«Зіниця восточная, оутіха росиская, слава диецезїи Мукачівской отец нашъ любимый их еґцеленція Андрей Бачинскый дня з [7] ноембрїя а [1809] рано преді зорами четвертой години на [к]лятую зимницу вічні оуспе. Вічная ему памнять», – повідомляє у своєму циркулярі (обіжнику) мараморошський протоієрей Верховинського благочинного округу (деканату), парох с. Гукливого (Zugó), автор однойменного літопису, інтелектуал о. Михайло Ґріґашій (1758–1792–1823). о. Ґріґашій, як і сотні, а можливо й тисячі освічених нащадків австрійських Габсбургів, «стали на ноги» в епоху людини, яка народилася в належному місці і в потрібний час – «золоту добу» єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Андрея Бачинського (1732–1773–1809).

Незважаючи на те, що в традиційній русинській історіографії, починаючи від Іоанна Пастелія, Йоаникія Базиловича, Михайла Лучкая та Іоана Дулішковича і, закінчуючи Юрієм Жатковичем, Василем Ґаджеґою, Алєксєєм Петровим та Анталом Годинкою історію релігійного життя греко-католиків Мукачівської єпархії доводили головним чином до часів Андрея Бачинського, марксистські історики (Ірина Мельникова, Іван Коломієць, Йожеф Перені, Іван Жегуц, Марія Майєр, Людовіт Гараксим) зосереджували свою увагу в основному на періодові від «весни народів» до розпаду Австро-Угорщини, епоха Андрея Бачинського все ж має своїх, так би мовити, «персональних» істориків.

Серед них, попри коротку публікацію про особу знаменитого єпископа на сторінках ужгородського часопису «Свьтъ» (1868), вагомий слід у новітній історіографії залишили насамперед церковний історик, о. Олександр Баран, угорський русиніст Іштван Удварі, закарпатський краєзнавець Дмитро Данилюк та словацький історик Людовіт Гараксім.

Разом з тим тема «Андрей Бачинський і Галичина» ще не стояла предметом окремих досліджень як з боку церковних, так і світських істориків. Винятком можуть бути хіба що певні аспекти пов’язані з т.зв. «кандидатством» Андрея Бачинського на очільника Галицької митрополії, що введені до історичної уніяністики тим-таки Олександром Бараном. Наші скромні пошуки якраз і будуть присвячені висвітленню відносин між Мукачівською єпархією і Галицькою церковною провінцією до 1771 р. та зносин видатного мукачівського єпископа Андрея Бачинського із сучасним йому збірним образом «Галичиною» після 1771 р. в контексті його «претенденства» на відновлену Галицьку митрополію.

Іншими словами, спробуємо відповісти на питання, чи «закарпатський» владика дійсно міг бути реальним претендентом на галицького митрополита, що переконливо намагається нам нав’язати церковна історіографія (Олександр Баран та Атанасій Пекар ЧСВВ), і наївно вірять у цей міф багато хто із сучасних дослідників, особливо по цей бік Карпат, серед яких і ужгородські університетські професори (Дмитро Данилюк). В той же час у працях «не закарпатського» походження істориків, недавній аналіз яким вдало здійснено львівськими дослідниками Феодосієм Стеблієм та Іваном Паславським, ані пари з вуст про «кандидатство» єпископа Андрея (Бачинського) на посаду митрополита відновленої 1806–1808 рр. Галицької митрополії.

Навпаки, якщо і стояло якоюсь мірою питання про Мукачівську єпархію, то хіба що в площині її повної інкорпорації до новостворюваної Галицької митрополії. Яскравим тому підтвердженням є опублікований нещодавно (2011 р.) збірник документів із вступною статтею та коментарями професора Українського Католицького Університету (Львів) Вадима Ададурова про фундацію Галицької митрополії у світлі дипломатичного листування Відня та Святого Престолу 1807–1808 рр.

Андрей Бачинський та його спільнота до єпископських свячень

Як відомо, Андрей Бачинський народився 14 листопада 1732 р. в селі Бенятині комітату Унг. Вперше поселення Бенятино (Benetyna, Benetine, Benyátina, Benethnie) згадується у письмових джерелах від 1337 р. (наступна писемна згадка відноситься аж до 1397 р.). Тривалий час воно було розташоване на австро-польському кордоні колишнього Угорського королівства і Руського воєводства Речі Посполитої (більш відомого під середньовічною назвою «Галичина») на певній віддалі від сіл Підгород, Хонковці, Новоселиця, Мирча і Заусина. Поселення Бенятино належало до панства Тибава округу крайника Стецика Ужгородської домінії.

У 27 селах, згідно з урбаром домінії від 1631 р. (чомусь без згадки про Бенятино), існувало 15 дерев’яних церков, в яких за душами покійників та здоров’я живих молилися 16 священиків (названих у джерелах «батьками» або «попами»). У сусідніх із Бенятином селах Заусина і Мирчі (або Мирце) згадуються відповідно батьки Мигаль та Мигаль Попович. Якщо мова йде про одного й того самого священика, тоді разом із випадком попа на ім’я Гриць, що також двічі згадується у селах Розтоцька Пастіль і Мозилів Пастіль, священиків у 27 селах буде лише 14. Варто також зазначити, що на цей час церкви ще не згадуються у більших за Бенятино поселеннях, як наприклад, Малий і Великий Березний, Люта, Тиха, Ставне, Малій Стужиці, Розтоцькій Поляні та довколишніх Заусині і Мирці. У всіх цих селах мешканцями були переважно русини. Із цілої крайни Стецика мадяри і товти (словаки) згадуються лише в одному селі Стрипі, де вони мали свого «батька».

Село було настільки слабо заселеним (у 1720 р. у ньому мешкало всього 19 селянських і дві желярські родини), що правдоподібно лише у першій половині XVIII ст. в ньому збудували дерев’яну церкву, в якій відправляли Літургію та проводили інші церковно-обрядові практики. Більш повні дані про парохію Бенятин (Benyatin) маємо від часу канонічної візитації Мукачівської єпархії Апостольським вікарієм, єпископом Михайлом Мануїлом (Ольшевським) у 1751–1752 рр. Тоді село належало трьом панам Томшичу, Семерію і Прибіку. Господарів у ньому налічувалося 20, а готових до сповіді було всього 166 осіб.

Від 1717 до 1752 р. парохом у селі служив батько нашого героя публікації Теодор Бачини Бачинський. Сюди він переселився із польської Галичини, де його на священика висвятив Єронім Устрицький, єпископ Перемиський, Самбірський і Сяноцький. В Мукачівській єпархії його прийняв і призначив на парафію Бенятина архімандрит Іоанн Годермарський. Як відомо, парох жив у власному будинку, а не на фарі. Дерев’яну церкву св. Миколая у селі висвятив архипресвітер Трипакович(?). Антимінс у церкві був єпископа Юрія Геннадія (Бізанція). Функції дяка виконував син священика, щоправда не вказано котрий. З огляду на незначну чисельність мешканців Бенятина від 1787 і до 1949 р. село вважалося філією парафії Тибава.

У 1792 р. у Бенятині проживало всього 246 осіб, яких разом із філіями Іноц(?) та Руська Бистра, що разом належали до однієї парафії Підгород (угор. Várallya), духовно окормляв парох Іоанн Панкович. Село Бенятин у «Каталогові парафій Мукачівської єпархії за 1792 р.» згадується як руське. У 1806 р., згідно з офіційним переписом, в Бенятині проживало лише 199 греко-католиків, яких обслуговував священик Іоанн Добрянський. Станом на 1843 р. у селі Бенятин мешкало 362 особи.

Шляхетна родина Бачинських, як і багатьох інших священиків Мукачівської єпархії, що до XVIII ст. частенько прибували із-за Карпат, походить із галицького села Бачина, що розташоване під Старим Самбором. До XVI ст. село славилося тим, що в ньому «були ловці короля, що бобри ловили». Королівське село Бачини, яке відійшло до шляхти «за Беати Одровонж» (удови місцевого старости), разом з іншими приватновласницькими селами Самбірської волості у 1568 р. було відокремлено від земель королівського Ваневацького ключа. У спільному володінні усіх цих сіл (крім Бачина, Гуменець, Торгановичі, Созань і єпископського села Страшевичі) знаходились рештки старовинної діброви і болота, де бачинські і ваневицькі ловчі (мисливці) несли королівську службу. У них жили слуги і васали (servos et vasallos) Самбірського замку.

Як і коли родина Бачинських отримала шляхетське достоїнство, як також за яких обставин перебралася за Карпати і чому, наразі не відомо. Про галицьке походження своєї родини «зрілий» Андрей згадає лише в якості єпископа, коли доведе своє «шляхетське» походження, отримає від світських властей підтвердження і поширення його «імунітету» на своїх родичів в Угорщині.

Після отримання початкових знань у батьківській хаті кмітливий юнак навчався в Ужгородській гімназії, яка до 1773 р. належала ордену єзуїтів. Після її закінчення у двадцятирічному віці (1752), 3 квітня 1753 р. Андрей Бачинський записується на богословський факультет університету в Трнаві. Фінансова скрута змушує його підзаробляти в якості домашнього вчителя дітей графа Майлата. Та вже влітку 1756 р., ще до закінчення богословських студій, єпископ Михайло Мануїл (Ольшавський) висвячує клірика Андрея на священика і тимчасово залишає в Мукачеві. Правда одразу після закінчення теологічних студій (1758) о. Андрей призначається до міста Гойдудороґ (комітат Саболч) в якості співробітника місцевого архідиякона о. Юрія Сабадоша. Ці функції він виконував упродовж наступних трьох років, а коли о. Сабадоша було відкликано до Мукачева і призначено генеральним вікарієм єпархії, майже тридцятирічний о. Бачинський стає парохом Гойдудороґа, а невдовзі і архідияконом комітату Саболч.

З етнічного погляду Гойдудороґ (статус міста він отримав 1616 р.) нагадував Ноїв ковчег, де проживали різні народи (русини, мадяри, волохи, цигани, раци/серби, сейкеї), втім, які мали однакову еклезіяльну ідентичність – greaci ritus uniti. Правда під впливом російської колонії, що розмістилася поблизу Токаю, деякі вірники, як повідомляв ще 1761 р. латинський єпископ Еґеру Ференц Баркоці, у публічних відправах моляться за «російську імператрицю». «Місіонерство» якогось московського «схизматичного» священика, що належав до російської колонії, принесло свої плоди: 21 липня 1765 р. частина вірників Гайдудороґу відреклася унії і вислала делегатів до Карловицького православного митрополита, щоб той призначив їм свого священика. Після проведення 1-2 вересня 1765 р. слідства земплинським наджупаном І. Дерієм і о. Андреєм Бачинським в Ніредьгазі і в самім Гайдудорозі, 16 вересня імператриця Марія Терезія заборонила Карловицькому митрополитові висилати православного священика, а в листі до Катерини ІІ просила відкликати свого генерала і його оточення з Токаю.

До цього часу вихований і сформований у вишуканому латиномовному угорському середовищі, який задовго до знаменитих Духновичевих гімназійних слів так само міг проголосити «Extra Hungariam non est vitae», о. Бачинський головну причину «схизми» в Саболчському (як і перед тим у Марамороському) комітаті бачив у приниженому становищі мукачівських єпископів, яких Римський престол призначав як «апостольських вікаріїв», підпорядкованих латинським єпископам Еґеру, тоді як останні, посилаючись на постанови IV Латеранського собору (1215) відносились до Архімандритів Чернечої гори як до своїх «ритуальних вікаріїв».

Так молодий священик Андрей Бачинський розриває зі своєю «гунґарською» ідентичністю і поволі приєднується до кола русинських «сепаратистів», які в особі єпископів Михайла Мануїла (Ольшавського) та Іоанна (Брадача) вже від 1749 р. домагаються у Відня звільнити їх від духовної «опіки» латинського Еґеру і домогтися у Римі канонічного заснування Мукачівської єпархії.

У 1768 р., коли тривала реорганізація Мукачівської єпархії на зразок латинських дієцезій, за приборкання т.зв. схизматичного руху о. Бачинський стає членом першої капітули, що складалася з чотирьох осіб, і, активно включається у боротьбу за емансипацію від Еґеру. У зв’язку з цим, у лютому 1770 р. єпископ Іоанн (Брадач) відряджає його до Відня, де він 1 квітня отримав аудієнцію у самої Марії Терезії, після якої детально виклав суть справи компетентним особам імператриці у церковних питаннях – її головному раднику міністру Каєтану Пліміґену, радникам – іллірійському канцлеру графові Франциску Галлеру та імператорським сповідникам, монахам Ігнатію Мюллеру і отцеві-єзуїту Кампмюллерові. Внаслідок цих зустрічей офіційна позиція Відня була однозначною: канонічне заснування Мукачівської єпархії. За кілька днів по приїзді о. Андрея до Мукачева у половині квітня 1770 р. прибув імператор Австрії Йосиф ІІ, головним церемоніяром якого на всіх імпрезах був саме Бачинський.

Після певної затримки із канонічним заснуванням Мукачівської єпархії, пов’язаної з інтригами, що їх плів еґерський латинський єпископ Карл Естеразі через австрійського нунція у Відні Антонія Вісконті, папа Климент XIV у листопаді 1770 р. інформував Марію Терезію про задовільне ставлення у вирішення цієї справи. Нарешті, 19 вересня 1771 р. буллою «Eximia regalium principum» папа канонічно заснував Мукачівську єпархію «грецького обряду з’єднану», а 23 вересня призначив ординарним єпископом Мукачівської єпархії досі титулярного «єпископа Россенського» Іоанна (Брадача). Юрисдикційно мукачівського єпископа було підпорядковано Естерґомському архиєпископу латинського обряду, який одночасно був ще й примасом Католицької Церкви в Угорщині. Після смерті владики Брадача (4 липня 1772 р.), духовенство Мукачівської єпархії одноголосно обирає сорокарічного о. Андрея Бачинського капітулярним вікарієм і дочасним управителем єпархії.

Єдиною перешкодою на шляху канонічного призначення Бачинського єпископом було те, що претендент не мав римської богословської освіти із т.зв. Урбанської колегії для поширення віри. Оскільки такого серед духовенства Мукачівської єпархії не виявилося, 5 серпня 1772 р. імператриця своїм правом «iuris patronatus» королеви Угорщини призначила Андрея (Бачинського) мукачівським єпископом. 25 вересня 1772 р. апостольському нунцієві у Відні Бачинський зложив «сповідь віри», представив усі необхідні документи і офіційно просив апостольського підтвердження на єпископа. Після свідчень у справі призначення Андрея (Бачинського) румунського монаха-василіана Григорія Майора (пізнішого греко-католицького єпископа Фоґарашу), віце-канцлера мукачівської єпископської канцелярії о. Івана Шімоґи та богослова Михайла Брадача, складених папському нунцієві у Відні Антонію Е. Вісконті, 4 жовтня 1772 р. усі документи було відправлено до Риму. Однак, лише 8 березня 1773 р. Бачинський отримав від папи Климента XIV апробаційну буллу стосовно свого призначення на Мукачівського єпископа.

Весь цей час Бачинський проживав у Відні, як подейкують деякі дослідники, на кошти Марії Терезії. Оскільки на поширення схизматичного руху впливали релігійні видання, що надходили зі Львова, Почаєва та інших монастирсько-церковних центрів Києва, Марія Терезія 14 лютого 1770 р. заснувала слов’янську друкарню у Відні. Та видані у друкарні Йозефа Курцбека «Буквар» (1770) та «Сборник» для грецьких обрядів Угорщини (1771) авторства єпископа Іоанна (Брадача) спричинили великі напади на мукачівського владику і цілу Мукачівську єпархію.

Їх було звинувачено (місцями небезпідставно) еґерським латинським єпископом Карлом Естерґазі та Свідницьким уніатським єпископом грецького обряду у Хорватії Василем (Божичковичем) (пізніше першим єпископом Крижевацької греко-католицької єпархії) в схизмі, а особливо в умисному випущенні «filioque» із Символу Віри св. Атанасія, себто у Святій Трійці – «і Сина». У лютому 1773 р. Марія Терезія скликала у зв’язку із скандалом синод уніатських єпископів Угорщини, на якому щойно призначений мукачівський єпископ Андрей (Бачинський) мусів парирувати закиди на адресу свого попередника у схизмі.

Усі три єпископи – мукачівський Андрей (Бачинський), свідницький Василь (Божичкович) і фаґарашський Григорій (Майор) (головний цензор усіх літургійних видань східного обряду в Угорщині) – зібралися лише 6 березня 1773 р. у хорватській Колегії у Відні на другій сесії синоду. Єпископам допомагали визначні богослови трьох єпархій: Свідницької – Йосафат Басташіч, Мукачівської – каноніки Андрій Жеткей і Григорій Боровський та ігумени Мукачівського й Маріяповчанського монастирів ЧСВВ Сильвестр Ковейчак і Мартирій Кашпар та Фоґарашської – каноніки Сильвестр Ґаліяні, Ігнатій Дарабант і Самуїл Клан, а також професор філософії Августин Кереші. Протокол синоду вів цісарський чиновник Йосиф Керестурі.

Оминаючи детальний перебіг синоду та прийнятих на ньому рішень (чому присвячено чудові дослідження Василя Ґаджеги, Олександра Барана та особливо Міхала Лацка), який працював до 24 квітня 1773 р., лише зауважимо, що у своїх аргументах єпископ Андрей (Бачинський) часто апелював до відомого галицького богослова Іґнатія Кульчинського та його праці «Specimen Ecclesiae Ruthenicae», опублікованої в Римі 1733 р., хоч церковна Галичина і не була представлена на синоді, незважаючи на те, що край від 1772 р. перебував у складі австрійської частини імперії Габсбургів.

Нарешті лише після 20 травня 1773 р. Андрей (Бачинський) отримав єпископські свячення у Відні від Свідницького єпископа Василя (Божичковича), що найбільше звинувачував його попередника у схизмі, якому асистував Апостольський вікарій Варадину (Oradea Mare) Мелетій (Ковач). Митру, сакос, єпископський перстень і хрест Андрею (Бачинському) подарувала особисто Марія Терезія.

Загалом початкові досягнення Бачинського в інституційній розбудові єпархії, матеріальному забезпеченні парафій, піднятті освіченого рівня духовенства тощо, немислимі без підтримки імператриці. У зв’язку з цим, твердження окремих істориків Унійної Церкви про «винайдення греко-католиків австрійськими Габсбургами» (Джон Пол Химка, Мар’ян Мудрий, Олег Турій, Володимир Фенич) видаються не такими вже й безпідставними. З іншого боку, єпископ Бачинський усілякими силами боровся проти поширення серед його кліриків у Відні та священиків у єпархії раціоналізму «революціонера на престолі» Йосифа ІІ, щоправда уникнути впливу «йосифінізму» повністю ні йому, ні його єпархії так і не вдалося.  

Галичина і Мукачівська єпархія до 1771 р.

Разом з русинською колонізацією південно-західних схилів Карпат, яка тривала аж до XVII ст. включно, священиками і монахами Мукачівської єпархії ставали галицькі за походженням душпастирі, підтвердженням чому є чисельні приклади урбарів, детально досліджених Анталом Годінкою, Євгеном Перфецьким і Алєксєєм Петровим. Припущення деяких авторів (оо. Степан Папп, Олександр Баран, Атанасій Пекар ЧСВВ) ніби на момент зупинки у Буді 1443 р. київського унійного митрополита Ісидора духовну опіку русинам і волохам грецького обряду в Угорщині надавали Перемишльські єпископи, не підтверджується ні угорськими, ні польськими джерелами як того, так і пізнішого часу...

Продовження див.тут

Теги: