У 2013 р. відзначається 1150-річчя початку місіонерської діяльності свв. Кирила і Мефодія у Великій Моравії. Проте, разом з цим, залишився непоміченим й інший, не менш важливий ювілей, що стосується безпосередньо сучасної України – 1150-річчя місії свв. Кирила і Мефодія в Криму і т.зв. "землях Хазарії", що відбулася в 861-862 рр., тобто за два роки до початку знаменитої "моравської" місії. Без розуміння значущості тієї первинної місії в Криму і т.зв. "землях Хазарії", неможливо зрозуміти цілком і подальшу "моравську" місію слов'янських просвітителів.


Тема ця досі лишається найменш вивченою, повною протиріч і недомовленостей. Досі серед учених немає єдиної думки відносно географії маршруту хазарської місії 861–862 рр., її причин і наслідків. Як зауважував проф. М. Артамонов, питання про хазарську місію Констянтина (Кирила) Філософа «належить до числа найскладніших і найбільш заплутаних проблем хазарської історії, оскільки попередні дослідники не знаходили для нього належного підходу»1.

Варто зазначити, що наприкінці XIX – початку ХХ ст. у вітчизняній науці спостерігався певний прорив у цьому питанні. Такі видатні вчені, як акад. В. Ламанський, проф. В. Пархоменко, проф. А. Карташов та інші робили спроби знайти відповіді на загадкові аспекти цієї місії та її значення в початковій історії Давньої Русі2. Проте, після подій 1917 р., продовження вивчення цього питання було фактично перерване через різні суб'єктивні чинники.

На думку вказаних істориків, так звана "хазарська місія" свв. Кирила і Мефодія мала пряме відношення до походу русів в 860 р. на Константинополь і на дипломатичні переговори, що відбулися за тим, між Руссю і Візантією.

Оскільки ця подія мала виняткове значення у процесі становлення державності Давньої Русі та її християнізації, зупинимося на ній детальніше.

Згідно з вітчизняними і візантійськими літописними джерелами, 18 червня 860 р. руський флот у складі 200 кораблів атакував столицю Візантійської імперії3. І хоча самого міста русичі взяти так і не змогли, проте, близько тижня протримали в неймовірному страху беззахисних жителів Царгорода. Про це повідомляє безпосередній очевидець і учасник тих подій – святий патріарх Фотій4. При цьому, як повідомляє "Повість времінних літ", від руйнування руськими язичниками місто було врятоване дивом: після молебня і покладення св. патріархом Фотієм влахернської Ризи Богородиці в море несподівано піднялася буря і "безбожныхъ Руси корабли смяте"5. Ніконовський літописний звід із цього приводу доповнює: "Взвратишася Осколдъ и Диръ отъ Царяграда въ малє дружинє, и бисть въ Киеве плач велий"6. Аналогічні свідчення зустрічаємо ми в Іоакимовському літописі. Є згадки про цю подію і в пізніших творах (Густинський літопис та інші).

Cвідчення вітчизняних літописів істотно доповнюють свідчення про напад русичів в 860 р. на Царгород – як болгарського Хронографу Георгія Амартола, що повідомляє про похід Оскольда Київського на Константинополь, так і більше десятка візантійських хронік*.

При цьому в грецьких джерелах походу Русі на Царгород в 860 р. і подіям, що послідували за ним, приділено досить серйозну увагу. Усе це свідчить про те значення, яке ця подія мало не лише для майбутніх русько-візантійських стосунків, але і для всієї світової ойкумени.

Грецькі джерела практично одноголосно повідомляють, що, зазнавши поразки під стінами Царгорода і повернувшись додому, руські князі невдовзі прислали до візантійського імператора послів. В результаті проведених дипломатичних переговорів між двома країнами був укладений мирний договір, що пов'язав до того безвісну Русь і могутню Візантію узами дружби і міждержавних відносин7. По суті, відбулося "дипломатичне визнання" давньоруської держави на міжнародному рівні8.

У обговорюваній темі важливу роль відіграє питання про місце локалізації Русі, що організувала похід 860 року. Традиційно більшість учених, посилаючись на літописні джерела, відносить його до Києва і Середнього Подніпров’я9. Проте є й інші думки. Так наприкінці XIX ст. деякими істориками висловлювалося припущення, що похід здійснила "Тмутараканська" або Азовсько-Чорноморська Русь10. На початку XXI ст. з-під пера ряду російських дослідників з'явилася нова гіпотеза про те, що першою столицею Русі була Ладога і, відповідно, похід на Константинополь міг бути здійснений з півночі11. Є також припущення про те, що похід цей був здійснений якимсь "Руським каганатом", що розташовувався десь в межиріччі Волги, Трубежа і Которослі, а то і взагалі Хазарією, яка нібито заснувала навіть Київ12.

Незважаючи на появу останнім часом різних гіпотез з цього питання, все ж доводиться визнати, що наявні вітчизняні літописні свідчення однозначно похід русів на Царгород в IX ст. відносять до Києва і його князя Оскольда. Як би ми не намагалися пояснити наявність цих свідчень в давньоруських літописах, факт залишається фактом: ніяких інших документів, що підтверджували б причетність до походу 860 р. якихось інших центрів Русі, окрім Києва, ми не маємо. Тому доводиться виходити з того, що нам повідомляє давньоруський літопис.

З іншого боку, необхідно визнати справедливою думку, що Київ навряд чи міг самостійно організувати в 860 р. похід на Царгород. Швидше за все, в подібному поході брали участь різні племена Давньої Русі, об'єднані, згідно з арабськими джерелами, навколо трьох рівноправних центрів: Куявії, Славії і Артанії13.

Найбільш правдоподібною представляється реконструкція походу, запропонована проф. Г. В. Вернадським, який, віддаючи перевагу так званій "тмутараканській теорії", все ж вважав, що походи Азовсько-Чорноморської Русі на Константинополь здійснювалися за безпосередньої участі, а то й верховенства Русі Київської. Як він писав: "В 860 р. Аскольд і Дір об'єднали сили з приазовськими русами для нападу на Константинополь"14. "Цілком можливо, що в районі лагуни, утвореної при впаданні Кінської в Дніпро, нижче за сучасне місто Запоріжжя, експедиційні війська Руського каганата возз'єдналися із загоном Аскольда і Діра, що йшов з Києва. Об'єднана флотилія руських кораблів, вірогідно, потім пішла вниз по Кінській і нижньому Дніпру в Чорне море, а по ньому попрямувала прямо на південь до Босфору"15.

Подібної думки дотримувався й інший прибічник "тмутараканської теорії" Д. І. Іловайський, який зазначаючи, що похід 860 р. здійснювала "Дніпровська або Полянська Русь"16, уточнює, що "морські походи Київських Русів здійснювалися, звичайно, за допомогою їх приморських родичів"17.

Якщо визнати справедливою версію, що цей похід здійснювався об'єднаною армією різних слов'янських племен під керівництвом русів на чолі з київськими князями, то тоді сама собою відпадає і проблема з локалізацією його початкового регіону. Питання, звідки саме виступив об'єднаний флот русів, втрачає свою принциповість. Навіть якщо і не з Києва, а з Причорномор'я або Приазов'я, це абсолютно не означає, що він не міг розроблятися і координуватися з Києва. Інакше можна поставити під сумнів і літописні свідчення про причетність Києва до походів на греків під час князівства Олега, Ігоря, Святослава, Володимира і Ярослава. Чи з Києва розпочиналися ці походи або з якихось інших опорних пунктів? Святослав взагалі довгий час свою ставку тримав в Дунайській Болгарії, проте, це зовсім не означало, що Київ не був центром Русі.

З літописних джерел ми знаємо, що київські князі неодноразово "воювали країну Корсунську". У цьому регіоні Київська Русь спрадавна мала свої інтереси, власні колонії і бази, чим і пояснюється її військова і торговельна активність в Криму, Причорномор'ї і Приазов'ї. Подібні опорні пункти Київська Русь могла мати тут і на початковій стадії свого розвитку в IX ст. Як вже відзначалося, археологічні дані не підтверджують можливість існування тут самостійної держави русів. При цьому, на думку Д. Таліса, це не знімає можливості проникнення в регіон "нечисленних і етнічно розрізнених груп, у тому числі і слов'янських, які не залишили ніяких археологічних слідів"18. Таким чином, якщо і можна говорити про присутність у Причорноморсько-Приазовському регіоні русів, то швидше у вигляді невеликих руських військових баз, що спиралися на "союзницьку допомогу" місцевого населення, але ніяк не окремої потужної держави русів19.

До речі, якщо виходити з описів патріарха Фотія, то абсолютно очевидно, що йдеться все ж не про сусідів візантійських володінь в Причорномор'ї і Криму, але про віддаленіший і маловідомий грекам народ. З усіх народів під такі описи підпадає тільки Київська Русь періоду свого становлення.

З іншого боку, якщо врахувати, що Київ в IX ст. міг мати свої бази й опорні пункти в Криму і Приазов'ї, то цілком можливо, що той же князь Оскольд міг приймати грецьких послів і єпископа (і, зокрема, святих Кирила і Мефодія) і проводити Віче за участю частини бояр і дружини не лише в Києві, але і в одній з руських баз на Азовсько-Чорноморському узбережжі або в Криму. І там же прийняти обряд хрещення, як пізніше це зробив і князь Володимир Київський, який хрестився не в стольному Києві, а в Херсонесі. У такому випадку, якщо ця гіпотеза вірна, передання про хрещення Оскольда цілком співпадає не лише з грецькими хроніками, але і з Паннонськими Житіями Кирила і Мефодія, що повідомляють про скликання Віче, про явлене на ньому чудо неспалимого Євангелія і хрещення язичницького кагана і його підданих, що послідувало після цього.

Таке трактування частково знімає питання про те, яка ж Русь хрестилася в IX ст. – Київська або Азовсько-Чорноморська. Враховуючи існування в середині IX ст. тісних зв'язків між Київом і Азовсько-Чорноморськими колоніями Русі, ми цілком можемо припустити, що хрестилися тоді представники обох частин Русі за безпосередньої участі київського князя Оскольда. До речі, цим в якійсь мірі може пояснюватись і те, що в пізнішому київському літописанні не відбилося хрещення Оскольда. Ставшись за межами Києва, воно могло залишитися непоміченим для основної маси київських язичників, а тому, можливо, не чітко збереглося і в народній пам'яті.

Правдоподібність цієї версії частково підтверджують і знахідки київських кладів. Якщо похід русів дійсно зазнав поразки від бурі, що несподівано розігралася, то ні про які "щедрі дари" з Константинополя тоді не могло бути і мови. Тому і в київських кладах немає монет царгородського чекана того часу. Проте в київських кладах IX – X ст. достатньо візантійських монет херсонського чекану. Зокрема, найбільш ранні з них належать Михаїлу III і Василію Македоняну20.

Ці монети підтверджують факт укладення мирного договору між русами та візантійцями і підношення русам щедрих дарів. Те, що знайдені візантійські монети були херсонського чекана, ніяк не спростовує вищесказаного. Дари могли бути піднесені русам і в Херсонесі, де цілком міг підписуватися і мирний договір між Руссю і Візантією. Так само отримував в Херсонесі дари, укладав договори і навіть приймав хрещення століттям пізніше київський князь Володимир.

До речі, саме до цього часу (860 – 861 рр.) Житія св. Кирила (Костянтина Філософа) відносять його перебування в Херсонесі у складі офіційного візантійського посольства. Згідно з Житіями, саме тоді в Херсонесі Кирило і Мефодій уперше познайомилися з текстами, що були написані "руськими письменами", і з людиною, що навчила їх руській мові. І, судячи з усього, саме тут ними було завершено винахід загальнослов'янської писемності21. Якщо представники посольської місії імператора вивчали в Херсонесі руську мову, то чи не означає ця присутність тут же посольства і від руського князя? А отже цілком імовірно, що і переговори між русами і візантійськими послами після подій 860 р. могли проходити саме в Херсонесі.

З грецьких джерел відомо, що наслідком походу русів у 860 р. на Константинополь було підписання мирного договору між Руссю і Візантією. Одним з пунктів цього договору було питання про хрещення русів.

Подібні свідчення про перше Хрещення на Русі в IX ст. зустрічаються у багатьох візантійських авторів, зокрема у патріарха Фотія, Микити Пафлогонянина, Костянтина Багрянородного, Кедрина, Скилиці, Зонари, Льва Граматика, Михаїла Гліки та інших. З цих джерел ми знаємо, що хрещення прийняли ті руси, що здійснювали похід на Царгород. А "Повість времінних літ" та інші вітчизняні літописи керівництво цим походом однозначно відносять до київського князя Оскольда. Найбільш детально вказані події описані в Никоновському літописному зводі22, що доніс до нас відомості раннього руського літописання. Крім того, свідчення про похід русів на Царгород і прийняття християнства зустрічаємо ми також і в низці інших вітчизняних джерел. Навіть такі пізні з них, як Густинський літопис, Мазуринський літописець, Хронограф західноруської редакції та інші зберегли пам'ять про цю подію. Зустрічаються згадки про це також в Степенній книзі, Київському Синопсисі та інших творах. Навіть Церковний Статут св. князя Володимира відображає факт прийняття християнства на Русі за св. патріарха Фотія.

Грецькі джерела повідомляють, що в результаті укладення між Руссю і Візантією мирного договору, з Константинополя до русів була відряджена християнська просвітницька місія, що успішно охрестила руського князя і деяких з його бояр, дружинників і підданих. При цьому Костянтин Багрянородний та ряд інших візантійських авторів уточнюють, що сталося це хрещення на спеціально скликаному віче, після тривалих релігійних диспутів і показаного грецьким місіонером чуда з неспалимим Євангелієм. Ці описи близько перекликаються з повідомленнями Никоновського літописного зводу, де в розділі, виділеному під заголовком "О князи Русьтєм Осколдє", не лише повідомляється про прийняття русами та їх князем християнства, але також уточнюється, що їх хрещення було здійснене в результаті чуда з Євангелієм, що не згоріло, а сама ця подія віднесена безпосередньо до київського князя Оскольда23.

Але, що понад усе вражає, саме ці ж події описуються в житійних текстах про св. Кирила (Костянтина Філософа), як Паннонських, так і інших, зокрема в Кольбертинських анналах і Бандуричевому казанні. З них ми знаємо, що чудо з неспалимим Євангелієм здійснили свв. Кирило і Мефодій під час своєї так званої "хазарської місії", яка відбулася в 861 – 862 рр. В результаті цього дива від них хрестилися тоді язичницький каган і з ним близько 200 сімей.

При цьому Італійська легенда уточняє, що солунські брати свою місію навернення язичників до християнства здійснили не в самій Хазарії, але в "хазарській провінції", а "Бандуричеве казанняь" доповнює, що св. Кирилом (Костянтином Філософом) був охрещений тоді саме руський князь-каган, правда, помилково названий Володимиром. Проте таке помилкове змішування двох хрещень Русі в 860-і рр. і 980-і рр., тобто при Оскольді і Володимирі, зустрічається в багатьох джерелах післяволодимирової доби. Так, як вже відзначалося, навіть Церковний Статут св. князя Володимира змішує дві ці події і повідомляє, що Володимир прийняв хрещення від патріарха Фотія, що жив за 100 років до Володимира і за якого Русь дійсно прийняла хрещення в 860-і рр. Аналогічно в Тверському і Воскресенському літописах повідомляється, що Костянтин Філософ, а в "Повісті времінних літ" просто Філософ проповідував християнство київському князеві Володимиру. Таким чином, незважаючи на наявні хронологічні неточності, давньоруський літопис зберіг пам'ять про причетність свв. Кирила і Мефодія до хрещення Русі в IX ст.

На думку акад. В. Ламанського, подібні змішування подій першого і другого хрещень Русі свідчать про те, що автори цих описів користувалися якимись більш древніми, такими, що не дійшли до нас, джерелами, але які через незнання подробиць хрещення за Оскольда помилково були перекладені ними стосовно лише хрещення за Володимира24. Крім того, як вважали акад. О. Шахматов, акад. Б. Рибаков та інші, в ХІІ ст. давньоруські літописні тексти зазнали істотного редагування з боку переписувачів (так звана "Мстиславова редакція 1118 року")25. Судячи з усього, особливої цензури зазнали повідомлення про перше Хрещення Русі в ІХ ст., які, на догоду династично-політичним інтересам Рюриковичів, штучно переносилися на події Володимирового хрещення26, що і викликало наявну в джерелах плутанину.

Як би то не було, але, співставляючи вищезгадані візантійські і вітчизняні свідчення про хрещення русів у 860-і рр. і подробиці так званої "хазарської місії" свв. Кирила і Мефодія, цілком правдивою виглядає версія про те, що перше хрещення на Русі в IX ст. було здійснене саме цими слов'янськими просвітителями. На цій версії, як вже відзначалося, наполягали В. Ламанський, В. Пархоменко, А. Карташов та інші.

У житії св. Кирила (Костянтина Філософа) відзначається, що він з братом хрестив язичників – кагана хазар і його людей, з чого деякими істориками був зроблений висновок, що брати хрестили хазарські племена. Ця думка спростовується тим фактом, що хазари за своїм віросповіданням на той час були не язичниками, а монотеїстами (головним чином іудеями), а юдаїзм вже довгий час був офіційною релігією Хазарського каганату. До того ж, на думку С. Плетньової, хазаро-іудейські кагани настільки фанатично були прихильні своїй новій вірі, що саме в цей час вели в країні релігійні війни27. Цілком очевидно, що від св. Кирила хрестилися тоді не хазарські, а якісь інші племена. Святі Кирило і Мефодій дійсно їздили у складі хазарського посольства в м. Ітиль, можливо навіть брали участь у диспуті з іудейськими первосвящениками, проте та місія була суто дипломатичною і, до речі, виявилася невдалою. Про це в листі до Хасдая Ібн-Шафрута свідчить і хазаро-іудейский каган Іосиф28. Ніякого навертання хазарського кагана до християнства в 860 – 861 роках, про яке йдеться в пізніших редакціях житія св. Кирила, історія не знає. Як відмічає С. Плетньова, "християнізація Хазарії взагалі не влаштовувала кагана, оскільки вона, по суті, означала ідеологічне підпорядкування сусіднім християнським державам і, головне, могутній Візантійській імперії"29. Тому з часів примусового запровадження в Хазарії юдаїзму, християнство, що мало тут давнє коріння і розгалужену церковну організацію (сім єпархій на чолі з архієреями), опиняється в нерівних умовах в порівнянні з новою державною релігією. На думку С. Плетньової, від недавньої надзвичайної віротерпимості в каганаті не залишилося і сліду30. З цією думкою погоджується М. Артамонов, який відмічає, що з введенням в Хазарії юдаїзму "релігійні обмеження і переслідування поширилися не лише на християн, вони охопили і мусульман"31. Більше того, в країні на релігійному ґрунті почалася жорстока громадянська війна. Як відмічає С. Плетньова, "нова релігія не об'єднала, а навпаки, роз'єднала і без того хитке державне утворення, очолюване хазарами. Прийняття юдаїзму каганом, царем і усією ітильською знаттю відірвало їх від хазарської аристократії. Між ітильською і провінційною аристократією почалася боротьба за владу і вплив в каганаті. Боротьба велася безжальна, в ній гинули не лише "фрондери", але і видатні представники іудейської верхівки"32.

Виходячи з вищесказаного, говорити про прийняття хазарським каганом християнства в 860-і рр. не доводиться. Швидше за все, може йтися лише про хрещення східнослов'янських язичницьких племен, які до цього довгий час перебували в тісному військово-політичному союзі з Хазарією, і тільки помилково, за старою пам'яттю, були названі пізнішими авторами житія св. Кирила "хазарами".

На думку В. Ламанського: "Усі слов'янські племена, які платили данину хазарам, називалися загальним ім'ям хазар, точно так, як згодом стали називатися ім'ям Русі"33. Нагадаємо, що, згідно "Повісті времінних літ", у тій чи іншій формі данинної залежності від Хазарії певний час перебували східнослов'янські землі полян, сіверян, радимичів і в’ятичів. Та і в самій Хазарії, як повідомляють арабські автори Абульфед, ал-Бекри та інші, слов'яни складали значну частину населення каганату34. Тому, як вважає Ламанський, для західних агіографів "уся ця велика країна від Дербенту на північний захід до Києва і далі була Хазарією"35. Подібне уявлення про землі східних слов'ян складалося не без участі самих хазар. Так, хазарський каган Іосиф в листі до скарбника кордовського халіфа, описуючи Хазарію, включав до неї і значну кількість земель східного слов'янства, що знаходилися в данинній залежності від неї. Більше того, навіть у деяких візантійських та італійських джерелах XІV-XV ст. під терміном «Хазарія» згадуються Крим та Причорномор’я, а саме Чорне море називається Хазарським.

Тому не дивно, що переписувачі житій св. Кирила (тексти яких дійшли до нас лише в списках XV – XVI ст. 36), помилково називають східних слов'ян "хазарами", а самі їхні землі – "Хазарією" або "провінцією Хазарії".

Слід зазначити, що помилка відносно хазарського походження подніпровських слов'ян була поширеною не лише серед зарубіжних, але і вітчизняних авторів, причому навіть у XVIII – XIX ст. Навіть у так званій "Історії Русів", виданій в Москві в 1846 р., ця помилка повторювалася як історичний факт. Зокрема, її автор, називаючи слов'янських воїнів "козарами", стверджує, що пізніше вони були греками перейменовані "з козар у козаки, і така назва назавжди вже у них залишилася"37. При цьому автор "Історії Русів" до "козар" відносить і напад русів на Константинополь у 860 р. 38, а також і самого київського князя Оскольда, названого тут "звитяжним у війнах"39.

Подібна думка досить часто зустрічається в літературі XVII – XVIII ст. Так в літописі гадяцького полковника Григорія Грабянки (кінець XVII – поч. XVIII ст.) стверджується, що "народ малоруський, прозваний козаками" походить "від козар"40 і що «їхні, козаків, пробатьки – козари» 41, а також, що «народ славенський або козари» «перетворилися з козарів на козаків»42.  Більше того, автор стверджує, що "від козарів малоруські вої мало що змінили: змінили назву, замість козарів козаками іменуються"43. А про похід на Константинополь і хрещення в IX ст. Грабянка так повідомляє: "Каган з охотою піддався на підмову і з великим військом козарським… рушив на стольний град Константинополь. І таки взяв би його, колиб не був переможений чудесною нездоланною силою Пресвятої Богородиці… Після тієї страшної перемоги над козарами під Константинополем… невдовзі козари, з греками помирившись по-християнськи, почали від херсонян переймати віру і, споріднившись з ними, поклали в себе православно-кафоличний догмат проповідувати. І на тому наміру своєму твердо стояли"44. Також Грабянка пише, що хазари "продовжували владарювати над Києвом та над іншими руськими землями, щедру данину в них збираючи"45.

В іншому документі – конституції П. Орлика за 1710 р. про предків українських козаків аналогічно стверджується, ніби "народ козацький, давній та відважний, раніше званий козарським, спочатку піднісся безсмертною славою, широкими володіннями і героїчними діяннями, яких не лише сусідні народи, але і сама Східна (Візантійська) Імперія на морі й на суші боялась настільки, що Східний Імператор, замисливши умиротворити цей народ, поєднався з ним тісним союзом"46. І що народ цей був тоді навернений до "віри православного східного обряду, якою колись відважний козацький народ був просвічений через козарських князів від Константинопольського Апостольського престолу. І відтоді аж донині (наш народ) твердо в ній перебуває, ніколи не стривожений чужинською релігією"47.

Безумовно, ні "Історію Русів", ні літопис Г. Грабянки, ні Конституцію П. Орлика неможливо в даному випадку розглядати як серйозні джерела. Проте наведені тут цитати можуть свідчити про те, наскільки міцно вказана помилка була поширеною аж до XVIII – XIX ст., що навіть в політичних документах як загальновизнаний факт відбивалося помилкове уявлення про хрещення в IX ст. не Русі, а "Хазарії", і що нібито через "хазарських каганів" християнство поширилося на Русі. Причому, в даному випадку історія вітчизняного православ'я виводиться не від Володимира, а задовго до нього, від якогось "козарського князя", що прийняв православ'я від Константинопольського патріархату. Тут ми бачимо явний зв'язок з легендою Паннонського житія про хрещення "хазарського кагана" св. Кирилом, посланим константинопольським патріархом.

Варто звернути увагу, що якщо навіть вітчизняні автори так довго були схильні до подібного роду помилок, то що можна чекати від зарубіжних укладачів і переписувачів житійних оповідань, які були мало знайомі з історією як Хазарії, так і Русі, і тому з повною серйозністю повідомляли про хрещення в 860 – 862 рр. "хазарського кагана" і його підданих.

Повертаючись до "хазарської місії" свв. Кирила і Мефодія, варто звернути увагу на одну важливу деталь – свою місію солунські брати здійснюють не самостійно, але у складі офіційної дипломатичної місії візантійського імператора. Цей момент також наштовхує на думку про її можливий взаємозв'язок з наслідками походу русів у 860 р. Безумовно, така впливова світова наддержава, якою була тоді Візантія, не пішла б на поспішне налагодження дипломатичних стосунків з "народом неіменитим, народом, що не брався в розрахунок, народом, що зараховується до рабів, безвісних, – але який отримав ім'я від походу на нас", – як відгукується про русів патріарх Фотій у своїй "Другій гомілії на нашестя Росів"48. Саме така думка панувала тоді серед греків відносно Русі, яка, судячи з усього, до подій 860 р. вважалася "провінцією Хазарії". І неспроста Фотій називає русів "народом неіменитим" (тобто таким, що не мав імені) і "зараховуваним до рабів". Маючи тісні дипломатичні і династичні стосунки з Хазарією, Візантія, за старою традицією, могла розглядати русів як підданих хазарського кагана, тобто "рабів". Тому не дивно, що після їх набігу в 860 р. на Константинополь, греки не лише продовжують вважати їх "хазарами", але і направляють посольство до хазарського кагана, де з'ясовують політичний статус "невідомої" їм Русі. Лише після того, як в Ітилі була підтверджена інформація, що Русь більше не є данником Хазарії, грецька дипломатична місія могла почати переговори з язичницьким князем (каганом) русів, що і знайшло своє часткове відображення в агіографічних казаннях про св. Кирила (Костянтина Філософа).

В. Ламанський звертає увагу на те, що вміщені в Паннонських житіях два оповідання (про релігійні диспути Костянтина Філософа з євреями в Ітилі і про хрещення ним язичницького кагана) істотно різняться між собою. У першій розповіді "Костянтинові співрозмовники і опоненти – євреї-книжники, а тут – некнижна чадь. На початку з'являється немов каган хазарський, єврейського сповідання, а тут теж каган, тільки язичник. У першій розповіді сцена відбувається неначе в палаці, в покоях кагана хазарського. У другій же розповіді, погано пов'язаній з першою, і каган не єврейського сповідання і був тоді, як видно, зовсім в інших стосунках з Візантією. Каган другої розповіді був ще нещодавно ворогом греків: у нього випрошує собі Костянтин Філософ двісті чоловік полонених з греків"49.

Аналізуючи ці та інші подробиці, акад. В. Ламанський приходить до висновку, що "згадуване в Житії Костянтина Філософа хрещення ним двохсот сімей і було перше Хрещення Русі, що згадується патріархом Фотієм"50. І що "862 рік – не рік створення держави Русі, а рік першого хрещення Русі і введення в ній грамоти"51. Цієї ж думки дотримувався і проф. А. Карташов52.


Продовження див. тут

Теги: