Юлія Тищенко, політолог, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень

Ліберальна демократія відкриває двері великому переміщенню народів до кращого життя. Міграції, новітні зміни етнічної картини за рахунок припливу переселенців, – чи створюють ці явища нові проблеми для України?


Я не впевнена, що сьогодні міграція, в тому числі і нелегальна трудова міграція для України становить серйозну небезпеку. Чому? Тому, що абсолютно зрозуміло, що шляхи міграції пролягають до країн Європи, які досягли певного економічного та соціального рівня. Україні ще до цього далеко, вона є значною мірою транзитною країною. Хоча нещодавно оприлюднювалися дані з боку одного з екс-представників міністерства праці та соціальної політики стосовно 200 тисяч нелегальних працюючих іноземців. В Україні проживає сьогодні майже 2 з половиною тисячі біженців з 47 країн світу. Реальне число нелегальних мігрантів встановити доволі проблематично. Втім існують різні оцінки кількості нелегалів, які одночасно перебувають в країні - від 100 до 200 тисяч. Але безумовно, навіть цей умовний транзитний потенціал в плані нелегальної міграції несе низку ризиків. Українське суспільство в принципі не повною мірою є готовим до терплячого розуміння співжиття з різними новітніми етнічними групами, але воно не становить суттєвого виключення з ряду інших країн, в тому числі Східної Європи.

Різноманітні дослідження, до яких можна по-різному ставитися, демонструють певний рівень неприйняття мігрантів з боку громадян України – і стосовно арабів, і стосовно чорношкірих переселенців існують певні упередження з боку більшості, несприйняття може засвідчувати й зростання та активність різних радикальних молодіжних організацій, поява вітчизняних скінхедів.

Звичайно, ці упередження можуть в подальшому збільшуватися. Одним із красномовних свідчень цього може бути відношення до співачки Гайтани – тут була певна дискусія, з якої стало зрозуміло, що далеко не всі її підтримали, зокрема певні політики правого спрямування. Але сама актуалізація цієї теми якоюсь мірою ставить певні діагнози щодо неготовності українського суспільства до расового розмаїття.

Чи чекають на нас великі етнічні, культурні та релігійні конфлікти на ґрунті міграції?


Я б не сказала, що будуть конфлікти, а тим паче великі конфлікти. Скоріше за все це можуть бути елементи соціальної конкуренції, соціального напруження. Вони, звичайно, можуть бути, але Україна тут абсолютно не є виключенням із загального світового і європейського тренду. Чому? Тому, що ми бачимо, що навіть в умовах різних соціальних економічних криз речі, пов’язані з прийняттям чогось іншого, чужого – вони загострюються. І тут справа не в якихось масових конфліктах, а в розквіті певних упереджень, які стосуються чужого, відмінного від нашого світу. Інша справа, що деякі суспільства намагаються культивувати зважені підходи до сприйняття цієї розмаїтості, проводити певні просвітницькі, інтегруючі заходи, – по-різному ці міграційні політики можна називати. В Україні цього дуже мало, державної міграційної політики практично немає, існують лише окремі її елементи на рівні якихось громадських ініціатив, громадських організацій.

Потім є питання стосовно дискримінації, протидії дискримінації, прихованої дискримінації. Але в Україні це здебільшого декларативні речі на рівні Конституції, але практика доводить, що їхнє виконання, механізми їхньої реалізації, механізми поміркованого сприйняття мігрантів у суспільстві не працюють.

Чи може бути вирішена проблема націоналізму і ксенофобії в рамках національних держав?


Всі держави дуже диференційовані, з різними групами меншин, зі своїми проблемами і особливостями. Скоріше, тут потрібно віднаходити можливі компроміси. Якщо політика націлена на певні інтеграційні функції, то вони відносяться до певних інтеграційних груп, національних чи етнічних меншин. В Україні, до речі, просто немає усвідомлення важливості інтеграції етнічних меншин навіть у рамках однієї держави. Існують лише різні політики, різні рекомендації міжнародних структур, як можна такого роду протиріччя виправляти.

А от щодо різноманітності, як розвивати і робити її не викликом, не проблемою для суспільства, а суспільним надбанням, частиною загальної національної ідентичності, яка є інклюзивною по відношенню до різних етнічних, національних та ідентичних груп меншин, – тут роботи ще не початий край.

Перефразовуючи великого російського класика, можна сказати, що всі монокультурні країни схожі одна на одну, але кожна мультикультурна країна – мультикультурна по-своєму. Складна ситуація з великими національними меншинами – поширене явище, навіть для великих країн. У сучасному світі було вироблено чисельні механізми турботи про меншини. Якими мають бути механізми турботи про великі національні меншину в ситуації «нестабільного світу»?


Кожна країна сама такі механізми значною мірою визначає, хоча існують і більш-менш універсальні рецепти. Наприклад те, що працює у Франції може не спрацювати у Словенії, і навпаки, те, що працює в Хорватії, абсолютно може не спрацювати в Німеччині. Такі механізми існують ще з 60-х років, з часів прийняття більшості декларацій ООН щодо прав людини і національних меншин, до яких більшість країн, зокрема і Європейських, приєдналися.

Існують механізми підсиленої підтримки меншин у різних країнах. Існують механізми, якщо говорити про національні меншини, пов’язані з культурною автономією національних меншин. Існують речі, які спрямовані на підтримку культури, освітніх ініціатив, на розвиток громадських національних організацій меншин, тобто таких механізмів є багато. Єдине, що кожна країна їх по-своєму застосовує відповідно до якогось свого бачення ситуації.

Ще є речі, якщо говорити про питання політичної участі там, де ці питання є актуальними, – є певні речі пов’язані зі сприянням і забезпеченням ефективного представництва меншин, тобто обрання їхніх представників до законодавчих чи представницьких органів.

І от кожна країна сама відшукує в цьому розмаїтті можливих рішень, котрі рекомендовані усім, своє певне рішення, яке вона в змозі реалізувати.

На тлі «офіційного» визнання Британією та Німеччиною, що концепції мультикультуралізму провалилися, широкого поширення набувають украй-праві ідеї, частішають випадки націоналістичної риторики у виступах представників політичних партій. Ці явища пов`язані з суто електоральними міркуваннями, чи вони мають під собою більш стійку базу та довгострокову перспективу?


Ніхто не визнав, що політика мультикультуразіму більше не актуальна. Було визнано, що існують певні, м’яко кажучи, труднощі із підходами щодо її реалізації, але нічого іншого їй на заміну ще не вигадали. Йдеться, скажімо, про те, що така інтеграція має бути приємною в якійсь мірі і потрібно проводити політику, щоб меншини, переважним чином етнічні меншини чи новітні етнічні меншини, діяли спільно. І щоб вони не створювали замкнені «капсули» в своїх громадах, а приймали участь у суспільному житті, більше інтегрувалися. Але для цього має, певною мірою, змінюватися більшість, ті, хто приймають певні рішення і закони, тобто саме суспільство має більше змінюватися. Для цього потрібні абсолютно різні речі і, в залежності від різних ситуацій, їх можна застосовувати.

Насправді ж таких дискусій у нас просто не велося. Українське суспільство, окрім речей, пов’язаних з питаннями національних меншин, їхньої інтеграції, само по собі є складним. В якісь мірі наше суспільство можна назвати розколотим суспільством. Окрім цього у різних груп населення існують протиріччя, пов’язані з мовою, з баченням геополітичного місця України в світі. В нашому суспільстві існує явище бівалентності, тобто ми хочемо і ринкової економіки, і державного патерналізму. В принципі, таких дискусій про сприйняття «іншого» в Україні взагалі не так багато – ні на суспільному, ні на експертному, чи навіть на державному рівні.

Чи існує залежність між зростанням ксенофобії, націоналізму, право-радикальних настроїв і глибиною економічної кризи?


Звичайно, існує. І чим глибша ця економічна криза, тим більше в суспільстві підвищується конкуренція, починаються пошуки винних у тяжких наслідках кризи, і, звичайно, частішають випадки риторики різних право-радикальних угруповань, така риторика може розквітнути в цей момент і знайти більше сприйняття в самому суспільстві. Тому що питання соціальної конкуренції, питання безробіття, питання різних пільг для різних груп меншин – воно викликає, скажімо так, більше дискусій у тих представників більшості, які позбавлені якогось звичного рівня життя. І тут ми можемо просто передбачити, що можливі подальші економічні погіршення, які будуть у світі, в Європі, в інших кураїнах, будуть викликати все більше різного роду ксенофобських чи націоналістичних дискусій. З одного боку – це так.

Але з іншого боку, навіть дуже економічно розвинені країни, де все гаразд, – вони також не уникають відповідних речей, пов’язаних з нетолерантністю щодо мігрантів, етнічних меншин і таке інше. А щоб цього не було, одного економічного розвитку замало. Ще потрібні культурна, інтеграційна та ще деякі політики. І для меншин, і для більшості.

dialogs.org.ua

Теги: