Які трансформації пережила гуманітарна політика України за останні 20 років? Чи відійшла наша країна від радянської гуманітарної політики, якщо ні, то чому?
Трансформації Україна пережила дуже великі. Саме тому, що це був перехідний період від радянської системи мислення, від радянського життя-буття до чогось нового, що не було визначеним. Тобто, курс на демократію був обраний, але не було визначено, скажімо, орієнтирів. Іншими словами, ми відмовилися від соціалістичної системи розвитку і кинулися з головою у капіталізм. І тому, звичайно, 20 минулих років можна визначати як певні хаотичні спроби і намагання побудувати «щось таке, не знаємо, яке»; щось на зразок Європи, але зі старими радянськими звичками. Тому я думаю, що оце тупотіння на місці України пов’язано саме з тим, що не було зроблено аналізу колишньої системи, не були визначені орієнтири на майбутнє. Протягом 70-ти років людям вбивали в голови, що «буржуазний світ» думає тільки про наживу, а нова радянська людина має будувати світле майбутнє, в якому буде панувати справедливість. І люди вірили, і жили за цими принципами, а потім раптом виявилося, що немає ніякого світлого майбутнього, а нажива і миттєве збагачення, так звана «шара» це і є пануюча ідея. Я знала багатьох порядних людей, які не пережили «цивілізаційного шоку» і померли від інфарктів, від розчарувань та депресій. Це питання, питання глибокого розчарування суспільства в кінці 90-их ще чекає на всебічне вивчення філософами, психологами, соціологами. Щодо гуманітарної, як Ви кажете, політики, я б вживала більш мені зрозумілий термін «соціокультурна політика», то протягом останніх 20-ти років ії просто не було. Всі були настільки зосередженні на економічному вимірі свого існування, що забули про головне на чому тримається світ - про внутрішній світ кожної окремої взятої людини. Кожний з нас опинився на одинці зі своїм внутрішнім світом, а навколо з екранів, з театральних сцен, з концертних майданчиків тобі весь час як молотом вбивають «ти лох, якщо не вмієш заробляти», «успіх, гроші, ти найкращий якщо в тебе є те і те …». І бідна колишня радянська людина розгубилася в міжцивілізаційному вимірі. І ця розгубленість, невизначеність сьогодні й зумовлює нинішній стан України.
Що може зупинити занепад і розкол в українському суспільстві? Хто і що має робити, щоб відбувся прорив у майбутнє?
Я думаю, що цей процес ні від кого не залежить. Це процес, який переживають усі держави, всі країни. Це процес історичного поступу. Що є доброго в Україні, так це те, що Україна – це єдина країна з пострадянського простору, яка не зазнала військових конфліктів. І це є великою перевагою. Саме тому, що менталітет українців дуже такий спокійний та розважливий. Якщо згадати фігуру козака Мамая, який сидить, палить люльку, грає на бандурі і споглядає на небо, а шабля – там десь поруч, про всяк випадок, то мені здається, що він взагалі є таким собі втіленням образу світогляду українців. Тому слід до цього ставитися спокійно, ми переживаємо певний етап свого розвитку, стрибкоподібний етап. І ніхто за нас самих не зробить ніяких змін, ніхто зверху не спуститься і не скаже, що треба робити так, або інакше. Ми маємо самі для себе зрозуміти, чого ми хочемо, до чого ми прагнемо. І тут виступає на перші ролі так зване громадянське суспільство, і це не щось таке абстрактне – це висока свідомість кожного окремо взятого громадянина України. Але цю свідомість слід виховувати і от тут виступає держава, як організуюча система, яка забезпечує виховання та освіту своїм громадянам. Для цього державі потрібно втілювати протекціоністську гуманістичну політику націлену на виховання високоосвіченої та відповідальної, гармонійно розвинутої людини, громадянина.
Якщо кожний свідомий громадянин буде чітко собі уявляти, чого він хоче, розуміти, що політика – це мистецтво жити разом, тоді це і буде громадянське суспільство, яке складається з кожного громадянина окремо, і основою якого є взаємоповага до прав людини. І таке суспільство зможе виробляти саме ті орієнтири, за якими воно має розвиватися.
Що було створено за останній 20 років у гуманітарному просторі України нового, креативного і свого? Які були досягнення?
Досягнення – це мир, це спокійний розвиток. Комусь може здатися, що у нас відбуваються хвилюючі події – всі ці майдани, акції непокори. Але якщо на це все дивитися глобально, то це більш-менш спокійний етап певної еволюції.
Досягнення – це мирне урегулювання конфліктів, які в країні були, і це були навіть не конфлікти, а все ж таки більше непорозуміння, зустріч різних точок зору. І на превелику похвалу, Україна вирішує ці проблеми не військовим шляхом. Це одне з найбільших досягнень. Що ще? Більше у нас все-таки певних відставань, і ми загубили дуже багато часу.
Звичайно, хотілося б, щоб цей перехідний період не затягувався – дуже важко жити в епоху змін, але історію не підгониш, все відбувається так, як воно відбувається.
Який потенціал суб`єктності, самоорганізації та ініціативності в українській гуманітарній сфері? Що заважає учасникам українського гуманітарного ринку створити конструктивну стратегію дій?
Гуманітарна сфера і гуманітарна політика, в тому сенсі як їх вживають в нашому суспільстві, я б називала все ж таки «соціо-культурна політика». Тому що гуманітарна сфера, якщо правильно перекладати цей термін з латини, – це те, що стосується людини, і в сучасному європейському сенсі це подолання наслідків катастроф, природних чи військових катаклізмів, це подолання наслідків голоду в Африці, наприклад. Тому я б чіткіше визначала термін «гуманітарної політики», як соціо-культурну політику, в якій є поле власне культурної політики, є поле освітньої політики, охорони здоров’я.
Я би зупинилася зараз виключно на культурній політиці, де я відчуваю себе більш впевненною, ніж в інших питаннях. В культурній політиці, звичайно, на перше місце виходить консолідація інтелігенції. І взагалі, розуміння своєї ролі, тому що, на жаль, українська інтелігенція і фахове професійне середовище – воно більше жаліється на те, як усе погано, але нічого не робить для того, щоб стало краще. Тому що дійсно великі запитання є саме до творців так званого культурного продукту, до його змістовної частини. Чому в театрі, наприклад, не піднімаються гострі соціальні питання? Де сучасний театр, сучасна драматургія? Скільки можна експлуатувати класику, яка за умови поганої інтерпретації профанує ті важливі та універсальні ідеї, які могли би вигравати роль каталізатора, але викликають тільки нудьгу, тому що якість цих вистав тхне нафталіном і молоді це не цікаво? Чому, наприклад, та невеличка кількість фільмів, які виходять, це, в основному, розповіді про бандитів та про якісь біди в суспільстві? Чому не створюється певний позитивний продукт, який би мав домінувати і давати надію?
Я вважаю, що інтелігенція дуже занурена сама в себе, і, до речі, останній твір Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» – він є дуже показовим. Це є віддзеркаленням стану української інтелігенції, такий суцільний плач Ярославни. Я думаю, що вже настав час вийти з того плачу, згадати про те, що мистецтво – це спілкування Бога з людьми. Тобто, це можливість створювати високі образи, навіть недосяжні, щоб людина знала, про що їй мріяти. От коли людина заходить у храм і дивиться вгору, – її душа летить. І культура має створювати таке середовище, в якому би душа літала, щоби крила розпускалися, щоб людям хотілося творити, тому що творчість на сьогоднішній день – вона є в основі буття нашого. Не буття сьогодні формує наш світогляд, а навпаки, світогляд формує буття. Це найголовніше. І від того, що у нас в душі і у мозку, від того залежить, як ми будемо розвиватися, як ми будемо до цього ставитися і як ми будемо розбудовувати державу. Якщо проаналізувати твори мистецтва, особливо сучасного, то якщо коротко, то всю цю тенденцію можна назвати одним словом «деградація», і тоді ми маємо чітко собі сказати : «суспільство деградувало», а це вже кризове явище, тому потрібно вживати першочергових невідкладних заходів щодо зміни ситуації. За деградацією йде занепад, а після занепаду – кінець держави. Так що ми маємо реагувати на такі прояви творчості, які дають нам певні знаки біди. Тут виникає дуже багато запитань, але це вже тема іншої розмови.
Гуманітарна політика – це інструмент розвитку творчого та креативного потенціалу українського суспільства, чи це інструмент маніпулювання свідомістю?
Маніпулювання свідомістю – це до «піарників». А якщо казати про культурну політику і соціо-культурний простір, звичайно, це той простір, у якому взагалі закладається фундамент розвитку, до того ж сталого розвитку, суспільства. І людство на сьогоднішній день приходить до того, що культура є основним виміром розвитку суспільства. До речі, на цьому напрямку вже започатковані величезні програми міжнародних організацій таких, як ООН. Є відома резолюція ООН, яка так і називається «Культура та розвиток». Я всіх запрошую ознайомитися з цією резолюцією, яку можна знайти на сайті ЮНЕСКО, ООН. Вона є перекладеною російською мовою в абсолютно відкритому доступі, де чітко визначені всі засади, перспективи розвитку людства з розмахом на тисячоліття, але в цій резолюції чудово окреслено і визначено, що головною засадою для розвитку майбутнього є культура, культурний вимір. Культура в широкому сенсі цього розуміння. Культура, як світоглядний механізм розвитку.
Якщо український гуманітарний простір – це щось самобутнє і самодостатнє, незалежно від мови, якою створюється український культурно-освітній продукт, хто повинен його підтримувати, просувати?
Взагалі культурний продукт – це ж щось об’єктивне. Тобто, буде чи не буде його хтось підтримувати, він буде створюватися, бо людина без творчості не може жити. Люди завжди перебувають у процесі творчості. Або вони творять велике мистецтво, коли у них є більше можливостей, або вони співають на вулиці, – але творчість існує незалежно від того, існує культурна політика чи ні. І завдання культурної політики – створити всі умови для того, щоб творчість була на користь державі і на користь суспільству цієї держави. Бо коли творчість починає бути, скажімо так (застосую таке слово, за яке мене будуть критикувати) – безконтрольною, тобто без якихось орієнтирів, то, звичайно, вона може виливатися в якісь дуже грубі форми. Усе залежить від цінностей, які панують у суспільстві, і ми тут до замкненого кола повертаємося, тому що цінності впливають на те, яким є культурний продукт, а культурний продукт впливає взагалі на розвиток суспільства, і таким чином ми отримуємо замкнене коло залежних одне від одного понять.
Звичайно, що держава, яка піклується про своїх дітей, про свою молодь, вона мала б опікуватися створенням такого культурного продукту, але не дуже контролюючи саме процес створення. Якщо держава буде давати певні орієнтири, фінансово підтримувати програми, які йдуть на ствердження гуманітарних і гуманних ідей, то така присутність держави потрібна обов’язково. Я, як мати маленької дитини, дуже б хотіла, щоб держава опікувалися і виховними програмами дитячих садочків, і контролювала те, що діти дивляться по телебаченню і на великих екранах. Я не за цензуру, але за охорону і протекціонізм, щоби мене хоч трішечки оберігали від агресії, яка зараз просто валиться на голови усім нам. При чому дуже часто з зовні, з поза меж України.
Гуманітарна політика – це інструмент об`єднання і збереження України, пошук власної, унікальної ідентичності чи вбудовування країни в чужі проекти – «Русского мира» або «Європейського простору»?
Поки що важко сказати, тому що ця політика переживає процес свого становлення, вона ще тільки формується, і дуже важливо розуміти, що культурна політика не пишеться в кулуарах влади, вона виробляється і формується виходячи з багатьох соціологічних досліджень, з нагальних потреб суспільства. Я, наприклад, як аналітик та розробник програм, відчуваю власну відповідальність за ту агресію, насильництво, неповагу до людської гідності, які захлиснули останнім часом Україну. Тому що завданням культурної політики є превентивні заходи, щоби не допустити появи в нашому суспільстві людей із звірячими инстинктами. Культурна політика має прищеплювати високі ідеали, затверджувати високі гуманістичні цінності, найголовнішою з яких є висока повага до людини та її прав.
Важливе політичне завдання, яке стоїть перед новою культурною політикою, – це саме збереження української ідентичності і формування свого власного інформаційного і культурного середовища, тому що це єдині умови для виживання нації в умовах глобалізації і інтеграції.
Якщо у держави немає свого власного культурного продукту, якщо держава не має свого власного інформаційного продукту, то вона у той чи інший спосіб підпадає під вплив іноземних держав, і таким чином відбувається повільне, ледь помітне, але впевненне розмивання її суверенітету. Тому це питання, відверто кажучи, є взагалі питанням національної безпеки.
Якщо влада не займається гуманітарною політикою своєї країни, то цим займається влада інших держав? Могли б ви оцінити «soft power» з боку РФ, ЄС, США – адже Україна накрита культурними, медіа- та інформаційними парасольками цих держав?
Одразу важко відповісти на ваше запитання. Я все ж належу до експертного середовища, і не хотілося б говорити без належних підстав. Спочатку треба подивитися на дослідження, які були проведені з цього приводу, проаналізувати їхні результати.
По кіно я бачила такі цифри, – якщо брати за основу кількість фільмів, що виходять на наш український ринок, то, звичайно, переважають фільми американські, після американських йдуть російські, потім європейські і лише потім – решти світу.
Якщо йти за такими показниками, то звичайно, ми перебуваємо під більшим впливом Сполучених Штатів Америки. Але якщо брати якісь інші виміри, то тут треба дослідити, скільки книжок видається в Україні, якою мовою; скільки продається, якою мовою. Який культурний продукт присутній на сценах театральних і концертних майданчиків. Таких досліджень ми ще не проводили, не робили, тому мені важко сказати.
За відчуттям, то начебто ми знаходимося під більшим впливом Росії, але соціологія – це досить точна наука, яка дає більш точні цифри. Тому краще вже провести такі дослідження, бо іноді вони дають зовсім інший результат не такий, який ми відчуваємо інтуїтивно.
Як довго цей тиск може тривати?
Він буде тривати доти, поки держава дозволяє на себе тиснути. Як тільки держава починає займати більш жорстку позицію по захисту своїх інтересів (це, звичайно, не дуже добре буде виглядати в очах інших), тиск одразу зменшиться. Я думаю, що Україні на разі потрібна жорстка протекціоністська політика, – це підтримка власного виробника, надання пільг виключно власному виробникові культурного продукту, але без будь-яких заборон. Інші нехай будуть присутніми, будь-ласка, але вони мають сплачувати більше за свою присутність на цьому ринку, і вилучені кошти необхідно вкладати знову ж таки в розвиток національного культурного продукту. Так вже влаштована психологія людини, що їй завжди ближче те, що зроблено на її території, на її землі. Якщо там грають актори, яких можна побачити на вулиці, якщо фільм знімається в містах і на вулицях, які ми можемо ідентифікувати. Нам цікавіше дивитися наші фільми, але якісні.
Звичайно, людині цікавіше читати книжки, які ближчі до неї. Це природній ефект, але цей культурний продукт має бути якісним, тому що неможливо людям нав’язувати неякісний продукт лише тому, що він виготовлений у нас. Він, за своєю якістю, має бути конкурентоспроможний, от і все.
Якими мають бути складові української гуманітарної матриці ціннісних орієнтирів в умовах глобальної дегуманізації суспільства та деградації ключових соціальних інститутів?
Я б не казала «гуманітарна матриця», я б не кидалася такими термінами, тому що я взагалі не дуже розумію такого застосування слова «гуманітарний». Гуманітарний – це той, що наближений до людини, але тоді треба вживати слово «гуманістичний».
Матриця так само. Це як база, як система координат, але ця система координат не змінюється, чесно кажучи, від створення світу. Мені здається, що 10 заповідей – це і є та матриця, навколо якої має будуватися будь-яка гуманітарна політика.
Звичайно, що це, перш за все, повага один до одного, це, як кажуть мої колеги, гуманізація стосунків, гуманізація суспільства в сенсі поваги до людини, до прав людини, визнання верховенства права в суспільстві, справедливості. Це затвердження естетичних ідеалів, високої естетки, яка пробуджує гармонійний стан душі.
Я дуже поважаю Євгена Сверстюка, і мені дуже до душі його вислів: «Ми всі скучили за катарсисом». Тому що катарсис – це стан наближення до божественного. На жаль, коли ми відвідуємо театральні постановки, фільми, концерти – цього таїнства не відбувається, лише класична музика на сьогоднішній день може давати оце наближення. Все інше – це якийсь бруд, втома, розчарування, і мені здається, це нав’язує дисгармонію всьому суспільству. Хотілося б, щоб більше було гармонії і намагання досягти недосяжного.
Теги:
dutchak1 написал: