Рух за зближення християнських Церков основується на веденні екуменічного діалогу. Адже якщо ми не будемо спілкуватися одні з одними, слухати одні одних, то не зможемо порозумітися. Діалог сповна дає можливість показати іншому свої традиції, своє бачення і свою культуру і натомість пізнати іншу конфесію та спробувати зрозуміти її. Ми маємо бути відкриті до діалогу. Як це все відбувається зсередини та де готують людей, спроможних вести такий діалог, «Духовність» з’ясовувала у пастора німецької Лютеранської Церкви, викладача Екуменічного інституту Босе (Швейцарія) д-ра Дагмар Хеллер.
– п. Дагмар, Ви кілька років працювали відповідальним секретарем з екуменічних відносин та розвивали протестансько-православний діалог, що можете сказати про результати цієї роботи? Як сьогодні розвиваються стосунки протестантів з православними?
– Я працювала у галузі діалогу Лютеранської Євангельської Церкви з трьома православними Церквами. Ми вели діалог з Православною Церквою Московського патріархату, Православною Церквою Константинопольського патріархату і Румунською православною Церквою. І одночасно я була відповідальною за контакти з тими православними, які живуть у Німеччині. Тобто брала участь у діалогах різного виду, рівня, і кожен з цих діалогів мав різні результати.
Діалог з Православною Церквою Московського Патріархату розпочато у 1959 році у розпал холодної війни і на тлі тодішніх відносин між Німеччиною і Росією. Однією з цілей цього діалогу було познайомити російський і німецький народи і досягти примирення між ними. Тобто цей діалог був тільки однією з ланок примирення між Німеччиною і Росією. Оскільки він виник у період холодної війни, то на той момент можливо було вести діалог тільки щодо богословських питань. Це було набагато безпечніше, ніж говорити, наприклад, про політичні питання.
Ми заторкували досить класичні теми – питання відмінностей між нашими Церквами, які стосуються таїнств Євхаристії та еклезіології. Ми не ставили собі за ціль досягти консенсусу чи богословської угоди, тобто отримати конкретні, формальні богословські результати, а хотіли від цього діалогу взаємопізнання зрозуміти краще іншу сторону та налагодити добрі стосунки.
Тому й результатом цього діалогу було пізнання іншого і виникнення довіри між сторонами цього діалогу. Хоча останніми роками у нас поставали певні виклики, пов’язані з новими особами, які були залучені до діалогу, а також із певним внутрішнім розвитком самих Церков. Особливо вплинули зміни, які відбулися в Протестантській Церкві. Для православних зокрема було проблематичним те, що протестанти вирішили висвячувати жінок на священиче служіння, тобто визнання жінок-пасторів. Але висвячення жінок у Німеччині практикували ще перед початком офіційного діалогу в 1959 році, тобто це питання не виникло під час діалогу, тому й не могло заблокувати діалог. Православні виражали занепокоєність і говорили, що для них це проблематично, але все ж це не перешкодило продовженню діалогу.
– А яке було практичне втілення цього діалогу?
– Я хотіла б наголосити на трьох практичних моментах, які з’явилися внаслідок нашого діалогу з православними. Перш за все – це спільна книга зі статтями на різноманітну тематику. Вона була двомовною, російською та німецькою мовами. Ціллю цієї книги було пояснити іншій стороні свої погляди та ознайомитися із традиціями один одного.
Другий проект започаткований внаслідок цього діалогу – це надання Євангельською Церквою Німеччини стипендій для православних студентів, щоб вони могли приїжджати на навчання до Німеччини і у такий спосіб могли б краще пізнавати один одного. Пізніше стало можливим навчання для кількох німецьких протестантських студентів у навчальних закладах Православної Церкви Московського Патріархату, зокрема у Санкт-Петербурзькій православній духовній академії.
Ну і третім, дуже практичним, результатом нашого діалогу, який стосується не тільки діалогу Німецької Лютеранської Церкви з Православною Церквою Московського Патріархату, а й взагалі лютерансько-православного діалогу, є наша спільна угода як діяти у випадках змішаних міжконфесійних шлюбів. Вона передбачає, що коли один партнер належить до Православної Церкви, а другий до лютеранської і жоден з них не хоче змінювати конфесію, то в такому разі може відбутися спільний шлюб – екуменічний шлюб. Пара вирішує в храмі якої традиції вони хочуть цей шлюб отримати і на богослужіння запрошують священнослужителя, який належить до конфесії іншого партнера, крім того, він бере участь під час вінчання. Наприклад, якщо пара вінчається у Православній Церкві, то вони запрошують туди і лютеранського пастора. Він приходить у своїй священичій одежі, слухає чин вінчання, а потім може виголосити проповідь або звернутися зі словами привітання до присутніх під час шлюбу. І так само все відбувається навпаки, коли православний священик іде до Лютеранської Церкви.
– Тепер Ви викладаєте в Екуменічному інституті Босе. Розкажіть, будь ласка, більше про цей інститут, можливо насамперед коротко про історію його заснування?
– Екуменічний інститут у Босе заснував у 1946 році Віллем Адольф Вісер’т Хуфт, який пізніше став генеральним секретарем Всесвітньої ради церков (ВРЦ). Це був момент, коли виношувалася якраз ідея створення ВРЦ і вона була близька до реалізації. Вісер’т Хуфт хотів, щоб Церкви, які вступали в екуменічний діалог мали якесь місце, де вони б могли готувати людей, здатних до такого діалогу, оскільки такий діалог був новою справою. Він зумів знайти фінансування для цього закладу і заснував Екуменічний інститут, щоб тренувати людей і вчити їх як правильно провадити діалог.
– А які програми чи факультети існують при Екуменічному інституті?
– Спочатку не було зрозуміло, як повинне відбуватися навчання, як саме цих людей готувати. Тому був період експериментів. Але в 1952 році було розпочато програму під назвою Вища школа екуменічних студій. Це програма, яка працює до сьогодні, і полягає в тому, що під час зимового семестру до інституту приїжджають люди з інших країн і конфесій і вони разом протягом цього одного семестру навчаються екуменізму.
Сьогодні ця вища школа пропонує три програми, після закінчення яких учасникам видають сертифікати. Крім того, приблизно 15 років тому інститут було асоційовано з факультетом протестантського богослов’я Женевського університету. Так, студенти отримують кредити, які визнаються в межах болонської системи.
Отже, перша програма це курс для того, щоб отримати додатковий сертифікат з екуменічних студій. Навчання тут триває один семестр і студентові зараховують 30 кредитів. Друга програма надає сертифікат розширених, поглиблених екуменічних студій. За нього дається 25 кредитів. І третя програма – магістерська програма екуменічних студій, яка триває два семестри.
– А які найголовніші предмети, підхід до викладання та особливості програм?
– У нашому інституті викладають екуменічну соціальну етику, місіологію та біблійну екзегезу, тобто інтерпретацію Біблії. А особливою рисою цих програм екуменічного інституту в Босе є те, що там поєднуються одночасно теоретичні і практичні складові. З одного боку, студенти отримують солідні академічні знання, а з іншого, – їм необхідно разом жити в екуменічному оточенні. Адже студенти походять з різних країн і конфесій, але живуть у одному кампусі. І навіть, якщо студент проситься жити деінде, а приходити тільки на лекції ми цього не дозволяємо. Для нас важливо, щоб вони весь час проводили разом.
Кожен день розпочинається ранковою екуменічною молитвою, яку готують самі студенти. І це дуже цікаво, особливо на початках, адже там є студенти з Православної Церкви, різноманітних протестантських деномінацій: баптисти, методисти, лютерани, а також католики. Усі вони з різних Церков, культур, країн усіх континентів. І звичайно ж спосіб молитви в усіх них дуже відрізняється. І це є своєрідним шоком для студентів. Наприклад, у деяких конфесіях немає якогось особливого культу до Богородиці, тому їх шокує, коли вони бачать інших у молитві до Матері Божої. Натомість, у деяких інших культурах звикли молитися дуже емоційно, наприклад, вигукуючи: «Алилуя!». Тому перші досвіди такої екуменічної молитви шокували решту студентів.
Відмінність між нами як християнами різних конфесій найвиразніша під час молитви, тобто оці різноманітні способи молитви демонструють наші богословські розрізнення.
– Ви викладаєте екуменічну теологію, ознайомте нас з основними засадами цього предмета?
– Я читаю семінар, який має шість годин на тиждень і охоплює богословські питання, відносно яких між Церквами немає згоди. Наприклад, літургія. Православні часто шоковані, коли бачать, що наприкінці спільної молитви жінка уділяє благословення. Це є щось незвичне для них, тоді як в протестантському світі це закономірне явище. Чи, наприклад, пов’язане з літургією питання, чому не можна служити Євхаристію разом. В Босе ми не служимо Євхаристію разом, у нас є тільки спільні молитви. Тобто, це є прикладом того як літургія вказує на догматичні чи богословські відмінності між нашими Церквами. Власне про такі питання літургійних відмінностей і йдеться у моєму курсі. Це питання таїнств, чинів у Церкві, священства, Євхаристії та загальні питання еклезіології.
– Викладачами є тільки протестанти?
– Викладачі в нашому інституті також походять з різних традицій. Я сама лютеранка, а є ще викладач-методист, православні та католицькі викладачі. Викладачі також походять з різних країн. Я європейка, а є викладач з Латинської Америки, двоє викладачів з Африки та ще один викладач з Азії.
– Ви уже ознайомилися з українським Інститутом екуменічних студій. Які Ваші враження та рекомендації?
– У мене склалося дуже гарне враження про Інститут екуменічних студій. Я побачила тут велику екуменічну відкритість серед працівників і студентів, з якою стикаєшся не всюди. Мене також вразило прагнення забезпечувати і покращувати навчальний рівень ІЕС. Я б порадила Вам продовжувати в цьому дусі і ще запрошувати людей з інших конфесій, які б сприяли розширенню горизонтів серед викладачів і студентів.
Теги:
На відміну від Лютера, Кальвін у своїх творах відкрито став на сторону іконоборської єресі, а тому реформатські храми внутрішньо дуже відрізняються від католицьких храмів.