В одній польській парафії вірні увійшли в гострий конфлікт із настоятелем. Розмовляли з ним, просили змінити стиль, висилали до єпископа листи зі скаргами, але не допомогло.

 

Отож виникла у них ідея. Що в рамках протесту вони даватимуть на тацю фальшиві, «іграшкові» банкноти замість справжніх грошей. Ніхто не знає на всі сто відсотків, що зрештою вплинуло на єпископа, але несподівано посеред душпастирського року він цього настоятеля відкликав.

Звісно, чимало мешканців того містечка донині гадають, що вирішальне значення мали гроші. Бо ж відомо, що конкретний відсоток доходів парафії йде до ординарія. В цьому разі сума рішуче змаліла, отож єпископ зрозумів, що діється щось насправді недобре. І зреагував. Чи так було насправді, ми ніколи не дізнаємося.

Гроші у Церкві мають значення. Не без причини П’ята церковна заповідь каже: «Турбуватися про потреби церковної спільноти». Наш обов’язок — регулярно підтримувати парафії, а точніше кажучи, храми, на утримання яких ідуть товсті суми. Тому те, що вірні в неділю дають на тацю, значення має.

Я вважаю, що виправдання на кшталт «Не даю на тацю, бо не люблю цього священика» або інші такого штибу — зовсім не на місці. Очевидним винятком «для недавання» є ті, кому справді бракує на хліб. Натомість усі інші зобов’язані класти абсолютний мінімум, незалежно від того, який там священик, яким автомобілем він їздить, яке в нього хазяйство, як виглядає літургія і чи тепло під час Меси. Скільки становить цей абсолютний мінімум? На мою думку, це ціна однієї доброї буханки хліба. Від кожної людини.

З іншого боку, я прихильник позитивного мотивування настоятеля рівнем пожертв. Тобто: якщо я справді маю міцні підстави для того, щоб не довіряти настоятелеві у фінансових питаннях, то треба давати мінімум. А якщо бачу добру працю, старанно підготовлену проповідь, поступ, зусилля, якийсь повів свіжості у дбанні про душпастирство й літургію — так, давати більше. Безсумнівно, священик це певної миті помітить, бо після кожної неділі він має підраховувати пожертвуване.

Це нормальний людський механізм, добре зрозумілий кожному, хто діставав зарплатню із мотиваційним додатком або премією, вирахуваною з відсотка виконаних завдань. Психіка духовенства нічим не інша. Якщо хтось мене винагороджує за добре виконання праці, за зусилля, то зрозуміло, що мені це дає додаткову мотивацію. Не єдину, ясна річ, — бо то було би сильним перекрученням покликання, — але саме додаткову, на людську міру.

Моя логіка така: Бог дав мені життя, здібності й дари, завдяки яким я можу працювати на утримання власне та своєї сім’ї. Отож мені не байдуже, що діється із заробленими в такий спосіб грошима. Я не витрачаю їх на дурниці, бо надто багато важать, можна сказати. Я маю суверенне право використовувати їх мудро. Звідси також випливає моя свобода у регулюванні суми, яку даю на тацю. Вона матиме нижню межу, визначену єдино цим згаданим обов’язком, що випливає із заповіді. Решта залежить від мене, спроможностей мого гаманця, та від тих, хто відповідає за літургію і душпастирство у моїй дієцезії і парафії.

Кільканадцять років тому настоятель в одній із варшавських, достатньо багатих парафій, у храмі, який уже перебував у фазі завершення, опинився перед дилемою, що має фінансувати першим: обігрів (була зима, а в нових стінах страшенно холодно), лавки при стінах (по неділях бракувало сидячих місць) чи орган (використовувався простий клавішник, але непоганої якості, зі звуком органу). За деякий час настоятель оголосив вірянам, що найважливішим є орган, бо святиню незабаром має відвідати єпископ, а єпископа належить прийняти як слід. Відтоді я постановив давати на тацю абсолютний мінімум, хоча доти давав у кілька разів більше. Потім я змінив парафію. Якось, однак, випало мені повернутися до згаданого храму і взяти участь у недільній Євхаристії. Орган був, бічні лавки теж, в принципі. Тільки що порожні.

deon.pl / credo-ua.org

Теги: