську. Вважає, що майбутніх монахів Господь «обирає ще в утробі матері» і веде їх своїм шляхом.

— Зрозуміло, що я не переконував Валю Бандуру покинути цей світ і йти у монастир. Такої мови ніколи і ні з ким не веду. Навпаки, коли до мене приходила молода людина і заїкалася про чернецтво, дуже строго до неї ставився. Адже назад нема вороття. З цим не жартують і не пробують на смак, щоб, образно кажучи, скуштувати і потім відмовитися їсти...

— Чим є постриг для людини, яка так докорінно змінює своє життя? Це потрясіння чи щастя від здійснення мрії?.. Що людина переживає? Адже під час постригу завжди плачуть всі люди у церкві. Правда, той, кого постригають у ченці, не плаче.

— Назвати це потрясінням неможливо, бо це бажання серця і душі. Людина цього хотіла, прагнула, шукала і знайшла. Хто шукає чернечого життя, то мав би знати, що з постригом для цього світу він померлий, він наче живий лягає у гроб. Коли я став архієреєм, то першими, кого постриг у ченці, були теперішній отець Аліпій (тоді ще — Анатолій) та отець Корнилій (нині він у Псковському монастирі), які приїжджали до мене на службу ще у Рудку-Козинську. Постриг відбувався у храмі Різдва Божої Матері у Хмельницькому. Після постригу сказав проповідь, народ, пам’ятаю, дуже плакав. Наступного дня приходить одна із хористок і каже: «Владико, вчора пережила страшніше, ніж чорнобильську аварію». Так сприйняла постриг. Такі, каже, молоді і гарні хлопці, краса то яка, і вони наче... померли. Так, кажу, померли, але не фізично, а духовно. Та вони й народилися духовно! Це вам здається, що усе скінчилося, а Господь якраз і готує серце людини до такого вибору, і вона його робить.

— На дуже старому цвинтарі біля церковки святого Онуфрія у селі Мильці, що у Старовижівському районі, доводилося бачити багато могил ченців. Адже поруч раніше діяв і діє знову монастир. Але вразило, що на хрестах вказано... три дати. Дата народження, дата постригу, тобто смерті для світського життя, і, власне, дата закінчення життя земного.

— Тому й плачуть люди, які прийшли побачити постриг у ченці. Вони розуміють, що молода людина зрікається цього світу й усіх його утіх. Тому і монахи старі плачуть, проживши у монастирі і 30, і навіть 60 років, бо знають, яку ціну треба платити за долю чернечу. Це фактично як духовна смерть. Мене у миру називали Василем, але Василь помер і народився новий чоловік з іменем Ніфонт. Своє бажання стати монахом я першому відкрив архімандриту Івану Маслову, який був вихідцем із Глинської пустині, що на Сумщині. Дуже високого духовного рівня людина. Це були сімдесяті роки минулого століття, влада атеїстична, богоборча. Батюшка випробовував мене три роки, хоча я вже був не юний, в армії відслужив. Все казав: «Поглянь на себе. Ну який із тебе монах? Тобі женитися треба». А, врешті, благословляючи, сказав: «Дивися, Васю, щоб мені потім Господь не сказав: «Що ж це ти, Іване, посилаєш мені порожні глеки?». Пам’ятай, що чернечий одяг не рятує, а зобов’язує. Яка користь, коли на кілок цей одяг натягнути?.. Вийде опудало. Що б ти, Васю, ним не був, а став справжнім монахом!» Тому для мене постриг був не потрясінням, а новим народженням.

Ченцем я став у березні 1974 року у Троїцькому соборі Троїце-Сергієвої лаври. У четвер постригли мене ще з одним юнаком, і ми три дні у храмі молилися, на трапезу виводили раз на добу. Рання весна, у церкві ще прохолодно, ні холод, ні голод не турбували, не хотілося спати. Бо та благодать, яку отримав під час постригу, навіть фізично відчувалася. Наче був я у коконі якомусь, відчував навколо себе фізичне тепло. А в неділю ми вийшли з храму, почали іти з вітаннями московські знайомі, викладачі з духовної семінарії, академії... Вже записочки принесли, помолитися за рабів Божих просять, хоча ти і сам ще добре Богу не молився. І вже ця суєта наче відсунула відчуття, з яким жив три доби. Але те, що пережив після постригу, є у словах псалма: «Вкусите и видите, яко благ Господь». Тобто спробуйте і відчуєте, який добрий Господь і яка Його благодать, до котрої треба прагнути усе своє земне життя.

— Будучи ще священиком на приході у Рудці-Козинській, ви навернули до Бога немало людей. Так само й опісля. Скількох благословили у чернецтво чи священство?

— Я не можу зараз сказати, скільки людей загорілося від слова Божого, від проповіді й пішли чернечою дорогою, не всіх рахував і не про всіх міг знати. Але знаю, що сорока трьом юнакам, які приїжджали до мене у Рудку-Козинську, давав рекомендації у духовні школи. Хтось став священиком, хтось — монахом. Серед них є два архієреї, є архімандрити і намісники монастирів. І було до сорока дівчаток, які з мого усного благословення залишали цей світ і пішли у монастирі. Серед них є ігумені, монашки і в Києві, і по всій Україні. У душі з трепетом радію, що Господь свого часу посіяв у їхні серця добре євангельське слово, і проросло воно таким великим врожаєм. Завжди прошу Господньої допомоги, щоб ці люди, які пішли по цій дорозі у монастир, теж приносили добрі плоди для Божої слави і зміцнення і спасіння людських душ.

— Зараз ніби менше охочих піти в монастир...

— Не сказав би. Якщо в часи богоборчої радянської влади на території такого великого Радянського Союзу було лише 18 діючих наших монастирів і ще два діяли за кордоном (у Єрусалимі та на Афоні), то тепер тільки в Україні їх понад 200. Правда, люди вже не такі сильні духовно, бо їхні душі руйнують багато пороків. У монастирі йдуть, але дуже важко приживаються. Поживе рік-два послушником, та й шукає легшого. Звичайно, у монастирі важко. Підйом о 5-й годині, через півгодини маєш бути на братському молебні, після нього — на літургії. Потім виконання послуху. Увечері знову служба у храмі, яка може тривати і до 22 години. Це втомлює, але як солдат у армії, так і монах у монастирі — звикає до режиму і такого способу життя. Коли я був молодим ієромонахом, то дивувався, що монашки з Корецького монастиря обробляли... колгоспний город. Їм довіряли, бо були чесні, не крали. Але восени їм давали городину для обителі. Ото зранку встали, помолилися, поснідали — і на чотири-п’ять годин на поле під палюче сонце. А там знову на молитвочку у храм... Важко, але все було в радість. Так само і зараз обрані Господом приходять у монастирі і залишаються в них до кінця свого земного віку. Це покликання Боже. Кого Господь визначив, той і піде за ним, незважаючи ні на що.

Теги: