Джордж Белл не винаходив телефону, як його сучасник з таким самим прізвищем. Проте впродовж усього життя був ревним поборником іншого виду зв’язку – єдності усіх християнських Церков. Народився майбутній єпископ, член британської Палати лордів, «піонер» екуменічного руху та палкий опонент політики Адольфа Гітлера на острові Хайлінг у Великобританія у 1883 р. Батько його був священиком англіканської Церкви, місцевим вікарієм.
З малечку хлопчик вирізнявся неабиякими здібностями та досягненнями у навчанні. Спочатку він отримує стипендію Королеви у Вестмінській школі, а тоді стає оксфордським стипендіатом, вивчаючи богослов’я. У 1907 р. приймає сан священика та їде з місією до індустріальних нетрів м. Лідс, проповідуючи Слово Боже робітникам. Після повернення, продовжує навчання, але вже 1914 р. отримує сан капелана, стає приватним секретарем Рендела Девідсона – однієї із ключових фігур церковної історії XX ст. Під час Першої світової війни Белл активно співпрацює із Орденом святого Джона, допомагаючи бідним та сиротам, адже у самого Джорджа двоє братів теж загинули на полі бою.
Після того, як війна у Європі закінчилась, Джодж Белл стає ініціатором та видатним прихильником молодого, на той час, екуменічного руху. Його екуменічні переконання передусім будуються на розумінні єдності усіх гілок християнства. На першому післявоєнному засіданні Світової Ради Церков у Нідерландах Белл успішно зініціював створення Комісії для релігійних та національних меншин, а на Всесвітній церковній конференції у Стокгольмі допомагав втілити у життя «екуменічні поради для практичного християнства». Згодом йому надають членство у екуменічній комісії «Держава та Церква», а 1932 р. він посяде крісло президента руху «Життя та праця».
До кінця 20-х рр. XX ст. Джордж Белл стає однією із найяскравіших церковних постатей Європи. До 1925 р. він встиг стати деканом у Кантербері, а у 1929 році його обирають єпископом Чічестера. На цій посаді він одразу ж налагоджує співпрацю між єпархією та робітниками, ураженими Великою депресією, бере участь у зборах Національної спілки робітників, де його по-дружньому називають «братом Беллом».
З приходом до влади націонал-соціалістичної партії у Німеччині та розповсюдженням гітлерівських ідей, поборник справедливості Белл одразу ж стає завзятим суперником такої політики. Після 1933 р. його починають вважати найважливішим міжнародним союзником Конфесійної Церкви Німеччини, сформованої протестантами, які відмовились від об’єднання із гітлерівською національною Церквою. У вересні 1933 р. єпископ Белл видав резолюцію проти «Арійського параграфа» та його підтримки частинами німецької Церкви Євангелістів. 1 червня 1934 р. Белл підписав Барменську Декларацію, фундаментальний маніфест Конфесійної Церкви. Він проголошував, що християнська віра та національний соціалізм є несумісними та засуджував пронацистське християнство, називаючи його «брехливим вченням» або єрессю.
У 1936 р. Белл очолює Міжнародний християнський комітет німецьких біженців, надаючи особливу підтримку єврейським християнам, підтримуваних на той час радше єврейськими, аніж християнськими організаціями. Щоб допомогти їм емігрувати, він відправив за ними свою двоюрідну сестру, Лауру Лівінгстон, до Берліна та Гамбурга, оселивши біженців у власному будинку.
Белл всіляко використовував свій авторитет лідера екуменічного руху для боротьби із режимом Гітлера, впливаючи на громадську думку Британії та нацистської верхівки у Берліні. Публічна підтримка допомогла пастору Мартіну Ніемюллеру уникнути страти, після того як Белл широко розповсюдив у пресі факти переслідування церковних діячів з боку нацистів. Взимку 1938–39 рр. він допоміг 90 особам, переважно пасторським сім’ям, яким загрожувала небезпека через їхнє єврейське коріння чи опозицію до режиму, емігрувати з Німеччини до Великої Британії.
Під час Другої світової війни Джордж Белл як член Робітничої партії виступав з гострою критикою практики бомбардувань. 1941 р. у листі до газети «Таймс» він назвав бомбардування неозброєних жінок та дітей варварством, злочином проти людства. Був проти ядерної зброї. Його погляди мало підтримували у Палаті лордів, проте Джордж Белл не боявся залишатись у меншості і продовжував боротись. Дослідники вважають, що саме через ці переконання Белла не призначили архиєпископом, яких на той час обирав прем’єр-міністр.
Після війни єпископ Белл повернувся до раніше визнаних переконань, що фізична та духовна відбудова поствоєнного світу може бути успішною лише з об’єднаною Церквою. Він став одним із засновників Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ) у 1948 р. та був модератором на її першому засіданні у Амстердамі. На зборах 1949 р. у Чічестері його обрали головою Центрального комітету ВРЦ. Упродовж кількох наступних років єпископ Белл багато подорожував, пропагуючи єдність християн у британських колоніях. Підтримав об’єднання кількох місцевих церков із англіканською у Південній Індії.
Коли закінчився його термін очільника Центрального комітету ВРЦ, Белла обрали президентом Ради Церков. Він повинен був займати цей пост до наступної конференції у Нью-Делі, що мала відбутись 1961 р., але не судилось. Єпископ Джордж Белл помер у 1958 р. Упродовж усього життя він проніс образ Церкви як «протилежного до світу королівства, що підтримує, виправляє та допомагає йому».
Його екуменічна праця була міжнародною, але він також вніс нове бачення християнської єдності на місцевому та індивідуальному рівнях. У 1954 р., після другої зустрічі ВРЦ в Еванстоні (США), він пояснив Раді Церков Сассексу, як унія має бути укорінена в кожній церкві: «Любов, а не доктрина чи обов’язок повинна тримати гілки християнства разом!».
Ще 1943 р., виступаючи у Палаті лордів, Белл висловив припущення, що світові релігії можна об’єднати навколо «прийняття єдиного права зі спільними моральними ідеалами». Він запропонував сформувати «асоціацію між міжнародними лідерами та представниками релігій світу». Такий комітет невдовзі було створено, який очолив Белл разом із колишнім генеральним секретарем Ліги Націй. Результатом цієї діяльності стала декларація «Визнання світового миру», ключовими пунктами якої були: 1) моральний закон повинен керувати світовим порядком; 2) особисті права людей повинні бути застрахованими; 3) права слабких, пригнічених, знедолених повинні бути захищеним тощо. Світова Рада Церков максимально розповсюдила цю декларацію, отримавши підтримку від єврейських, індуїстських та мусульманських представників тоді, коли багато європейських релігійних лідерів нею знехтували.
Теги:
