Слова Архиєпископа-емерита Любомира кардинала Гузара «націоналізм не може бути християнською чеснотою» миттєво облетіли вітчизняні, але не завжди українські ЗМІ, і стали предметом обурення з одного боку і певних політичних спекуляцій – з іншого. Мова йде про слова, вирвані з його виступу під час конференції «Духовні цінності українського народу у світлі співпраці суспільствознавства і богослов’я». Наведемо ширшу цитату Блаженнішого: «Зокрема, – зазначив кардинал, – Біблія вчить нас патріотизму. Націоналізм не може бути християнською чеснотою, бо він не є досконалим, робить людину дещо обмеженою, адже націоналіст любить лише своє. Проте патріотизм має бути притаманний християнину: він любить власну Батьківщину і водночас має відкрите серце до інших людей, готовий поважати їх гідність та права».

Журналісти, котрі тиражували цей вислів, чомусь не доклали зусиль, щоб пошукати інші вислови Архиєпископа на тему націоналізму, а зробити це в епоху Інтернету не так вже й важко. Приміром, автор цих рядків без проблем, протягом однієї хвилини знайшов наступний вислів кардинала: «Націоналізм в значенні “християнський патріотизм” є чеснотою, і ми не можемо цим легковажити. Всі люди, які були готові навіть віддати життя за свою Батьківщину, – це наші герої, наш національний скарб».

Як бачимо, спочатку кардинал Гузар говорить, що націоналізм є чеснотою, потім – що не є. В чому ж причина такої непослідовності? Очевидно, цю причину варто шукати у сфері термінології. Проаналізуємо, що саме Блаженніший мав на увазі під поняттям «націоналізм».

За Гузаром, «націоналізм», який «не може бути християнською чеснотою», є поганим тому, що «робить людину дещо обмеженою, адже націоналіст любить лише своє». Елементарна логіка говорить, що даний умовивід є хибним, оскільки хибним є вихідне судження – «націоналіст любить лише своє». По-перше, націоналіст, якщо мова йде про український контекст, має насамперед любити Бога, а не «своє», і будь-яка інша любов – і до «свого», і до «чужого» – повинна підпорядковуватись любові до Бога і нею освячуватись.

По-друге, «любити своє» не означає «любити лише своє», а для націоналізму притаманна саме «любов до свого». Любов до своєї нації, що є вищою за любов до інших націй, є природною так само, як любов до власних батьків, дружини чи дітей. Ця любов випливає із даності, котру, очевидно, варто вважати елементом Божого Провидіння. Причому, і це по-третє, мова не йде про зведення цієї любові до якогось сліпого захоплення будь-чим «своїм», а про щось зовсім інше. Націоналізм – це елітарне явище, і жертовна любов націоналіста, на мою думку, насамперед є благородною любов’ю до ідеї; любов же до емпірично існуючого суспільства (народу) підпорядкована цій любові і полягає не в захопленні суспільством, а в турботі про нього (але, знову ж таки, інтереси нації як спільноти «і мертвих, і живих, і ненароджених» мають ставитися вище, ніж інтереси одного покоління). Виходячи із щойно окреслених засад, націоналіст однієї нації може любити і поважати представника іншої нації більше, ніж свого пересічного співвітчизника (чи, тим паче, гіршого представника своєї нації), якщо той (представник іншої нації) буде близьким націоналісту по духу. В одному із пунктів «44-х правил життя українського націоналіста», зокрема, говориться наступне: «Співчуття з велетнями духа Тебе підносить, а співчуття з підлими і безхарактерними людьми ослаблює. Подай братню руку тим, що хотять, як і Ти, йти на верхів'я». Зрозуміло, що «підлі і безхарактерні люди» існують у кожній нації так само, як існують і «велетні духу»…

Нарешті, і це по-четверте, й ідеологія українського націоналізму, й історія огранованого націоналістичного руху демонструють нам ряд виразних прикладів здорового універсалізму. Українські націоналісти не лише декларували право інших націй на власні національні держави, але докладали чимало практичних зусиль для створення міжнародного антиімперського фронту. Іншим виміром націоналістичного універсалізму були християнсько-традиціоналістичні мотиви: українських націоналістів турбувала доля не лише України, але й усієї Західної цивілізації, котра, з одного боку, перебувала в небезпеці більшовицької інвазії, з іншого боку – продовжувала рухатися шляхом секуляризації.

Отож, той «націоналізм», про який говорить кардинал Гузар, не має ніякого відношення до українського націоналізму. Безперечно, національний фактор може стати підставою гріховних поведінки чи почувань, але ці поведінку та почування краще позначати поняттями «шовінізм» та «ксенофобія», але аж ніяк не поняттям «націоналізм».

Причиною непослідовності кардинала Гузара є те, що для нього немає чіткої фіксації семантики поняття «націоналізм». Він вживає це поняття то в автентичному сенсі, то в сенсі шовінізму (подібна підміна понять є характерною, наприклад, для комуністів та лібералів). Зрештою, навіть в націоналістичному дискурсі однозначне трактування терміну «націоналізм» сформувалося не відразу. Проте сьогодні вживати термін «націоналізм» у сенсі, що не відповідає націоналістичній ідеології, як мінімум, необачно.

Слово «націоналізм» повинно бути для кожного українця, кожного українського християнина святим, адже воно було щедро окроплене кров’ю тисяч борців-революціонерів, які не пошкодували віддати своє життя «за друзів своїх», тих героїв, яких кардинал Гузар назвав «нашим національним скарбом». Водночас його вживання у хибному сенсі є не лише профанацією, але й передумовою для подальших перекручувань. Хоч, з іншого боку, любителі перекручувань завжди знайдуть потрібний їм матеріал. Взяти б приміром гасло «Україна для українців!»: ще й досі знаходяться невігласи, які інтерпретують його в сенсі «Україна без чужинців!», хоч насправді у ньому ідеться про створення української національної держави – держави, ціллю якої буде реалізація інтересів української нації, в т.ч. і забезпечення всебічних свободи, справедливості, добробуту українського суспільства (серед якого, зрозуміла річ, є й неукраїнці).

Окремо варто сказати про співвідношення понять «націоналізм» і «патріотизм». Ці поняття не є тотожними. Націоналізм і патріотизм можуть зливатися на трансцендентному рівні – як виміри Божої ідеї Блага. На рівні ж іманентного вираження поняття «націоналізм» та «патріотизм» позначають різні речі: патріотизм – це почуття, націоналізм – ідеологія і політична практика. Різниця між ними така ж сама, як між статевим потягом та інститутом шлюбу. Не кожен вияв статевого потягу є етично добрим, не кожен вияв статевого потягу веде до створення правдивого подружжя. Так само і з патріотичним почуттям – не всякий патріотизм є добрим і творчим: існує патріотизм, що виражається в шовінізмі, існує імпотентний, недієвий патріотизм, і існує те, що Любомир Гузар назвав «християнським патріотизмом». Саме така форма патріотизму є підґрунтям націоналістичної ідеології та практики. Саме така форма патріотизму має формувати наше «національне Завтра».

Zahrebelnyj.blogspot.com

Теги: