— Ось хто замінить мене після моєї смерті, — сказав про Кирила Стеценка композитор Микола Лисенко у вересні 1903 року.

То було після відкриття пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві. Маестро був вражений твором "Бурлака", виконаним на урочистостях Стеценковим хором.  Молодий композитор у той час уже написав із десяток композицій і церковних хорів. А перший твір створив у 13 років — композицію "Благословлю Господа повсякчас" для бурсацького хору Софійської духовної школи, де навчався.

1904-го на робітничій околиці Києва — Лук'янівці відкрили Народний дім — теперішній занедбаний Клуб трамвайників. Організували там хор. Керувати ним запросили Кирила Стеценка, який тоді викладав спів у жіночій гімназії на Подолі.

— Кирило Григорович був для мене першим інтелігентом, який розмовляв з нами, хорянами, українською, — згадував у 1960-х актор і режисер Прохір Коваленко. — Тоді він був зовсім молодий. Невисокого зросту, худорлявий, русявий, з невеличкими вусами солом'яного кольору, з великими сіро-блакитними очима. Від Стеценка я вперше довідався, що Леся Українка — ще жива українська поетеса, що твори її сумовиті тому, що наше життя невеселе.

Із колегами-вчителями він не товаришував: їх після уроків цікавили лише горілка й карти. Зате приятелював зі своїми хористами-робітниками. Сідав за піаніно, брав кілька акордів:

— Ану, давайте прочистимо голоси.

От узялися розучувати пісню "Зашуміла ліщинонька".

— Ви були, друзі, коли-небудь у ліщиновому гаю, в горішнику, чули, як ліщина шелестить листям, коли між кущами пролітає легенький вітерець? — почав Кирило Григорович. — Отак і тут: голоси спочатку повинні ледь-ледь зашуміти, щоб виявити сум, жаль і співчуття до дівчини, яка заплакала, затужила.

Якось в антракті концерту в залі Купецького зібрання — теперішня Національна філармонія — Стеценко просив своїх хористів підписати петицію до міністра освіти Російської імперії про дозвіл відкрити в Києві українську школу:

— Не дуже вірю, що дозволять, але треба підтримати.

Шкільне начальство дивилося скоса. І не лише шкільне: 1907-го в помешканні Стеценка влаштували трус. Знайшли його незакінчену оперу "Кармелюк", обробки мелодій "Заповіту" та "Ще не вмерла Україна". Вердикт: вислати з Києва на три роки на Донщину — у теперішнє місто Шахти Ростовської області в Росії. По поверненні до Києва мусив багато працювати, керувати різними гуртками. Бо вже одружений — побрався з донькою священика і викладача семінарії Євгенією Франковською. Народилися діти.

— Замість того аби щось значне написати або поїхати кудись повчитися справжньої композиторської справи, я мушу заробляти, щоб забезпечити сім'ю, — нарікав Прохорові Коваленкові в одній розмові. — Дружина все умовляє мене залишити Київ, виїхати в село і стати попом. Ви розумієте, попом! Правити панахиди, ділити паляниці, сваритися за них із дяком. Хіба ж це для мене?

Кирило Стеценко таки прийняв священичі свячення. 1911-го отримав парафію в селі Голово-Русава на Поділлі — зараз Олександрівка Томашпільського району на Вінниччині. Отець Кирило розводив коней і голубів. І писав музику — духовну та світську.

До Києва повернувся наприкінці 1917-го. Очолив музичний відділ Міністерства освіти Української Народної Республіки. Після перемоги більшовиків Стеценко залишився без роботи. "Я за відсутністю праці й куска хліба ради навіть взяв собі на селі, біля Фастова, парафію", — писав 1920-го в листі до колеги-композитора Миколи Леонтовича. Переїхав із родиною до села Веприк — місцева громада саме прохала прислати їм священика, який би проводив відправи українською.

У Веприку Стеценко організував театр і хор. Місцеві селяни  називали його "світлим батюшкою". У неділю зранку йшли до церкви слухати службу Божу, що її відправляв отець Кирило, а пополудні — на виставу або виступ світського хору, яким він керував. "З усяким умів він заговорити, пожартувати, привітати ласкаво. От як зустріне в селі дівчину, то обов'язково запитає, чи скоро на весіллячко буде просити. І так до всякого заговорить — жартує впору, і порадить, і розрадить", — згадувала про чоловіка дружина Стеценка — Євгенія Антонівна. Зі своїм хором він пішки подорожував навколишніми селами, до сусідніх повітів.

— У багатьох селах тоді виступать було ніде, — розповідав староста хору Олександр Грицай. — Часто виступали просто неба — у дворах або й на вулиці. Пам'ятаю: прийшли ми одного разу з концертом у Чорногородку (тепер Макарівський район на Київщині. — "ГПУ"). Пішов Кирило Григорович по селу роздивлятися. Обрав місце виступу — майдан біля кооперації. Там ми й дали чорногородцям концерт.

Священик і композитор Кирило Стеценко заразився тифом, коли причащав хворого селянина. Той згодом одужав, а "світлий батюшка" помер — 29 квітня 1922 року. Провести його в останню путь зійшлися понад 10 тис.  Павло Тичина записав у своєму щоденнику: "Похорон бучний, багато української стихії. Сльози дорослих парафіян і навіть дітей".

 

1882, 24 травня — Кирило Стеценко народився в селі Квітки, тепер Корсунь-Шевченківського району на Черкащині. Батько був маляром-самоуком, розписував церкви в навколишніх селах. Мати — донька диякона. Стеценки мали тільки 2,5 десятини землі. У родині було 11 дітей. Кирило — восьмий.

1882-1887 — навчається в Софійській духовній школі в Києві. Співає там у хорі, з третього курсу стає диригентом. Далі вчився в Київській духовній семінарії, яку закінчив 1903-го. 1899-го познайомився з композитором Миколою Лисенком. Став співаком і субдиригентом його хору, брав участь у концертах по Україні.

1905 — одружився з Євгенією Франковською. Мали дітей Анастасію, Зінаїду й Вадима. Син згодом став професором Київської консерваторії.

1920 — створив дві мандрівні капели, які концертували Україною. Невдовзі більшовики це заборонили. Переїхав із родиною до села Веприк під Фастовом на Київщині. 1921-го брав участь у Всеукраїнському соборі, де висвятили єпископат Української автокефальної православної церкви. Того ж року Стеценка обрали професором Київської консерваторії. "Чотири дні на тиждень присвячую парафії, а три — Києву", — писав в одному з листів.

1922, 29 квітня — помер від висипного тифу. 1 травня похований у Веприку біля церкви.

Створив понад 50 хорових творів, чотири кантати, десятки обробок українських народних пісень. Написав музику до кількох вистав, до інсценізації поеми Тараса Шевченка "Гайдамаки". Та головне в його творчості — церковно-релігійні твори. Зокрема: "Панахида", яку присвятив пам'яті свого вчителя Миколи Лисенка, "Всенічна", три "Літургії", п'ять українських релігійних кантів, церковний хор "Хваліть ім'я Господнє", "Херувимська", "Милість спокою", "Хвалітесь, братіє".
Джерело: <a href="https://gazeta.ua/articles/history-newspaper/_druzhina-umovlyae-mene-stati-popom-kirilo-stecenko/433171">Gazeta.ua</a>

Теги: