Про ставлення Церкви до політики, і зокрема до виборів, писали останнім часом дуже багато. Публікації на цю тему умовно можна поділити на кілька видів. Але усі вони зводилися до одного – священнослужителям у виборчій кампанії участі приймати жодним чином не можна.
І справді стаття 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»  не дозволяє релігійним організаціям брати участь у діяльності політичних партій, надавати політичним партіям фінансову підтримку, висувати кандидатів до органів державної влади, вести агітацію або фінансувати виборчу кампанію кандидатів до цих органів. Одночасно, згадана стаття закону стверджує, що «священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами».  


Церква - не партія

Церква – не партія, а отже не може висувати своїх кандидатів до Верховної Ради чи інших органів влади. Не може навіть агітувати за партію чи кандидата.  Але водночас, священнослужитель згідно того ж самого закону має право на участь в політичному житті України на рівні з усіма іншими громадянами. Хто може провести межу, де священнослужителю не можна брати участь у політичному житті, бо Церкві це заборонено, а де, йому, як громадянину це робити можна?


Цікаво, що у цьому питанні кучмівська Конституція  досить демократична і не дискримінує громадянина України за його професійною та релігійною ознакою. Бо, наприклад, в проекті Конституції України від ВО «Свобода» у статті 19 зазначено, що «особи з духовним саном не мають права бути обраним до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування». Наскільки мені відомо такої тези не було навіть в Основному Законі атеїстичної держави СССР, зате вона повністю відповідає антиклерикальному духові нинішньої ліберальної Європи. Більшість з нас все ж таки скаже, що священику справді немає що робити в органах влади. Це ж не властива для нього функція. Отже, політика повинна бути моральна, чесна, але Церква від неї має бути відділена. Трохи нагадує таке порівняння - нехай борщ буде соленим, але сіль у нього не кидайте. 

Але все ж таки в Україні діє кучмівська, а не «свободівська» Конституція, тому в священнослужителів, частину їхніх громадянських прав ще не відібрали. Зате в нас є громадські організації та журналісти, які слідкують за кожним рухом та словом священика, і невимовно «радіють», коли десь когось спіймали на слові, бо він похвалив кандидата, що той допомагає церкві. Громадські організації можна зрозуміти, їм потрібні показники порушень, бо власне за це вони і хліб їдять. Журналістам треба «сенсація». Критикувати опозицію – не демократично, критикувати владу – небезпечно, залишається один «хлопчик для биття» - Церква. У світлі масової істерії останніх місяців, коли увесь демократичний світ не помічав жодної смерті закатованих та переслідуваних у мусульманських країнах християн зате встав горою на захист вульгарних храмових хуліганок в Росії, критикувати Церкву стало даниною моді. А хто його знає. Може премію імені Джона Леннона дадуть.


Кожна Церква має свої політичні симпатії

Все ж найбільше мене вразило те, з якою ревністю деякі представники Церкви (не називаю конфесію, хто слідкував, той знає) постійно наголошували, що Церква у нас відділена від держави. У їхніх словах відчувалося не стільки бажання захистити Церкву від впливу політичного бруду, скільки сформувати у свідомості українців уявлення, що Церква, це повністю відірване від політичних процесів інституція. Інколи здавалося, що викладачами у семінарії в них були лідери французької революції. Але виникав парадокс – попри подібні заяви верхів, низи не завжди до них прислуховувалися. Особливе здивування, а подекуди обурення, викликала інформація про підтримку греко-католицькими отцями на Франківщині  кандидатів від Партії регіонів. Якщо не брати до уваги цієї аномалії, то усім відомо, хто за кого. Тобто усі знають, кого насправді підтримує Московський Патріархат в Україні, а кому симпатизує УПЦ КП та УГКЦ. Ось з римо-католиками складніше, вони в Україні вселенські, як ніде більше. У Польщі, в США, інших країнах їхні політичні вподобання прослідкувати набагато легше.  Отже вплив Церкви на політичні процеси та на вибори в Україні достатньо сильний. То навіщо його ослаблювати? Краще скерувати цей вплив у правильне русло.


Апостол Петро чи Симон син Іонин

Я не можу уявити собі апостола Петра, який звертається до людей і каже, що зараз він розмовляє з ними, як християнин, тому не може висловити своєї позиції по певним питанням, а через пів години, він вже не Петро, а Симон син Іонин, тому може говорити все, чого раніше не міг сказати. Священик є в першу чергу християнином, і його політичний погляд повинен перебувати під безпосереднім впливом його християнської свідомості.  Закон не дозволяє перетворювати храми на агітаційні намети, і не треба цього робити. Не варто також роздавати газетку улюбленої партії прихожанам після Богослужіння, а на проповіді, замість агітації до молитви радити за кого голосувати. У той самий час, священик зобов’язаний навчити людей моральним і духовним критеріям, згідно яких вони обиратимуть собі владу.  І не може бути такого, що я християнин, а голосую за політичну силу, яка словом чи ділом сповідує антихристиянські цінності. Не може бути такого, що серед моїх вимог до кандидата будуть тільки питання про пенсії, робочі місця, імпічмент та державну мову, і не буде жодного питання про заборону дітовбивства (абортів), легалізацію пропаганди сексуальних збочень,  не допущення запровадження ювенальної юстиції тощо. Дивно, але в країні, де майже всі вважають себе християнами, а Церква отримує найбільший рівень довіри від громадян, згадані мною питання взагалі відсутні, або згадуються дуже рідко, як щось не варте серйозної дискусії. Страх втратити «свій» електорат, який поєднує обрядове життя в храмах з практикою смертельних гріхів, для політика є лакмусовим папірцем у рішенні зробити ту чи іншу публічну заяву.


Чорт із червоно-чорним стягом?

Тому не дивно, що подвійні стандарти у нас прослідковуються на усіх рівнях суспільного життя. Для патріота-християнина недопустимо обурюватися лише коли вибори фальсифікує влада або, коли ОМОН розправляється з беззахисними людьми, і кивати схвально головою, якщо те ж саме, може в менших масштабах, робить хтось з представників опозиції.  Зло залишається завжди злом, хто би його не чинив. Якщо чорт візьме до рук синьо-жовтий  або червоно-чорний стяг, він не стане для українця-християнина побратимом, хоч якби голосно він не кричав «Слава Україні!» або «Зека геть!».  Ми повинні залишатися християнами у повсякденному житті, а не бути ними лише в храмі. І це стосується не лише політики, а усіх сторін нашого життя.  

Передвиборчий закон Бога

Я згадував закони України, але для християнина існує ще й Закон Божий. Серед політиків триває дискусія, по якому закону обирати депутатів. Є різні пропозиції, але всі вони носять технологічний характер, який безумовно є важливим.  Тому багатьом здається, що якісну Верховну Раду, або нормального Президента ми оберемо, якщо у нас буде правильний закон про вибори. Нічого подібного. Достойна влада з’явиться лише тоді, коли ми обиратимемо її за Божими Законами, бо обраний без порушень хам збудує лише хамську державу, злодій – злодійську, лженаціоналіст- лженаціоналістичну, терорист – терористичну, олігарх – олігархічну… Тому не в порушеннях під час підрахунку голосів справа, а в тому за кого ці голоси віддані.

Українцям – християнам не варто забувати, що окрім міжнародних спостерігачів на виборах присутні невидимі спостерігачі ще від одного царства – Божого, це Божі ангели. І саме від їхнього висновку залежатиме майбутня доля України.

Теги: