Василь Кушерець, голова правління товариства «Знання», доктор філософських наук, професор
Останні 20 років гуманітарна політика в Україні постійно змінювалася та й взагалі не була серед пріоритетів. Кожен новий президент та його команда приносили і щось своє, хоча зазвичай більше вони говорили про економіку. Як змінилася гуманітарна політика за останні часи, чи розвивається вона?
Історію творять народні маси, але й президенти також потрібні. Це люди свого часу, які, відповідно своїм здібностям, реагують на виклики. В наш час жодному президенту не вистачить ніяких здібностей щоб самотужки керувати цілою державою. Тут потрібні складні структури, аби поставити людину в центрі всіх змін як дійсне джерело багатства суспільства. Це розуміли всі президенти. Кучма, наприклад, влаштовував конференції для пошуку підходів до вироблення загальнополітичних рішень, намагаючись задіяти якомога більшу частину суспільства. Він добивався того, щоб прийняті рішення люди вважали за свої, щоб були враховані інтереси різних політичних сил, позиція кабінету міністрів, рекомендації вчених, ставлення громадськості.
Щось подібне було при Щербицькому, коли в товаристві "Знання" існував такий-собі "Всеобуч", котрий роз’яснював суспільні проблеми, питання макроекономіки, системні зв’язки. І Кравчук через це проходив, але коли став президентом, то не було в нього ні команди, здатної працювати в єдиному ритмі, ні інтелектуальних центрів для розв’язування нових несподіваних завдань. Аналітичні кадри були зосереджені переважно в Москві, а Україна не мала навіть свого якогось внутрішнього вектора розвитку. Не було центральної ідеї, треба було все організовувати з самого початку. Все це потребувало великих зусиль і перерозподілу ресурсів, коли наша держава не мала навіть своїх грошей. Але мала при цьому ядерну зброю, передові позиції в ракетобудуванні, чи не найкращий рівень освіти, унікальні технології, та ще безліч речей, які потребували уваги, концептуального визначення і підтримки.
На жаль, зорганізуватися належним чином не вдалось, і доктори наук опинилися на базарі. Більшість людей захопилась примарною можливістю миттєво збагатитися. На державному рівні панувала думка, що ринкова економіка сама по собі здатна облаштувати все найкращим чином. І наголос, як завжди, було зроблено на економіці, а людину відсунули на задній план, бо людський розум не здатен обчислити всю безліч і різноманіття суспільних зв’язків.
То ж, маючи, можливо, найкращі наміри, наші президенти не змогли ні зберегти кращі надбання минулого, ні досягти якихось значних успіхів в сучасному устрої держави. Їм не вистачило досвіду, врівноваженості, а подекуди й життєвої мудрості. Тому нам довелося, наприклад, стати свідками розвалу виробництва на селі, де вже були створені ефективні індустріалізовані господарства. Разом з ними зникла й економічна основа розвитку села, стався його занепад. А далі неминучим видається зникнення аутентичної української культури.
В період цього розвалу важко взагалі було думати про гуманітарну політику. З одного боку, відбувалося шалене збагачення деяких осіб, з іншого – страшенне зубожіння величезної кількості людей. До того ж була неймовірна інфляція і люди втратили віру в завтрашній день, перестали проявляти ініціативу, вкладати інвестиції навіть у власний розвиток. Що ми будуємо і до чого прагнемо – про це вперше запитав Кучма, коли виникла термінова необхідність прийняття конституції. З того часу, в Україні почали звертати увагу на проблеми людини.
Хочу зазначити, що Україна, відносно багатьох східних чи азійських держав, завжди була більш людино-центричною. Це помітно в наших традиціях, в мові, в звичках, на рівні почуттів. В нас була школа, яку називали "Київське бароко". Це був певний спосіб мислення, відтворення дійсності. Так, мало не на кожному українському пагорбі з’явилися куполи церков, а це ж красиво, і возвеличує душу. Було й чимало мислителів відповідного напрямку. Михайло Козачинський, Георгій Коницький, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода – всі вони думали перш за все про людину. Як їй стати щасливою, як стати самому собою. Сковорода казав, що людина повинна займатися сродною працею (тою, до якої вона призначена) і знайти в собі божу іскру, те, що в неї закладено як проект.
Мабуть, вся земля була просякнута такими ідеями, повітря було цим насичене. Людяність знаходиться десь в основі нашого менталітету. Ми маємо специфічне відчуття справедливості, совісті, честі, достоїнства. І почуття добра і зла в нас дещо не таке, як в інших народів.
Засновником екзистенціалізму в світі визнали Кьєркєгора, що народився в 1811-му році. Та й то завдяки Ясперсу, тобто – через сто років. Але тими питаннями, якими переймався Кьєркєгор, ще на сто років раніше займався Козачинський, у Києво-Могилянській Академії.
Розумію вашу думку, що Україна, нехай і з запізненням, все ж пройшла через певний Ренесанс, тобто має європейське духовне коріння. Але якщо поринати в історію, то так ми дійдемо до святого Августина і навіть далі…
Так, про те й мова, що Києво-Могилянська Академія була заснована на досягненнях кращих філософських, релігійних та наукових шкіл. Навіть викладання велося латиною та грецькою – світоглядними мовами нарівні з руською. І саме гуманістичні ідеї знайшли тут дуже поживне підґрунтя. Потім було вже і Кирило-Мефодіївське товариство, і центр всього слов’янства фактично був у нас. А коли з’явилася медична академія у Санкт-Петербурзі, то туди ж наші викладачі поїхали. Так само як і в московські навчальні заклади – десь до сотні ректорів МГУ були вихідцями з України. То ж Київ був експортером інтелектуальної еліти, залишаючись при тому гуманістичним центром.
Наприклад, той же Сковорода сповідував ту ідею, що людина, будучи складовою частиною мікрокосму, вміщує в себе весь макрокосм. І можливо саме людина є центром всесвіту, а не Земля й не Сонце, як думали Птолемей і Коперник. Звичайно, це мало метафізичний смисл, проте був запропонований новий спосіб мислення. І ця гуманістична світоглядна школа існувала в Києві навіть при радянській владі, коли Копнін Павло Васильович був ректором інституту філософії. Він розробляв тематику тотожності мислення і буття, вважаючи мислення реальністю і творцем реальності. Ще на поприщі гуманістичних ідей працюва Шинкарук Володимир Іларіонович. Він доводив, що людина може легко втратити себе в потоці своїх думок, якщо в її світогляді не вистачить віри, надії й любові…
Пане Василь, кому й не вистачає віри, надії та любові, так це нашій державі у її ставленні до творчих людей та гуманітарного простору загалом. Чому держава не зацікавлена у його розвитку? Чи можна сказати, що це однозначно погано, чи добре?
Гадаю, що держава зацікавлена в його розвитку, тільки не знає як. Хоча й створені певні комісії. І точаться далі ті ж самі розмови, про те, що людина повинна бути у центрі. Але чогось тут тепер не вистачає, бо світ весь час міняється, умови міняються. Перш за все, я додав би, що в центрі мусить бути людина відповідальна. Тобто не байдужа і здатна відповідати не лише за себе, а й за ближнього, навіть за частину суспільства. Така людина, що відчуває суспільні хвороби як свої особисті, а не та, в якій повстало її егоїстичне "я" – бо тоді почнеться війна всіх проти всіх.
А що в нас сталося за двадцять років? 10% громадян стали багатшими за решту 90% у сорок разів. Ніде в світі немає такої різниці. Тому наші люди впевнені, що займаючись будь-чим, так чи інакше, а все одно вони працюють на іншого, «на дядю». Селянин відчуває, що земля не його – бо в той чи інший спосіб його обдурять. То ж поступово в людях зникло бажання за щось боротися і навіть просто працювати.
Чи можна сказати, що у нас вже виникла відповідна, «рабська» психологія? І якщо так, чи можна це змінити?
Не зовсім. Це швидше недостатнє усвідомлення своєї відповідальності, своєї природи. В цьому, до речі, є провина і засобів інформації, і інтелектуалів, що не змогли належним чином цю ідею донести. І держава винна, що не створила потрібний для того голос. Натомість ми бачимо по телебаченню постійні убивства й пограбування, а головні герої тепер злочинці і міліція. Елітою стали шахраї і злочинці, а не вчителі і хлібороби. Замість слова "аристократія", де корінь "аристос" означає "кращий", тепер доречніше вживати "плутократія", бо "плутос" – це "багатий". Як вийти з цього стану, якщо не через просвітництво? Кожен повинен зрозуміти, що треба давати жити іншому і разом створювати суспільне благо. Інакше наші нащадки не захочуть нас знати.
Подібні випадки вже були. Щодо Трипільської культури навіть є гіпотеза, що в тому суспільстві панувало хижацьке ставлення один до одного і до природи загалом. Тому й сталося виснаження ресурсів і загибель культури (або ж переродження її деінде в більш гуманну форму).
Зараз, особливо в Америці, головними критеріями щастя вважають певний матеріальний рівень достатку і можливість самореалізації. Це вважається основою їхньої цивілізаційної матриці. Ми зараз пробуємо її перейняти, та не слід забувати свою цивілізаційну модель, в якій головними є святість, совість і дружба. Доброзичливість і взаємодопомога хоч і не додають такого стимулу, як конкуренція, проте дозволяють менше виснажувати ресурси і почуватися значно комфортніше.
Зараз такий момент, що ми ще маємо можливість мобілізуватися. Людина ще може творити не проти природи, а згідно з тим, що потребує природа. Ще можна налагодити відносини між людьми, позбутися конфронтаційної моралі. Тоді людина народжуючись будуть відчувати любов до себе не лише від своїх батьків, а й від незнайомих людей, та може навіть від держави. І вона почуватиметься значно щасливішою.
Теги:
dutchak1 написал: