В Україні налічується 36 селищ і сіл під назвою Городище. У Росії, Білорусі і Молдові їх теж чимало. У Луганській області чотири, але одне з них, те, що в Перевальському районі, унікальне: з XVII століття і до цього часу тут живуть справжні старообрядці, а саме селище міського типу цілком можна назвати культурним феноменом.

ХРАМ У ДИКОМУ ПОЛІ


Ті, хто їде сюди вперше, сподівається побачити ілюстрацію до знаменитих нарисів Василя Пєскова про сибірських старовірів «Тайговий тупик» і Ликових, які живуть без будь-якого зв’язку з цивілізацією. А потрапляють у доволі сучасне селище. І все ж щось відрізняє це Городище від інших. Що саме – на перший погляд навіть незрозуміло.

Те, що старовіри оселилися на цій території, не дивує: Дике поле нікому не належало, тому стало домом для всіх, хто змушений був переховуватися від кого б то не було. Так що відразу ж після реформи патріарха Никона тут почали будувати нове життя послідовники старообрядництва. Це знають усі мешканці Городища, але справжніми знавцями історії селища можна назвати відразу двох осіб: завідувача місцевої бібліотеки Любов МІНАКОВУ і шахтаря за професією, а за покликанням – краєзнавця Сергія МЕРСАЛОВА.

За їхніми розповідями, 1670 року сюди приїхали перші старовіри з Підмосков’я. Спочатку вони хотіли втекти на Дон, але довелося оселитися біля верхів'їв річки Біла. Багато років тут жили 150–200 сімей, які зберігали стародавній уклад і свою віру. Вони побудували монастир без єдиного цвяха і відгородили селище частоколом на кшталт скиту. Відгороджений частоколом скит вони називали городищем, а свій хутір – Бєлєнький. Поселенці вели натуральне господарство і не контактували із сусідами, що помітно для лінгвістів: у жителів Городища особливий говір, який найбільше нагадує підмосковний.

Другий етап заселення Бєлєнького відбувався в епоху Петра I. Біженці оселилися біля стін скиту, залишивши на згадку про себе назву однієї з вулиць – Прістєнци. У середині XVIII століття нахлинула третя хвиля старовірів – з Чернігівської губернії, через що сьогодні селище ділиться на дві частини: російську та українську. Любов Мінакова говорить, що весь цей час хутір був нічийний, а його мешканці не платили данину жодним поміщикам. У ті самі петровські часи Бєлєнький не став колискою промисловості Донбасу, однак коли у Лисячій Балці знайшли вугілля, тут уже давно їм топили печі.

Як же старовіри змогли прожити стільки років не знайденими? Відповідь лежить на поверхні... Перевальського району: горбкувата місцевість і густі ліси надійно сховали хутір у низині річки.

Свобода закінчилася за часів Катерини II. За легендою, саме вона дала Бєлєнькому нову назву, сказавши, що це справжнє городище: уже тоді селище займало велику територію. А згідно з офіційною історією, Катерина тут ніколи не була. Але це неважливо: вона до старовірів ставилася лояльно – аби данину платили справно. Після неї були інші царі; хтось був ліберальний, хтось – жорстокий... За словами Сергія Мерсалова, на початку ХХ століття дві третини капіталу Росії належали підприємцям та купцям-старовірам, тому їх поважали. Тоді ж у селищі було побудовано Успенську церкву, де з 1910 року служив уродженець Городища, а згодом легендарний Архієпископ Московський і всієї Русі Флавіан. Дерев’яна церква на території колишнього скиту згоріла вже після війни... А селище дожило до нашого часу, зумівши зберегти свою унікальність.

ЛАСКАВО ПРОСИМО, АБО ВХІД ЗАБОРОНЕНО?


Можливо, не варто було так заглиблюватися в історію цього краю, але поза її контекстом було б незрозуміло, як у промисловому регіоні зросло й вижило настільки унікальне явище, яке культурологи порівняли б з феноменом основної культури: люди живуть в ізоляції і зберігають стародавній уклад. Про деякі архаїчні традиції розповіла Любов Мінакова.

– У XVII столітті вільним селищем керувала рада старійшин. Вони вирішували всі проблеми громади на сходах, і ця традиція збереглася до середини ХХ століття. Навіть після революції тут було земство, яке вирішувало, кому допомогти, а кого покарати, і збереглося воно до самої війни. Принаймні, так мені розповідали старожили, які ці часи пам’ятали... А сім’ї тут навіть сьогодні створюються за старим звичаєм: наречених шукають на російській стороні Городища, женихів – на українській. Сьогодні це може здатися дивним, але така традиція.

Деякі відгомони традицій тут видно неозброєним оком. Наприклад, молоді жінки часто носять білі або темні «бабусині» хустки – так прийнято. Збережені тут і елементи традиційного оздоблення будинків, а стародавні рецепти святкових та повсякденних страв знає кожна господиня: у борщ кладуть товчену картоплю, фрукти для компоту варять окремо, а кутя взагалі неповторна. Так що старовину тут можна і побачити, і помацати, і спробувати... А ще – почути у старовинних мелодіях. Про унікальність Городищенського етнографічного хору розповідає керівник Тетяна МАНІНА.

– Колектив шукав свій стиль довго. Одного разу ми зрозуміли, що за самобутнім репертуаром далеко ходити не треба: тут у первозданному вигляді збереглися дуже старі пісні, які передавалися від покоління до покоління. Ось і стали їх згадувати і відновлювати перші учасниці ансамблю. А в 60-х було знайдено вбрання однієї з довгожительок, в якому вона в кінці ХІХ століття виходила заміж, і за його образом і подобою зшили костюми для учасниць хору... Сьогодні у нашому репертуарі сімейно-побутові пісні, весільні та обрядові. Наш колектив, як кажуть, у віці, багатьох перших учасників уже немає в живих. Тому, щоб унікальний репертуар зберігся, був створений молодіжний ансамбль «Гульба». Шкода, звичайно, що ми нікуди не можемо виїхати: раніше радгосп надавав нам автобус, а тепер радгоспу немає...

І все ж це лише зовнішня сторона життя селища, а якщо пильно придивитися до Городища і його жителів, то стає зрозуміло, що їхня культура і спосіб життя тримається на вірі. До неї ставляться дуже тремтливо, оберігаючи від цікавих очей: без дозволу священика в храм приїжджих не пускають, про історію старообрядництва розповідають неохоче. При всій відкритості сільських жителів і їх гостинності до цього храму душі села Городище стороннім вхід заборонено. Але й цьому дивуватися не варто: століття гонінь на старовірів позначилися на їхньому менталітеті, і побоювання за свою віру у них у крові. Ні, якщо ви щиро і з добрими намірами бажаєте долучитися до стародавньої культури, вам покажуть невеличкий музей, в якому з любов’ю зібрані справжнісінькі раритети, і з благословення священика відкриють двері церкви, але увійти туди можна, лише суворо дотримуючись звичаїв і традицій.

Сьогодні Городище переживає не найкращі часи: шахти в депресії, роботи мало. Тому молодь і покидає рідне село у пошуках кращої долі, розчиняючись у великих містах. Чи зможе зберегтися селище-феномен, чи є у нього майбутнє? Керівник Городищенського етнографічного хору Тетяна Маніна впевнена, що є:

– Діти покидають рідне гніздо, і це нормально. Але з віком усі ми починаємо згадувати, чому нас вчили батьки, які нам співали пісні, які прищеплювали навички і формували звички. Тому, якщо, живучи тут, діти все це запам’ятають, традиції будуть збережені.

Теги: