Лесь Танюк: Без хліба духовного не може бути хліба насущного

За останні 20 років, хто тільки не займався гуманітарною політикою України, а її й досі звинувачують у продовженні радянських традицій. Невже ми так і не змогли відійти від радянської гуманітарної політики?

Я сказав би так, що амбівалентно: і відійшли, і в чомусь продовжуємо.

Відійшли в тому сенсі, що, звичайно, політика стала більш національно визначеною, особливо в перші роки української незалежності, коли лише будувалася держава. Політика національна стала більш визначеною, і на це працював наш Комітет культури у Верховній Раді, і уряди, і навіть міністерства, які тоді очолювали Дзюба, Ступка, Богуцький. Себто люди, які зналися на культурі і змінили її тонус.

Не сталося головного – переорієнтації на одну окремо взяту людину; змінився лише модус ставки - з однієї маси на іншу, так би мовити, з совкової маси, на яку ставили Брежнєв і Сталін, на масу більш-менш національну. Йдеться про те, що європейська культура - це ставка на одну окремо взяту людину. Згадайте, наприклад, як називаються європейські п’єси - «Гамлет», «Ромео і Джульєтта», «Сірано де Бержерак», «Отелло» - тобто в центрі подій - одна особа і весь конфлікт – це боріння її духу, наслідком якого стає самостановлення героя – або його загибель внаслідок незнайдення гармонії. А як називалися російські радянські п’єси? – «Варвари», «Вороги», «Аристократи», і навіть у Салтикова-Щедріна були - «Тіні». Тобто йшлося про групи, об’єднання, навіть класи – конфлікт був класовий, груповий, людина - узалежнена від такої групи, колективу, класу. Через те Павлик Морозов здавав батька, а Любов Ярова вибір між коханим чоловіком і партквитком – під овації радянської зали - робила на користь червоної книжечки. При цьому група й клас були все, людина – ніщо.

Ми від цього не дуже далеко пішли - саме сьогодні треба повертатися до чинника, за яким у центрі суспільства мусить стояти людина, лише через неї, зміни її внутрішнього світу, може змінитися суспільство. Від людини - до суспільства, від людини до держави; держава для людини, а не людина для держави!

Яким чином це можна змінити? І хто саме має опікуватися гуманітарними проблемами?

Ця справа нелегка. Змінити це можна лише через школу, виховання, через історію через плекання власної еліти, через орієнтацію на віру в Бога, через ставку передовсім на мораль. Іншими словами – через культуру, через її домінанту в суспільстві. Україна, на відміну від інших держав, так і не увійшла в зону ставки на культуру, упевнено крокуючи в іншу «зону». Наша економіка тому й лежить, наші гроші тому й годують не нас, наші найвищі досягнення тому й ризикують опинитись на історичному смітнику, що наш похід до Европи й світових демократичних цінностей не очолила культура.

Франція не має ні запасів нафти, ні газової труби, ні золотих запасів; але вона має найвагоміший золотий запас – культуру, й увійшла до провідних держав світу через культуру. Коли на французьку сцену вийшов де Голль, він зрозумів, що культурна політика Франції – єдиний паровоз, здатний вивезти з глухого кута і товарняки французькоЇ економіки, і блискучі вагоні французької монетаристики. Так і стало – французи вибороли собі комфортне місце під сонцем передовсім через свій культурний авторитет, через високі технології і вклади в науку та мистецтво.

Ми в цьому сенсі все-таки більше орда - в тому сенсі, що традиційно (марксизм!) робимо ставку спочатку на хліб, а вже потім на мораль. Але без хліба духовного не може бути хліба насущного; ставка виключно на матеріальне, на тіло фізичне, а не духовне, катастрофічно сьогодні гальмує наш поступ – через невігластво й беззаконня, корупцію і спробу створити в Україні рай для нероб і хапуг, які тотально експлуатували б «сіль України» - селянство; інтелігенцію, робітництво. Допоки ми не перегорнемо цю платівку на інший бік, будемо пасти задніх і, як сліпий шахтарський кінь, ходити по колу.

Євпропеїзм в тому і полягає, що спочатку все-таки робиться ставка не на абстракт людини, а на її культуру і мораль, на етичні аспекти, на свободу й людські права. У державі з вищим порогом етики й суспільної моралі - інакша поліція, інакші чиновники, там урядовець не зможе так безпардонно красти, і суддя безкарно не рятуватиме злочинця, там елементарно неможливі – українські мажори, які безкарно вбивають людей, знаючи, що їх «відмажуть».

Те, що сьогодні діється, нагадує планомірне убивство культури, винищення історії, моралі, національної гордості, родинного тепла. Я не помилився – йдеться саме про терор проти культури й освіти, про голодомор для митців, про перетворення української нації на неосвічених і диких тубільців, яким «не до жиру – быть бы живу». Культуру свідомо підмінюють релаксом, - у цивілізованої людини нема сумніву, що цей хрестовий похід проти культури продиктований страхом перед розумом, Богом, мораллю, а ще більше – перед українською незалежністю, бажанням панувати на окупованій території, яка підлягає зачищенню. Окупованій не лише імперськими заскоками вчорашнього дня, а й несмаком нового «чумазого», який надто стрімко вирвався «з грязі у князі» й досі не збагнув ні себе, ні довкілля. Авжеж, своєю зоологічною ненавистю до всього живого й етичного він кує гвіздки для власного розп’яття; але він поки що цього не знає… …

Коли я керував у парламенті Комітетом з питань культури, нам вдавалося щороку збільшувати видатки на культуру в бюджеті приблизно на 20% - в такий спосіб кожні п’ять років бюджет подвоювався. З 2007 року почалося навпаки – щороку бюджет на культуру худне, культура й мистецтво входять у клінч, хоч економічні труднощі мали б бути для всіх однаковими. І сьогодні фактично ми вже вдвічі знизили бюджет на культуру у порівнянні з минулими роками.

Чому тоді й досі не створено конструктивну стратегію дій всіма учасниками гуманітарного ринку? Щось заважає?

Учасники гуманітарного ринку не допущені до участі в розподілі коштів на культуру, вони не є влада. Сьогодні до влади прийшли люди малокваліфіковані, малоосвічені, люди, які звикли «стаканчиками» заробляти гроші, себто для них культура не є потребою. Вони хизуються тим, що «університетів не кінчали» і слово «професор» пишуть з двома «ф», а найвищі владники радо сидять на «95-ому кварталі», де їх же й виставляють на посміх. Лесі Українці, Старицькому, Франкові, Курбасові,. Вернадському чи Амосову така «будущина» не могла привидітися й у моторошному сні! А ми - звикаємо, це стає для суспільства «нормою». Через що суспільство перестає бути суспільством, перетворюючись на отару…

Ви бачили сьогоднішніх президентів чи урядовців на концертах Бетховена чи в опері? І не побачите. Їх цілком задовольняє рівень шансона чи нижче поясного жарту. Гадаєте, випадково заступник генерального прокурора привселюдно виконує «Мурку»? Ні, в такий спосіб суспільству подається певний знак, рекомендується певна модель життя, нав’язується певна «програма дій». Все це – тести на наше з вами майбутнє, на рівень нашої цивілізованості й культури. На рівень нашого спротиву. І якщо це «пройде», післязавтра Україну «опустять» на ще нижчий рівень. Хоч далі вже, здається, нікуди.

Що заважає? Гадаю, заважає страх. Чисто радянський страх перед людиною влади (грошей) – з одного боку. І такий чисто же радянський страх перед новим. Небажання будь-яких змін. (Через те свого часу й не обрали на Президента В’ячеслава Чорновола). Колінкування - з метою малих вигод. А в цілому – страх свободи й волі, коли найліпшими захисниками рабства є привілейовані раби.

Але ж не можна сказати, що за останні роки нічого нового і креативного в Україні не створювалося. Ви можете пригадати якісь досягнення?

Безумовно були і є, і ми все це сьогодні бачимо. Народилась нова генерація митців, їх у Європі знають краще, ніж в Україні. Нуртує в Україні нова філософська думка, виник цілком новий впливовий чинник - комп’ютерна свобода. Наші театральні режисери працюють по всьому світові, наших співаків знають кращі сцени Европи й Америки.

Звичайно, прикро, що наші таланти змушені тримати гроші в чужих банках, але на те поки що нема ради. Попри всі утиски, Україна багато чого досягла – і в книговиданні, і в музиці, і в хореографії. З найпомітніших нових креацій – Національний Центр імені Леся Курбаса, який уже здобув світову славу.

У нас весь час говорять про потенційні можливості, які потребують якогось поштовху. А який потенціал суб`єктності, самоорганізації та ініціативності в українській гуманітарній сфері?

Дуже великий - хоча б тому, що Україна за всіма визначеннями - держава серця. Це країна не німецького раціоналізму чи французького бенгальського вогню. Україна - держава, де завжди були важливими моральні чинники – усі наші повстання, революції, усі досягнення завжди були пов’язані з моральними акцентами. Якщо Росія повставала за хліб чи «диктатуру пролетаріату» то наші повстання носили передовсім людиновизвольний національний характер і зводилися до захисту Бога - при Хмельниччині, чи захисту української історії - при Мазепі, чи до повстання власне українського чину – в добу „Розстріляного Відродження”, чи то творення незалежної від Сталіна й Гітлера держави – в добу УПА.

Тобто, ми, все таки більше нація сердечних поривань, емоцій, в цьому наша слабкість і в цьому наша сила. Нашими вождями найчастіше були письменники, поети, гуманітарії. Ви ж не назвете в нашій державі видатних економістів, які поведуть за собою маси? Чи от, казали, що в парламенті потрібні передовсім юристи і економісти – і що? Вони туди масово прийшли – чи стало від того людям легше? Прийшли – й пішли, набивши собі кишені - не повівши за собою нікого, крім хіба отих нечестивих суддів-колядників…

А коли в парламент прийшли гуманітарії, в перший і другий, вони встигли за ці 5 років зробити дуже багато. В першому парламенті було 47 членів творчих спілок, в другому їх зосталося 24, а в третьому - всього 12, а сьогодні 4-5 чоловіка…. Я про те, що в першому парламенті були не просто люди бізнесу чи ідеї, а - лікарі, історики, вчителі, філософи, науковці, мистецтвознавці, поети: і це дало свій наслідок. Там усе й почалося – і РУХ, і «Меморіал» імені Василя Стуса, і розкута журналістика, і нові підручники, і наші святині – прапор, гімн, українська мова: і визнання голодомору геноцидом, і студентське голодування на граніті, Майдан і багато-багато іншого – те, що, власне, рано чи пізно і підведе нас з колін.

Гуманітарна політика це інструмент розвитку творчого та креативного потенціалу українського суспільства або ж інструмент маніпулювання свідомістю?

Звичайно, і те, і друге. За умови нормального (тобто демократичним шляхом, з дотриманням прав людини і нації) розвитку держави це є піднесення, а при тому викривленні історичного поступу, якому ми є свідками, це маніпуляція. Хіба не є маніпуляційною діяльність міністра Табачника? Але комусь же вона потрібна, якщо він досі на посаді?

Хіба не маніпулятивними є судові процеси над Юлією Тимошенко та Юрієм Луценком? Але комусь же дуже треба продовжувати ганьбити ними Україну на всю Європу! А якщо заступниця міністра культури іменує Олеся Гончара українським поетом, у кого піднялася рука призначити її на цю посаду? На тобі, небоже, що мені негоже? Ясно, що все це маніпуляційні аспекти, що прийшли до влади люди, які не мають достатніх знань, недоодержали глибокої освіти. Як же вони можуть потім керувати нашими святинями, золотобанною Софією чи Києво-Печерським Лаврським заповідником? Культура – далекобійна артилерія, складний і багатовекторний організм, тут кавалерійським наскоком не візьмеш.

Слабкість і незацікавленість у розвитку гуманітарного простору з боку держави - зло чи благо?

Це велике зло, і в цьому є самогубство такої влади. Вони кують гвіздки для власного розп’яття ще й тому, що той, хто зацікавлений вкладати в культуру, ставить ставку на завтрашній день. Себто це людина не лише сьогодення. Є бігуни на 100 метрівку, є бігуни на довгу дистанцію. Люди, які не дбають про культуру - люди-стометрівки, вони швидко видихаються, і їх змітає саме життя. А люди, які дбають про культуру, це люди, які вкладають кошти в далекосяжні стратегічні проекти, - це єдина умова, за якої може існувати міцна й незалежна держава. Коли в державі є Шекспір, Бетховен, Пікассо, Чехов - є Англія, є Німеччина, є Франція, є Росія…

Згадуючи наші 30-і роки, чим ми пишаємось, кого згадуємо? Може, Стаханова з його дутими рекордами? Чи Пашу Ангеліну? Чи згадуємо, який був урожай, чи скільки електрики виробив хвалений Дніпрогес?

Ні, ми згадуємо ці роки як добу Леся Курбаса й Миколи Хвильового, Петрицького й Миколи Куліша, згадуємо суцвіття поетів, композиторів, винахідників і вчених. Ми згадуємо цю добу саме по людях культури і високої науки, бо їхня творчість хоч і не було матеріальною, але суттєво вплинула на образ доби.

Отак і нашу добу ми згадуватимемо колись не за нашими матеріальними статками, не за її грошовим чи законодавчим рівнем. Кризи, зарплати й ціни, і навіть жахи чорнобильської трагедії – все це рано чи пізно стає набутком історії. Але наші нащадки завжди пам’ятатимуть, що ми з вами жили в добу В’ячеслава Чорновола і Ліни Костенко.

Якщо влада не займається гуманітарною політикою своєї країни, то цим займається влада інших держав? Чому ми перебуваємо в чужих і зовнішніх смислових і культурних контекстах, парадигмах і сенсах існування? Як довго це може тривати?

Безумовно, і Росія цього не приховує – для неї її гуманітарна політика є спосіб повернення собі пострадянських територій, спосіб захоплення України. Це не вийшло в них шляхом тотального скуповування українських стратегічних об’єктів, потім не вийшло шляхом оволодіння українською банковою системою, певні кола намагаються домогтися свого через газову трубу та ін.. Тепер вони спрямували на нас свою «гуманітарну» агентуру – урапатріотичні фільми, телевізійне «мило», літературну макулатуру, детективи, гороскопи, низькопробну естраду. Триває цілеспрямована політика, скерована проти українських інтересів, розвитку української науки. В Росії насаджується негативний «образ українця». У самій Росії цих естрадних співаків уже «не приемлют» - і вони полчищами ринули в Україну, де «дурний хохол это съест». І з’їдає, взяла б його холера, щедро віддаючи «руському братові» мільйони й навіть мільярди крадених гривень. Чому? Тому, що ми для них є провінція, місце, де вони можуть заробляти гроші. Себто ми туземці, а вони пани. Коли знімають кіно на студії Довженка, вони «гості!» платять українському акторові 200 гривень, а російському за такий же зйомочний за день - 2000. Чому така різниця? «А как же иначе, они же из Росии!». Все порівну – «Один рябчик – одна лошадь». Все, як і раніше – не порівну, а по-братськи…

Тобто українця сприймають як туземця на якому можна заробити, задобривши його брязкальцями. Так робили колись колонізатори в Африці, вивозячи звідти за такі ж брязкальця золото, музейні раритети, срібло, алмази. Це робиться зараз і з нами. Нам привозять товари низької якості (в тому числі духовної), і якщо ми до цього звикнемо, завтра станемо кращими купівельниками їхніх і матеріальних цінностей, і товарів. Тобто ми будемо ринком для споживання: а далі пряма стежка для поділу на рабів і рабовласників.

В цьому сенсі культура є одним з найефективніших способів не лише розвитку, а й закабалення.

Якщо вдатися до індійського досвіду, то всі індійські повстанці й вожді визвольних змагань, так чи інакше набиралися культури і одержували освіту в Лондоні. І коли вони освоювали культуру завойовника, коли почувалися на рівних з ним, їм багато легше було його долати. Себто вони не були герметично замкнуті на своєму етнічному началі, а, оволодівши європейською традицією, стали їй на плечі й пішли далі. «І чужому научайтеся!» – але так, щоб це стало зброєю і знаряддям для просування свого, питомого….

Ми так само не повинні закриватися від Росії герметикою, беручи від неї все найкраще, що має уселюдський сенс і вагу, але не забувати при цьому, що тільки творення власної культури, конкурентної всім найвищим світовим цінностям, допоможе нам створити нову Україну, Україну нашої свободи й самовизначення.

Дуже часто доводиться чути, що Україна провінційна держава і сильно відстає в якості і обсязі культурно-освітніх продуктів, інформації і розвитку гуманітарної інфраструктури в порівнянні із західними і східними сусідами. Чи є в України шанс вийти зі статусу гуманітарної провінції?

Від такого статусу можна відійти лише за допомогою культури.

Переконаний, нас і поважатимуть більше, коли ми покажемо світові свої власні культурні висоти. Так воно і є, - коли якесь явище в Україні виникає, розголос про нього йде по всьому світі, і Україна піднімає свій престиж.

Тому можна говорити, що брати Клички – це рівень української ментальності й української культури – в найширшому розумінні цього терміну; це рівень української духовності - тому, що зрештою це розвиває патріотичні, емоційні начала, і люди починають сприймати Україну інакше. Якщо ці козаки можуть повергати своїх ворогів у прах, то чому я мушу колінкувати перед незграбним ідіотом олігархом, який двох слів не може зв’язати і не платить мені зарплати? Чому в театрі мені сьогодні платять 50% зарплати, а я не повстаю проти цього? Невже я такий слабак? І якщо в мені збудиться такий повстанський дух, якщо я не побоюсь вийти на прю з лихою долею – я вартий людської поваги. Бо відомо ж – велика риба пливе проти течії…

Якими мають бути складові української гуманітарної матриці ціннісних орієнтирів в умовах глобальної дегуманізації суспільства та деградації ключових соціальних інститутів?

Мені здається, тут мають бути два крила. З одного боку – тяглість нашої старої української традиції, і ми мусимо розуміти, хто ми і яких батьків діти, від Сковороди до Шевченка і до Франка, Лесі. За радянського ладу цю історію калічили як могли. Леся Українка була революціонерка, з Шевченка викидали душу, Бога і націю. Але з історії треба виносити вогонь, а не попіл, що ми сьогодні й намагаємось робити. З іншого боку, традиція не гребля, якою загачують ріку, ми живемо сьогодні і мусимо – буквально на рівні божевільної жаги! - підтримувати все те інноваційне, що народжується в українській культурі. От тут наше міністерство культури стає гальмом, бо не має навіть окремої статті на підтримку інноваційних проектів. Якщо ви народите щось нове, ви його ні в яку статтю не впишете, ні до чого не притулите, й поневірятиметеся з ним, як дід з писаною торбою. В Англії, Франції, Німеччині – там величезні кошти виділяються на підтримку нової генерації, - державні й від численних благодійних фондів!

Відкрити шлагбаум перед творчою молоддю, забезпечити їй талановитий поступ – перший обов’язок кожного, хто в Україні вважає себе за подвижника культури.

В цілому нас не так мало, як декому здається. Є в нас і набої - не лише для самозахисту.

А й для наступу.

dialogs.org.ua