Вельмишановна редакціє веб-сайту «Релігія в Україні» !
До Вас звертається Митрополит Адріан зі своїми коментарями щодо інтерв’ю архімандрита Віктора (Бедя).
На Вашому сайті 04.09.2013-го року було надруковане інтерв’ю відомого вченого, доктора юридичних і богословських наук, академіка і професора Української Ужгородської Богословської Академії архімандрита Віктора (Бедя) на тему: «Не потрібно шукати у моїх молитвах політичного забарвлення». https://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/23158-arximandrit-viktor-bed-ne-potribno-shukati-u-moyix-molitvax-politichnogo-zabarvlennya.html
Це інтерв’ю є не тільки тієї людини, яка любить історію своєї Батьківщини, її мову, культуру, древню Православну Церкву з часів святих апостолів Андрія Первозваного, святого апостола Павла, святителя Климента, єпископа Римського та інших проповідників в Україні, але й великого вченого українця, священнослужителя – богослова та політика і філософа архімандрита Віктора (Бедя).
Редактор веб-сайту «Православний оглядач» отець Андрій Толстой https://pravoslavnews.com.ua/ багато задавав питань Ректору УУБА, архімандриту Віктору. Та тільки маючи можливість спілкуватись з такою неординарною особою не задав йому самого простого питання, чому така високоосвічена людина до цього часу служить в сані архімандрита, а не в сані єпископа, не говорячи про сан архієпископський та митрополичий, чого він давно вже заслужив.
Невже наші Українські Церкви, Російська і навіть закордонні Помісні Церкви мають багато таких вчених по освіті і простих по життю, яким є архімандрит Віктор (Бедь)?
Ми можемо порівняти його з такими відомими історичними духовними постатями, якими були просвітителі слов’янських народів Кирило і Мефодій, Єпископ Кирило (Туровський) і особливо, Митрополит Київський Петро (Могила), родом з Валахії, Патріарх Вселенський Кирило (Лукарис) та ще деякі особи, які жили не для себе, а для суспільства, для своєї рідної Церкви та свого рідного народу.
Візьміть, наприклад, Києво – Печерську Лавру у Києві. На її території співіснують три Митрополити однієї ж Церкви УПЦ: Предстоятель УПЦ Блаженнійший Митрополит Володимир (Сабодан), Керуючий справами УПЦ і Ректор Київських духовних академії і семінарії Митрополит Антоній (Паканич), а також намісник Лаври - Митрополит Павло (Лебідь). Коли було таке в історії Лаври, щоб нею керував Митрополит?
Значить, Ректор Київської академії і семінарії може бути Митрополитом, а Ректор Української Ужгородської Православної Академії, та ще й з такою науковою освітою, може ходити в сані архімандрита?
Звичайно, що заздрість є не тільки в Україні, але і в Росії, оскільки професор Московської духовної академії протодиякон Андрій Кураєв писав про архімандрита Віктора (Бедя), чому він до цього часу не є єпископом? Сам же протодиякон Андрій Кураєв і відповів собі на своє питання, що він розгорнув націоналістичну політику не тільки в своїй Академії, але й по всьому Закарпатті.
Отець Віктор є чесним і порядним українцем, який вболіває за долю сучасної України, за її трагедійну історію, за її героїв простих і керівників рухів та перемог за незалежне її існування.
Він не реагує на критику сучасних кар’єристів, не звертає увагу на заздрісників й на своїх опонентів, які свій вільний час витрачають не на читання книг та ведення постійних богослужінь, а на всякі пустоти та зайві розваги. Тому, для отця Віктора, як для геніального вченого є дуже близькі імена, як позитивних Гетьманів, так і борців за свободу і незалежність України.
Адже, кому, як не йому сину України і сину Закарпатського краю знати про всі історичні події, які відбувались на його території: це й Гетьман Петро Сагайдачний і провідник ОУН УПА Степан Бандера, це й Гетьман Іван Мазепа і теж провідник ОУН УПА Роман Шухевич і так далі.
Для архімандрита Віктора, Україна є Київська Русь і Скіфія. Для нього істина Святого Писання Вітхого і Нового Завітів є правдою і аксіомою в його житті і в пастирській діяльності, де написано, що перед Богом всі рівні: скіфи - слов’яни, юдеї – євреї і елліни – греки.
Тому, український народ, як і всі слов’яни мають свої коріння у скіфських племенах, які є благословенним Богом народом, який пізніше прийняв християнство.
Отець Віктор пишається історією нашої єдиної Руської, як він висловлюється постійно – Української Православної Церкви, але Київської Митрополії Константинопольського Патріархату, яка бере свій початок з часів святого апостола Андрія Первозваного, апостола Павла та інших просвітителів нашого народу.
Архімандрит Віктор дуже добре орієнтується в долі мучеників – християн, які відправлялись на заслання з Греції, Риму та Єрусалиму до Криму, де й була заснована Скіфська єпархія, яка створена ще у ІІІ-му столітті на території, як він пише: Скіфії – Київської Русі – України.
Тож, говорить отець Віктор, що наша «…Українська Православна Церква є однією з найдревніших Помісних Церков у світі».
І створення Руської Православної Церкви, як він весь час підкреслює, Української, відбулось рівно 1950-т років тому, в середині І-го століття, коли в Єрусалимі відбувався Перший Апостольський Собор, де були присутні, як апостол Андрій Первозваний, так і апостол Савл – Павло.
Про друге воцерковлення наших предків русичів отець Віктор пише, що було за часів правління блаженного, великого князя Київського Оскольда (862-й рік) у складі Константинопольського Патріархату. Значить і він вважає князя русича Оскольда християнином, та ще й блаженним.
Про третю епоху воцерковлення нашого народу, яке було у 988-му році при великому князеві Київському Володимирі, архімандрит Віктор говорить з особливою увагою і знаннями про ці події.
Він вболіває і за насильницьке приєднання Руської Православної Церкви Київської Митрополії Константинопольського Патріархату до Московського, коли у XVIII – XX-му століттях відбулось поневолення української нації… «…московським царством та польською короною».
Він пишається й тими подіями, коли Україна стала вільною державою і разом з нею знову відродилась Українська Православна Церква з широкою правовою автономією, про що у 1990-му році Патріарх Московський Алексій ІІ писав, а потім і привіз до Києва спеціальну Грамоту про канонічно-правовий статус УПЦ.
Треба нагадати, що в той час Предстоятелем УПЦ був Митрополит Київський і всієї України Філарет, саме якому і вручав Патріарх Алексій ІІ цю Грамоту. Зараз Митрополит Філарет є Предстоятелем Української Православної Церкви Київського Патріархату з 1995-го року.
На запитання редактора веб-сайту «Православний Оглядач» о. Андрія Толстого: – «Отче Вікторе, Ви є священнослужителем УПЦ (Московського Патріархату) займаєте відповідальні посади у своїй Церкві, при цьому стоїте на відверто проукраїнських позиціях, зокрема, вшановуєте молитвою і словом пам’ять таких видатних українців, гетьманів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Мазепу, поетів і мислителів Тараса Шевченка та Івана Франка, державних діячів Павла Скоропадського, Володимира Винниченка, Симона Петлюру, Августина Волошина, провідників націоналістичного руху Романа Коновальця, Степана Бандеру, Романа Шухевича та інших. Чому Ви це робите?»
Відповідь отця Віктора була така: «У щоденних молитвах (зокрема, під час богослужіння) духовенство, єпископат та вірники Української Православної Церкви просять у Господа Бога прощення гріхів та благословення для нашої держави України, її влади, воїнів, народу, Церкви. Ці молитви стосуються прощення гріхів та благословення на майбутнє як щодо душ наших покійних співвітчизників українців у минулому, так і їх нащадків сьогодні».
Архімандрит Віктор продовжував свої пояснення мовою історії нашої Держави.
«Однією з найболючих сторінок буття українського народу є наша історія. Історія державного, церковного будівництва та їх розвитку, а також українського націотворення. Україна та українська нація, починаючи з ХVІІІ ст., тривалий час була насильно розділена і перебувала під гнітом сусідніх державно-імперських утворень. І на рівні державної політики цих чужоземних для нас імперій, століттями українців розділяли, насильно піддавали асиміляції і денаціоналізації, протиставляли одні українські регіони іншим українським регіонам і породжували посеред них ворожнечу, змушували відректись від пам’яті про своїх прабатьків, духовних джерел, української материнської мови, національної ідентифікації, власної державності і своєї Помісної Православної Церкви».
Далі він говорив:
«Тож коли у новітній час відновлення української державності та поновлення первинного канонічно-правового статусу Української Православної Церкви минуло всього-на-всього якихось двадцять років, неможливо миттєво відновити цілковиту духовну, історичну, ментальну та політичну єдність нації, бо для цього потрібні час та велике терпіння, взаємопрощення, взаєморозуміння і щира, з любов’ю у Христі молитва та істинна любов до свого ближнього».
А тепер отець Віктор роз’яснює, щоб було зрозуміло малим і великим, розумним і малоумним:
«Тож коли я, як священик Церкви Христової, поминаю і молюся за прощення гріхів (допущених з власної волі чи під примусом) наших співвітчизників різних поколінь та регіонів України, я просто виконую свій священицький обов’язок перед Богом і своїм народом у пошуку любові у Христі посеред нас усіх – і мертвих, і живих, і ненароджених, розділених посеред ворогів віками, і на сьогодні з волі Божої знову з’єднаних у більшості, у своїй земній Вітчизні Україні. І ці молитви я підношу за всіх… Не поділяючи українців на праведних і неправедних, а Україну – на Правобережну і Лівобережну, та з болем і плачем у душі, тугою і любов’ю в серці та щирою молитвою та синівською вдячністю до Бога, щоб він дарував усім нам прощення і ласку за всі наші гріхопадіння, розбрат, підступництво, зраду, убивства один одного, втрату державності, відмову від своєї мови, історії, Церкви… Молюсь і слізно благаю Бога простити всіх нас, дарувати братерське єднання поміж усіма нами та благословити щасливе і богоугодне життя для наших нащадків».
Тому й ми всі повинні брати приклад з отця Віктора, який говорить:
«А щодо відправлення заупокійної літії чи подячного молебню за тими українцями, що були чи є інославними стосовно православних, то жодних порушень церковних канонів я не допускаю, оскільки для цих випадків у нашій Церкві є спеціальні молитовні чини, написані та схвалені саме стосовно інославних співвітчизників. Та й під час літургійних богослужінь Українська Православна Церква у молитві за православних молиться і за український народ в цілому, українську державу, її владу та військо, не поділяючи їх представників на православних чи неправославних…»
А ось відбулась сама головна відповідь архімандрита Віктора своєму співбесіднику:
«…не потрібно шукати у моїх молитвах політичного забарвлення чи порушення якихось канонічних норм, акцентуючи увагу на тих чи інших іменах церковних, державних, політичних, громадських, культурних українських діячів різних поколінь».
«Я молюсь за цілісність і єдність усього українського народу, який під проводом цих достойників, споконвічно відстоював свою історичну Вітчизну – Русь-Україну, ввібрав у себе чесноти і високу духовність Церкви Христової та ціною власного життя своїх провідників (у яких безумовно були не тільки досягнення, але і гріхопадіння) на сьогодні з високо піднятою головою відродив нашу тисячолітню українську честь та славу, національну єдність і державу, зберіг віру Христову та українську материнську мову».
Відповідь на інше питання: – «Чи не виникають у Вас через це проблеми з боку тих представників духовенства Московського патріархату, яке, наприклад, вшановує 400-ліття династії Романових, пропагує побудову «русского мира»?
«- Ні, не виникає, - відповідає отець Віктор. У Російської Федерації та Російської Церкви є своя Вітчизна, історія, народ… Тож, вони опікуються своїм минулим і сьогоденням, а ми опікуємось своїм, те, що дароване нам Господом Богом. Коли ж будемо усі цього принципу дотримуватись, виявляючи повагу один до одного, то і взаємних нарікань не буде і любов у Христі буде процвітати поміж нашими народами».
Цікавим питанням було до нього й про присутність отця Віктора в УПЦ МП: – Частина наших читачів асоціюють УПЦ (МП) з частиною РПЦ в Україні. Тому у них виникає запитання: як Вам вдається поєднувати міцні патріотичні українські погляди з перебуванням в УПЦ (МП).
«Помісна Церква Христова в Україні, - говорить архімандрит Віктор, - не наділена цілковитою канонічно-правовою автокефалією з одночасним перебуванням у єдності зі Вселенським Православ’ям або Католицизмом. Українська Православна Церква, будучи незалежною в управлінні, з широкими правами автономії перебуває у єдності зі Вселенською Православною Церквою через духовно-канонічну єдність із Московським патріархатом (завдяки чому визнається всіма помісними автокефальними церквами)… Українська Православна Церква Київського Патріархату та Українська Автокефальна Православна Церква відносяться до самопроголошених Церков, і на сьогодні офіційно не визнаються ні Помісними автокефальними Православними Церквами, ні Римо-Католицькою Церквою… Тож докори одних до інших представників Церков в Україні з питань юрисдикційного підпорядкування наразі є безпідставними…»
Адже треба сказати, що й у всіх Помісних Православних Церков є загальноприйнята практика (спеціальна формула), яка дає можливість охрестити дітей або тяжко хворих на випадок смерті не тільки священнослужителями, але й православними мирянами. Тільки витримати треба таку формулу при окроплені святою водою новохрещеного сказавши тричі: «Охрещується раб Божий, чи раба Божа в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Якщо ця людина виживе, то після одужання вона повинна прийти до храму, щоб священик завершив чин Таїнства Хрещення і Миропомазання.
І надалі отець Віктор відповідає, що:
«Чи нормальна це ситуація в Україні щодо канонічно-правового статусу Церков Христових? Як на мене – ні. Але ця ситуація є реальністю, вона існує і де-юре, і де-факто. Тож відповідно давайте будемо відрізняти два різні поняття: поняття спасительної місії Української Православної Церкви, як Церкви Христової, і поняття щодо здобуття цілковитої автокефалії Українською Православною Церквою у майбутньому, на що, звісно, як УПЦ, так і Україна мають незаперечне право».
Тому, говорить отець Віктор, що:
«Постановка і розгляд питання про здобуття цілковитої автокефалії Української Православної Церкви повинні відбуватись виключно в рамках збереження єдності Вселенського Православ’я, дотримання канонічно-правових норм, соборності у прийнятті рішень та врахування духовних інтересів як прихильників автокефалії УПЦ, так і тих громадян України, які в подальшому виявили би бажання залишитись у лоні саме Московського патріархату (зважаючи на історичне державно-церковне минуле процесів в Україні в період ХVІІІ – ХХ ст.ст.). Вірю, що саме в такому ключі, з ініціативи Української Православної Церкви, закономірно підтриманої як Московським патріархатом, так і Вселенським патріархатом та всіма автокефальними Помісними Православними Церквами, питання здобуття цілковитої автокефалії Українською Православною Церкви і буде вирішено у майбутньому».
Редактор веб-сайту задав нове питання:
– Нещодавно в Україні було відзначено 1025-річчя хрещення Русі. Як Ви оцінюєте урочистості, що минули, та їх значення для подальшого розвитку церковного будівництва в Україні?
Отець Віктор відповів, що:
«До Києва прибули глави і офіційні делегації від усіх автокефальних Помісних Православних Церков, своє батьківське привітання українським християнам надіслав першоієрарх нашої матері-церкви Всесвятійший Варфоломій ІІ, Вселенський патріарх Константинопольський, а також глава Римо-Католицької Церкви Святійший Франциск, Папа Римський.
Ви звернули свою увагу, як цінить архімандрит Віктор минуле нашої Української Православної Церкви, підкресливши, що нашою Матір’ю – Церквою є Вселенська Константинопольська Патріархія.
Далі отець Віктор констатує історичні дані про різні етапи Хрещення нашого народу.
«Це святкування, - говорить він, - відбувалось у річницю ще одного великого ювілею поетапної християнізації та церковного будівництва в Русі-Україні – 1150-річчя заснування у 862(3) р. Руської Церкви (нині Української Православної Церкви) з центром Митрополії у Києві, що відбулось за правління блаженного Великого князя київського Оскольда з правлячої династії київських князів Кия та Всесвятійшого Фотія, Вселенського патріарха Константинопольського.
Навіть Святійший Кирило (Гундяєв), патріарх Московський, під час зустрічі офіційної делегації Константинопольського патріархату наголосив на значущості діяльності блаженного Великого князя київського Оскольда та Всесвятійшого патріарха Константинопольського Фотія у процесах християнізації та церковного будівництва в Русі-Україні в середині ІХ ст.».
І ось далі архімандрит Віктор підносить до честі і достоїнства УПЦ Київського Патріархату і УАПЦ, коли говорить, що:
«Тож у контексті відзначення цих двох вагомих в Русі-Україні державно-церковних історичних подій хотілося б привернути увагу науковців як Української Православної Церкви, так і Української Православної Церкви Київського патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви, Української Греко-Католицької Церкви та Мукачівської Греко-Католицької єпархії на те, що заснування Української Православної Церкви (первинна назва - Руська Церква) з центром Митрополії у Києві, з лона якої в подальшому вийдуть Московська Церква (у 1448 році, нині Московська патріархія з 1589 року), Українська Греко-Католицька Церква (у 1596 році), Мукачівська Греко-Католицька єпархія (у 1646 році), Українська Автокефальна Православна Церква (у 1918 році), Польська Православна Церква (у 1924 році), Український вікаріат Румунської Православної Церкви (поч. 90-х рр. ХХ ст.) і Українська Православна Церква Київського патріархату (1992 р.) відбулось у 862 (3) році. А за рівноапостольного Великого князя київського Володимира, у 988 році, відбулось визнання християнства державною релігією, яка до цього часу в Русі-Україні розвивалась поряд зі стародавніми віровченнями русинів-українців (руських). Хотілося б, щоб гідні нащадки українського роду про це не забували, бо, знаючи свою правдиву історію, набагато легше знайти взаєморозуміння та єдність і в сьогоденні, як на національному, так і релігійному підґрунті».
Редактор веб-сайту задав останнє питання, яке є дуже важливим для всіх трьох Українських Церков: УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ:
– Неодноразово Ви пропонували єпископату УПЦ (МП) розглянути питання визнання Таїнств у Київському патріархаті. Чому, на Вашу думку, ця пропозиція досі не знайшла підтримки у керівництві вашої Церкви?
На це питання отець Віктор уважно і фундаментально дав свою відповідь, що Таїнство Хрещення є дійсним не тільки в УПЦ МП, але й в УПЦ Київського Патріархату і в УАПЦ та в інших Православних Церквах:
«Щодо визнання таїнства хрещення в інших Церквах, то моя думка зводилась до того, що одним зі шляхів наближення діалогу з подолання розділення православних в Україні може бути визнання таїнства хрещення в Українській Православній Церкві Київського патріархату чи Української Автокефальної Православної Церкви. І така моя думка випливає з догмату символу віри, згідно з яким ми сповідуємо і визнаємо хрещення людини один раз за життя. Отже, якщо хрещення людини відбудеться з вірою у єдиного Бога Отця, Сина Божого Ісуса Христа і Святого Духа з дотриманням догматично-канонічної норми (формули) «во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» та освячення водою, можна вважати, що таїнство хрещення відбулось.
І в такому випадку немає значення, представник якої саме земної церковної юрисдикції, будучи звичайним християнином за віросповіданням, це таїнство здійснив. Та звертаю увагу на те, що це тільки моя особиста думка».
Теги:
