Вступ
Останнім часом монархічній складовій ідеології українського консерватизму приділяється невиправдано мало уваги. Розповсюджена думка про те, що український монархізм є застарілою частиною українського консерватизму і на даний момент втратив свою актуальність. Але не варто забувати про те, що не монархічного українського консерватизму фактично ніколи не існувало. Липинський, Кучабський, Томашіський, інші ідеологи українського консерватизму були консерваторами. Відмова від монархізму, навіть якби вона мала сенс, приречена стати для українського консерватизму болісною ідеологічною операцією. На щастя, в такому «хірургічному втручання» немає потреби. Український монархізм зберігає свою актуальність і сьогодні.
Для того щоб це обґрунтувати необхідно дати відповідь на три питання:
- чи є монархія життєздатною в сучасному суспільстві?
- чи існує можливість вирішення династичного питання?
- які реальний шлях розбудови монархічної державності?
Частина перша. Актуальність концепції Трудової монархії В’ячеслава Липинського.
В який же спосіб можна поєднати концепцію трудової монархії та реалії постіндустріального суспільства? Розберемо це докладно.
1. Спадкова гетьманська монархія в умовах постіндустріального суспільства.
Сучасна демократія сформувалась водночас з приходом індустріальної доби. Це – масова демократія, механізм реалізації якої формувався в суспільстві принципово іншому, ніж постіндустріальне. Сьогодні вона перебуває в стані глибокої кризи, що є загальновизнаним фактом. Зокрема велику увагу до цього питання приділяє однин з найкрупніших сучасних футурологів Елвін Тофлер. «Справа в тому,що побудова нової цивілізації на руїнах старої передбачає створення нових, відповідніших політичних структур…» [2, с. 370] – писав він в ще в 1980 році. На десять років пізніше він написав: «Демократія приречена пережити вирішальне десятиріччя. Оскільки ми знаходимось наприкінці доби масової демократії,але це єдиний її різновид. Який поки що засвоїв індустріальний світ» [5, с. 291]. Але сором’язливо визнаючи те, що масова демократі це поки що єдина демократія відома світові, він тим не менш, мріє про створення принципово нової демократії, яка б мала можливість існувати в постіндустріальних умовах. Значно цікавішим є його визнання того, що в умовах кризи масової демократії непропорційно великий вплив переходить до так званих «вирішальних меншин», інтереси яких не співпадають або, навіть, напряму протирічать інтересам більшості. В умовах високо динамічного постіндустріального суспільства «більшість» легко може стати іграшкою або, навіть, жертвою невеликих або добре зорганізованих спільнот.
«В минулому більшість мала здатність приборкати або знищити небезпечних екстремістів. А якщо цієї об’єднаної більшості нема?» [2, с. 303]. Республікансько-демократичний механізм їм протистояти не здатний, хоча б в силу своєї повільності та фактичного зникнення самого поняття «політичної більшості». В цих умовах ефективним гарантом захисту прав основної частини населення може бути лише сильний та незалежний лідер. Але кращого механізму, ніж династична передача влади для забезпечення незалежності лідера – не існує. Виборний голова неминуче перетворюється в ставленика тих чи інших сил. В умовах, коли масова демократія була життєздатна виборний голова держави міг в тій чи іншій ступені представляти загальнонаціональний інтерес, але сьогодні це стає технічно неможливим і повертає на історичну сцену дещо призабуту постать спадкового монарха.
2. Територіальне та станове самоврядування є невід’ємному рисою трудової монархії.
Постіндустріальне суспільство є мозаїчним. Воно складається з безлічі невеликих спільнот інтереси яких нерідко не пересікаються із загальносуспільними, ані позитивним, ані негативним чином. Широка децентралізація перетворюється в життєву необхідність для держави. Бюрократичне керування стає дедалі більше неефективним і по суті – неможливим. З іншого боку, «могутність самобутності», за виразом сучасного футуролога Мануеля Кастельса набирає дедалі більше сил». Самобутність стає головним центром культури на низці ділянок соціальної структури ,ведучи звідси свій опір або свй наступ в інформаційній боротьбі за культурні коди та кодекси.формуючи поведінку людини і, тим самим, нові інститути» [4, с. 305]. Таким чином, ідея потужного самоврядування, запропонована В’ячеславом Казимировичем повністю відповідає постіндустріальним реаліям.
3. Концепція трудової монархії передбачає наявність провідної аристократичної верстви – природньої еліти суспільства.
В постіндустріальному суспільстві зростає культурний та соціальний розрив між соціальними прошарками. Принципово змінюється сам механізм соціальної нерівності – до влади приходить так званий «клас інтелектуалів»; соціальний конфлікт по суті перетворюється в конфлікт між компетентністю та некомпетентністю, панування еліти перетворюється в невід’ємну рису постіндустріального суспільства, при чому, статус цієї еліти визначається не випадковістю або матеріальними ресурсами, а особистісними якостями, в першу чергу – інтелектуальними здібностями. Такої думки дотримується переважна більшість дослідників проблеми соціальної стратифікації в постіндустріальному суспільстві, зокрема Елвін Тофлер, Даніел Белл, В. Іноземцев та інші. «Вперше в історії умовою належності до панівного класу стає не прво розпоряджатись благом ,а можливість їм користуватись» [3, с. 209]. Ідея елітарності в трактовці В. Липинського, не тільки констатує панування еліти як неминучий факт, але й намагається надати йому максимально збалансованих, справедливих та позитивних рис.
4. Пробудження етнічності та субетнічності в сучасному світі не тільки не заважає національній самосвідомості, але й перетворюється в її основну опору в добу глобалізації.
В. Липинський чудово це усвідомлював ще в першій половині ХХ ст., сьогодні розквіт регіоналізму та субетнічності став здійсненним фактом в процесі формування нового постіндустріального світу. «Регіон,органічне утворення під зріст людині,нащадок довгої історії, забезпечує самобутність, близькість, спільноту і є противагою анонімному космополітизму та бюрократичному централізму» [6, с. 171]. Таким чином, єдиною надією на збереження національної незалежності і самобутності в добу глобалізації є опора на етнічність, регіоналізм та субетнічність, звісно, за умови їх трактовки в патріотичному консервативно-державницькому дусі, як це й робив В’ячеслав Казимирович Липинський.
5. В трудовій монархії свободи спільнот та індивідів врівноважуються їх обов’язками перед державою та загально визнаними традиційними нормами.
В. Липинський був переконаним прихильником збалансованого співвідношення прав і свобод. Він усвідомлював, що широкі права та свободи за певних обставин можуть відігравати не тільки позитивну, а й негативну роль. Тому він вважав, що постать незалежного та наділеного реальними повноваженнями монарха-гетьмана є єдиним гарантом від перетворення свобод у свавілля. Його підхід є блискучим вирішенням проблеми співвідношення інтересів «самобутніх спільнот» а суспільства загалом, до того ж він вважав, що держава повинна цементуватись не тільки гетьманською владою, але й спільними цінностями, з чого логічно витікає, що широка самобутність та автономія спільнот, що входять до складу трудової монархії є розумно обмеженою. Це повністю співпадає з ідеями сучасних консервативних філософів, сконцентрованих на пошуку вирішення проблем постіндустріального світу». В межах однієї політичної одиниці і одного народу право на відмінність ні в якому разі не повинно перетворюватись в абсолютну доктрину, що толерує будь-які відмінності. …Навіть самі великі відмінності моралі та поведінки в межах однієї політичної одиниці загрожують рівновазі цілого. Різноманітність прийнятна лише у випадку її підпорядкування органічному принципу загальної єдності» [6, с. 161].
6. Хліборобський аспект концепції трудової монархії в постіндустріальну добу.
Особлива увага В. Липинського до «хліборобів» та ідея що саме «хліборобський клас» стане основою української трудової монархії не рідко вважається явно застарілим елементом його концепції. Але насправді все не так однозначно. Справа в тім, що «хлібороб», на думку В’ячеслава Казимировича, має особливе значення, оскільки інтерес його міцно пов’язаний з інтересом загальнодержавним. Це питання бачилось В. Липинському в оптиці конфлікту між «законом землі» та «законом золота», який він вважав головним конфліктом сучасності. В постіндустріальному суспільстві для «хлібороба» в розумінні В. Липинського, фактично не залишається місця, але це не означає, що не можуть виникнути соціальні прошарки здатні зайняти схожу соціальну нішу. В цьому аспекті необхідно згадати про ренесанс особистої власності нерозривно пов’язаний з наступом постіндустріального суспільства. «Форми особистої власності вельми різноманітні , але всі ці види об’єднують дві ознаки: по-перше єдність робітника з засобами виробництва, по-друге , відсутність економічних стосунків в межах самого виробничого процесу» [3, с. 137]. Відсутність розриву між виробником та власністю властива для економіки, в якій суттєву роль відіграє не приватна, а саме особиста власність, що призводить до зростання впливу особливого соціального прошарку. Цей прошарок дрібних власників нагадує ремісників доби традиційного суспільства, безумовно він є в набагато меншій ступені прив’язаний до землі, ніж «хлібороб», але він в набагато більшій ступені стабільніший за безземельного пролетаря індустріальної доби». Можливість самостійної діяльності, високий рівень незалежності від власників засобів виробництва формує нову ступінь свободи сучасного робітника» [3, с. 149]. До того ж не треба забувати про тенденцію деурбанізації, яка є властивою постіндустріальному суспільству, і яка може справити серйозний вплив на цей соціальний прошарок. Все це відкриває шлях до глибинного переосмислення ролі «хлібороба» в концепції В’ячеслава Липинського.
Висновки.
Концепція трудової монархії В’ячеслава Казимировича Липинського не є ані застарілою, ані не реалістичною, навпаки, при належному осмисленні в постіндустріальній оптиці вона відкриває шляхи для вирішення проблем актуальних ситуацій формування постіндустріального суспільства. По суті вона може бути використана як ідеологічний стержень не тільки для вирішення актуальних проблем державотворення, але й для реалізації стратегії випереджаючого розвитку.
Див. далі Частина друга. Династичне питання
Теги:
dutchak1 написал: