Архиєпископ Ігор: Мені пощастило, що я народився у сім’ї споконвічних жителів цих країв. Хоча, я народився не на Харківщині, а в Приураллі, в Башкирії. Мої батьки працювали там. У 50-х роках був такий порядок, що випускники вищих шкіл мали відробити три роки після закінчення на цілині. Моя мати закінчила педінститут, батько – будівельний інститут, і обидва направлені були, як молоді спеціалісти: мати – в Оренбурзьку область (тоді вона називалася Чкаловською), а батько – у Башкирію, теперішній Башкортостан. Там я народився, і нічого абсолютно про цю землю не знаю: Я прожив там лише перші чотири місяці свого життя. Правда, не так давно, коли мені треба було уточнити, як саме називається село, де я народився (до речі, Свобода), я, сконтактувався з тамтешнім мешканцем. Мені прислали лист з фотографіями села й навіть сфотографували стіл, який лишився від квартири, де жили наші батьки. Наші, бо я маю ще сестру, яка народилася вже тут, після повернення батьків на Харківщину. Я тут живу із 56 року, а народився я в січні 56 року.Влітку ми вже приїхали сюди, і вже тут мене хрестили. Про це подбала бабуся.

 «Батько був інженером, потім був головним інженером, начальником будівництва, мати – вчителькою, і вони не могли навіть подумати про те, щоб дитину хрестити, тому бабуся діяла звичайним способом – вона потай від батьків взяла мене, поїхала в сусіднє селище, і там мене охрестили на квартирі священика».


 Батько був інженером, потім головним інженером, начальником будівельної організації, мати – вчителькою, і вони не могли навіть подумати про те, щоб дитину хрестити. Тому бабуся діяла звичайним способом: вона потай від батьків взяла мене, взяла свою племінницю, поїхали в сусіднє селище, і там мене охрестили на квартирі священика. Звичайно, що ніде це не фіксувалося –

 «Я ще був маленьким, тільки починав ходити до школи, коли мені, звичайно потай, щоб ніхто поряд не був чужий, не чув, бабуся розповідала про жахіття 32-33 років, коли люди падали з голоду на вулицях. Мою родину врятувало тільки те, що мій дідусь… пішов працювати на залізницю».


 Існує міф, який особливо часто повторювали стосовно Голодомору 32-33 років: ми, мовляв, нічого не знали про голодомор, репресії, й виховувалися на радянській пропаґанді. Людина ніколи не буде бранцем, рабом, якщо вона не змириться з цим сама! Я не можу повірити жодній людині мого віку чи старшій за мене, що вона не могла знати очевидних речей. Я ще був маленьким, тільки-но починав ходити до школи, коли мені, звичайно потай, щоб ніхто чужий, не чув, бабуся розповідала про жахіття 32-33 років, коли люди падали з голоду на вулицях. Мою родину врятувало тільки те, що мій дідусь не любив землю. В дідуся не лежала до цього душа, і він пішов працювати на залізницю І, як виявилося,тим врятував сім’ю. Дідусеву родину не розкуркулили.Правда, все одно прийшли робити обшук, забрали рушницю – вона дуже подобалася одному сусідові Але голоду такого, як інші, не переживали.

 Бабуся згадувала про свого дядька, який повернувся з революційного Петрограду  з червоним бантом, підтримував большевиків, і першим постраждав від них: був репресований у 30-х роках. Дідусів же брат служив Українській Народній Республіці й залишився живим, але мусив тікати. Він виїхав на Кубань, потім звідти до Ашхабаду, і його, бідолаху, там вже під час землетрусу 48-го року вбило.

 Таким чином, у сімейній атмосфері Слобідської України формувалися нормальні, звичайні люди. Але вони включалися у іншу систему, виходячи поза межі родини і мали грати за її законами. І тут проблема була – наскільки людина здатна захистити свою ідентичність і не розчинитися у цій загальній абсурдній дійсності.

 У бабусі було п’ятеро сестер. І в мене було таке щасливе дитинство, бо всі вони жили в одному містечку, часто відвідували одна одну. Я часом вважав, що в мене шестеро бабусь [усміхається]. Для них усіх, людей різного рівня релігійності, церква була частиною найщасливішого в  житті.

 «І хоча у нашій родині не ходили до церкви, бо тоді її не було, але завжди на свята всі відпочивали, нікому бабуся не давала навіть шити, різати ножицями, це було неможливо. Завжди у нас на Різдво – самі не колядували, але приходили колядники неодмінно. Я сам намагався так, щоб ніхто не бачив, побігати до сусідів поколядувати, посівати. І це формувало теж таку атмосферу домашньої релігійності».


 І хоча у нашій родині не ходили до церкви, бо тоді її не було, але завжди на свята всі відпочивали, нікому бабуся не давала навіть шити чи щось різати ножицями. На страсні четвер і п’ятницю вимикалися радіо і телевізор. Ні, на Різдво ми самі не колядували, але до нас неодмінно приходили колядники. Я сам намагався перед школою, щоб ніхто не бачив, побігти до сусідів поколядувати, а на Новий рік - посівати. І це формувало атмосферу домашньої релігійності.

 Після закінчення школи я вступив на філологічний факультет. В нас в родині говорили і українською, і російською мовами. Переважна більшість родиниговорила по-українському. Хоча ті члени родини, які приїхали з Росії, зберігали свою мову, спілкувалися по-російському. Але моя бабуся, скажімо, чи дідусь, які вчилися ще за царя в російській школі, до членів своєї родини по-російському ніколи не говорили. Це були нормальні стосунки взаємної толерантності. Але моє покоління було останнім покоління, яке на вулиці  спілкувалося по-українському. Я закінчував школу, уже російську школу, коли паралельно зі мною закривався останній український клас у нашому містечку.

«Чому наша мова знаходиться десь на маргінесі суспільства? У здорових людей це породжувало протест, і це було для мене особисто стимулом зацікавлення історією, і вступом на українську філологію, хоча відмовляли мене від цього всі, хто міг».


 Чому наша мова знаходиться десь на марґінесі суспільства? У здорових людей це породжувало протест, і це було для мене особисто стимулом зацікавлення історією, і вступу на українську філологію, хоча відмовляли мене від цього всі, хто міг. На філфаці я вчився із 73 по 79 рік, потім трішки попрацював у школі і повернувся, коли з’явилася вакансія на кафедрі у 81 році. Я працюю викладачем, тепер уже професором, у Харківському національному університеті на кафедрі історії української літератури, оце вже 30-й рік, уявіть собі. Я мав кандидатську дисертацію на тему «Києво-Печерський патерик в історико-літературному процесі на Україні кінця XVI – початку XVIII ст.». У цьому виявилося одне із втручань у мою долю Божого Провидіння. В нас кафедра вся захищалася із предмету, що називалося тоді радянською літературою. Фактично, 70-ті роки були часом, найжорсткішим у режимі післявоєнної доби. Я вступив на роботу на початку 80-х років, коли взагалі пройшов секретний наказ, за яким слова «Україна", «українськийі» не рекомендувалося вживати у пресі. Треба було писати «вітчизняний», «радянський», «Батьківщина», і тому подібне. Доводилося вживати евфемізми. Само собою, кандидатські роботи писалися тільки російською мовою й неодмінно на тему російського впливу на українську літературу. Я ж захищався в 87 році, коли вже  почалася перестройка. І це створило неможливі раніше умови для наукової праці. А ще – я мав чудового керівника, Володимира Крекотня, людину справді академічного таланту.

 «До церкви я потрапив перший раз, коли приїхав до Харкова навчатися. Біблії в користуванні не було, перше Євангеліє я купив собі за перший гонорар, який одержав в журналі за статтю, десь наприкінці 70-х років, 79-го, здається року, а коли одержав останню стипендію, то спромігся купити Біблію, яку якраз видали до наближення тисячоліття хрещення Руси».


 Дисертацію я захистив у 87 році, а за нею видали книжку «Києво-Печерський патерик у літературному процесі XVII-XVIIIст. на Україні» в 1990 році. Зрозуміла річ, що обирав я собі тему так, щоб можна було надолужити і брак знань із релігії. Усвідомлення себе християнином спонукало шукати джерел для пізнання власної віри. А їх тоді не було. Біблії годі було знайти, перше Євангеліє я купив собі за перший гонорар, який одержав в журналі за статтю, десь наприкінці 70-х років, 79-го, здається року, а коли одержав останню стипендію, то спромігся купити Біблію, яку якраз видали до наближення тисячоліття хрещення Руси.

Дякую батькові, що він навчив мене слухати західні радіостанції, і тому я десь із радіо «Голос Америки», ВВС чи «Свобода»  проповідь, слухати на Великдень богослужіння. І зараз на великодні свята я завжди пригадую незабутній голос митрополита Сурозького Антонія (Блума). До церкви ж я потрапив уперше, коли приїхав до Харкова навчатися.

«Праця над темою з літератури Середньовіччя допомагала цілком логічно вдаватися не тільки до історико-літературних, але і до богословських, історико-церковних джерел. І так це допомагало мені ставати християнином не тільки за хрещенням, але і більш свідомо».


 Праця над темою з літератури Середньовіччя допомагала цілком логічно вдаватися не тільки до історико-літературних, але і до богословських, історико-церковних джерел. І так це допомагало мені ставати християнином не тільки за хрещенням, але і більш свідомо. Сповідатися і причащатися я почав, коли навчався в університеті і мав можливість ходити в церкву. Правда, це тоді мало не обернулося драмою, бо прийшов лист із КГБ  на факультет, де вимагалося перевірити доноси про те, що я ходжу до церкви й веду з товаришами ідеологічно ворожі розмови. , Але мене врятувала мій куратор, знайшовши якісь відмовки. І декан, зрештою, теж врятував. Потім настав 88-й рік. Рік справжнього пробудження в нас в Україні. Саме тоді заснували організацію «Спадщина», я став одним із її організаторів, а у 89-му році ввійшов до складу оргкомітету по створенню в Харкові «Народного руху». На початку 1990 р. я ініціював створення Українського Православного братства на Харківщині й очолив його.

Наставав час, коли нарешті захиталася стара система, і стало можливим уже думати про творення демократичного суспільства і своєї країни. Тоді займатися академічною наукою здавалося мені аморальним. Хоча я продовжував працювати в університеті,  але залишив бібліотеку й переніс голоснв свою енерґію в громадську, а згодом у церкову сферу.

 Правду кажучи, мені наприкінці навчання в школі вже приходила думка вступити до семінарії, стати священиком. Але, по-перше, я не відчував себе до цього готовим, по-друге, я твердо знав, що це означає позбавлення роботи моїх батьків і санкції щодо інших родичів і сестри. Піти на це здавалося мені безвідповідальним. Та й, правду кажучи, тогочасні церковні школи не викликали в мене довіри.

 «Мене обрали на конференції головою Всеукраїнського Братства Апостола Андрія Первозванного, я і став парафіянином Української Православної Автокефальної Церкви. Для мене тут вирішальним було знайомство із прекрасною парафією, яка першою прийшла до Автокефальної Церкви в Україні, Петропавлівською парафією у Львові, а також знайомство із патріархом Мстиславом».


 1991 р. мене обрали на конференції головою Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозваного. На той час я вже став парафіянином Української Православної Автокефальної Церкви. Для мене вирішальним було знайомство із прекрасною парафією, яка першою прийшла до УАПЦ в Україні, Петропавлівською парафією у Львові, а також знайомство із патріархом Мстиславом, людиною  потужною, яка знаменувала тяглість традиції не тільки церковної, а й загалом культурної, цивілізаційної. Патріарх народився 1898-го року, приїхав до нас до Харкова, уявіть собі, коли йому було 93 роки.

 Я ніколи не думав про єпископський сан, в думках у мене такого не було, але коли біля патріарха не лишилося практично нікого, ішлося не про те, щоб робити якусь кар’єру. Я згодився прийняти цей хрест ія б не сказав, що мені доводилося про це шкодувати, хоча протягом усіх років, - я став єпископом в 93 році, - було важко. Наша єпархія на сьогодні є невеличкою. Вона протягом цих років лишалася в підпорядкуванні патріарха Мстислава. Потім, як його наступника, патріарха Димитрія – Володимира Яреми, першого священика, який перейшов до УАПЦ в Україні, а потім став патріархом.

 «…коли людина відкривається тобі і дозволяє тобі поглянути їй у душу, то душі всі мало відрізняються між собою: що у Ужгороді, що в Луганську, що на Півдні».


 Архиєпископ Ігор: Я думаю, що до всіх вас неодмінно має прийти відкриття того, наскільки люди в різних регіонах України близькі між собою. Для мене самого, відколи я прийняв сан і став багато зустрічатися з людьми в різних регіонах, це було несподіваним відкриттям. І справді – різні  етнічні стереотипи, різні діалекти в різних частинах України, але коли пробиваєшся поза цей зовнішній шар, виявляється, що в людей доволі більш-менш однакові проблеми, і коли людина відкривається тобі і дозволяє тобі поглянути їй у душу, то українці мало відрізняються між собою: що у Ужгороді, що в Луганську, що на Півдні.

 «Наша церква стала наслідком повернення до традицій українського православ’я після падіння імперії. Це відбувалося між 17-м і 30-м, фактично 36-м, роками минулого століття. (…) А в 42-му році, створилася Харківсько-Полтавська Єпархія, яка об’єдналася із іншими Єпархіями Української Автокефальної Православної Церкви».


 Я сам зі Східної України. Наша церква на сьогодні має на Сході України зовсім небагато парафій. І, з погляду  політтехнологічної схеми, Українська Автокефальна Православна Церква мала б належати до Західного регіону, як церква з яскраво вираженим національним характером, у якої головна кількість парафій також у трьох Галицьких областях. Найбільше – у Львівській, трохи менше – в Івано-Франківській і Тернопільській. Наша церква стала наслідком повернення до традицій українського православ’я після падіння імперії. Це відбувалося між 17-м і 30-м, фактично 36-м, роками минулого століття. Але потім, під час останньої війни, Другої світової війни, саме тоді, в 42-му році, створилася Харківсько-Полтавська єпархія, яка об’єдналася із іншими єпархіями Української Автокефальної Православної Церкви.

 Потім, при наступі Червоної Армії, наші єпископи переважно відступили на Захід, але харківський митрополит Феофіл (Булдовський) лишився Він бувзаарештований, помер у застінках НКВД у січні 44-го року. І з 1944 до1990 року в нас Українська Автокефальна Православна Церква була забороненою. Вона почала на Сході України відроджуватися рівно 20 років тому. Цього року ми готуємося 12 липня відзначати скромний ювілей.

 «Що стосується національної свідомості, то тут треба пригадати, що українська національна ідея народжувалася в Харкові. Зараз це виглядає дещо парадоксальним, але саме слово «Україна» у сучасному сенсі з’явилося тут, у Харкові, у 30-ті – 40-ві роки ХІХ століття, коли формувалася Харківська школа романтиків».


 Що стосується національної свідомості, тотреба пригадати, що українська національна ідея народжувалася в Харкові. Зараз це виглядає дещо парадоксальним, але саме слово «Україна» у сучасному сенсі з’явилося тут, у Харкові, у 30-ті – 40-ві роки ХІХ століття, коли формувалася Харківська школа романтиків. Я думаю, що приїжджі з інших міст можуть не пригадати, що саме у Харкові було засновано перший на підросійський Україні університет у 1805, або, як дехто стверджує, 1804-му році.

 «…у ІІ половині XVII століття було засновано Харків, а під Харковом поселення, одне з яких, - Гончарівка, і знаходилось тут, де ми з вами перебуваємо... І ця церква Дмитрівська була головною церквою Гончарівки».


 У моїй родині існував переказ про те, що наші предки прийшли сюди серед перших переселенціву XVII столітті. Саме тоді, у середині XVII століття, було засновано Харків, а під Харковом поселення, одне з яких, - Гончарівка, і знаходилось тут, де ми з вами перебуваємо. Ті з вас, хто читав українських класиків, могли би пригадати «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, події відбувалися саме тут.

«Переселялися люди ініціативні, волелюбні, які прагли тут почати все з нуля. Почати на новому місці і створити себе самих. І невипадково Сковорода, який почав формуватися як письменник на Наддніпрянщині розкрився як філософ уже тут на Слобідській Україні, в другій половині свого життя».


 Переселялися люди ініціативні, волелюбні, які прагнули тут почати все з нуля. Почати на новому місці і створити себе самих. І не випадково Сковорода, який почав формуватися як письменник на Наддніпрянщині, розкрився як філософ уже тут на Слобідській Україні, в другій половині свого життя. Мистецькі ідеї, які нуртували і на Наддніпрянщині, сферментувалися тут у новий літературний феномен – романтизм. Тут, у Харкові, була столиця українського романтизму, так само як у ХХ столітті Харків став столицею українського авангарду.

 УА: Як Ви ставитесь до об’єднання церков, і що Ви про це думаєте?


 АІ: Мені здається, що сьогодні цей гасло «об’єднання церков» перетворилося на аналог гасла часів мого дитинства - «побудова комунізму». З ним пов’язують надії на консолідацію нації, на подолання комплексів меншовартості. Це здається дещо утопічним. Ну добре, припустимо, сьогодні всі українські церкви об’єдналися. На другий день ми прокинемося з почуттям досягненої мети – і що ж? Прикрим відкриттям для всіх буде те, що не зміниться нічогісінько. Шлях до формального об’єднання церков, а точніше, відновлення церковної єдности, треба починати із формування атмосфери толерантності. Свій внесок у цей рух ми бачимо в формуванні братніх стосунків з іншими церквами, представленими на Харківщині: Римсько-Католицькою, Греко-Католицькою. По-моєму, ми - єдина православна церква на Харківщині, яка  бере участь у проведенні тижня молитов за християнську єдність. У нас прекрасні стосунки із кармелітами, з василіянами. Я думаю, що замість розмов про об’єднання церков, необхідно самим плекати атмосферу, в якій це об’єднання стане реальним.

 «Об’єднання церков треба починати із формування атмосфери толерантності».


 УА: Як Ви відчуваєте, чого бракує нашому суспільству?


АІ: Про суспільство говорити складніше, але кожному з нас бракує відчуття своєї ідентичності. Бракує усвідомлення неповторності свого «Я». Адже ми виростали в суспільстві, де кожен виховувався так, аби стати згодом «коліщатком і гвинтиком одного-єдиного пролетарського механізму». І проблема церковного формування особистості в нас і на Заході виглядає дещо по-різному. На Сході, не тільки у нас в Україні, чи в Росії, але й певною мірою в Польщі, Словаччині, Румунії вихідна проблема – формування почуття людської гідності. Коли я говорю на тему двох головних заповідей, я звертаю увагу на те, що Христос вчить нас любити ближнього «як себе самого». Тобто передбачається, що ми маємо вміти любити себе самого. А ми цього не вміємо робити. Ми стаємо індивідуалістами, не ставши особистостями. І брак відчуття власної гідності у людини завжди провокує непошану до гідності іншого. Вміймо любити себе, і любити того, хто біля нас, свого ближнього. Необхідно пережити відкриття себе самого. Знову звернімося до Євангелія: «Пізнайте правду, і правда зробить вас вільними». Без пізнання правди, без відкриття того, чим, ким я є, стати по-справжньому вільним не можна.

 «…брак відчуття власної гідності у людини завжди провокує непошану до гідності іншого. Вмійте любити себе, і любити того, хто біля тебе. Необхідно пережити, відкриття себе».


УА: Які моменти у вашому житті були найважчими?


 АІ: Ліквідація УАПЦ під виглядом її приєднання до Української Православної Церкви Київського патріярхату. Це сталося 25 червня 1992 року.Раптом виявилося, що єпископатові нашої Церкви досить було відносно легкого тиску влади для зради патріярха Мстислава й усіх декларованих цінностей УАПЦ. І таких зрад було кілька. Пережити руйнування ілюзій було найважче, хоча, напевне, й необхідно. Значно гірше було б жити в полоні ілюзій.

 «Без вміння сказати слово «вибач» ми ніколи не встановимо ані громадянського суспільства, ні миру у собі».


 АІ: Патріярх Димитрій любив оповідати одну історію, що трапилася з ним під час традиційного обходу осель зі свяченою водою. В одному домі до нього потягнувся з ліжка паралізований чоловік. Пересилюючи себе, він розповів, що був активним учасником закриття церков у 1930-і рр. Одного разу, ввірвавшись до вівтаря щойно закритої церкви, він жартівливо закричав: «Ось тут, на престолі, сидів їхній Бог, а тепер сидітиму я». І вмостився на престолі. А потім раптом почалися проблеми зі здоров’ям, заболів хребет, віднялися ноги – і вже багато років чоловік не може встати з ліжка.


Цей випадок виглядає алегорією стану нашого суспільства. Серед вас уже немає людей, які б пам’ятали фільми кінця 1980-х років. Тоді, в часи перестройки, був популярний фільм «Покаяння». В ньому лунали слова «Навіщо та дорога, яка не веде до храму?» Дорога до оздоровлення суспільного життя може бути лише дорогою до храму. Інші шляхи ведуть у безодню. А дорога до храму пролягає через покаяння. Без нього суспільство залишиться в стані духовного паралічу.

 «…ми нікуди не дінемося без того базового кроку – першого. Без покаяння».


І чи то б ми говорили про поєднання церков, чи про духовну кризу в суспільстві, нам не втекти від цього  базового кроку –   покаяння. покаяння, сповідь – це таїнство, яке відкриває можливість духовної віднови. Невміння каятися, невміння визнавати свої помилки є для багатьох, та для нас усіх фундаментальною проблемою. Без вміння сказати іншому слово «вибач» ми ніколи не створимо ані громадянського суспільства, ні миру у собі. Дякую вам за приємну розмову.

УА: Дуже дякуємо.

Теги: