Чи цікаво Вам, як виховувати дітей у еру любові? А як підштовхнути дитину до зустрічі з Богом? Сьогодні батьки часто помиляються у виборі пріоритетів щодо виховання дитини, не усвідомлюючи, що на них, власне, і покладено відповідальність за становлення нової особистості. Велике значення для світогляду дітей має Церква, яка також не завжди розуміє немочі сучасної дитини. Про те, як відновити у сім’ї діалог між батьками і дітьми, як Церква повинна входити у середовище дітей і яке значення для виховання має життя у спільноті, ми розмовляли з головою відділу благодійності Київської єпархії УПЦ (МП), директором Благодійного фонду «Віра. Надія. Любов» протодияконом Іоаном Діденком.
– Що Ви розумієте під поширеним сьогодні «вихованням любов’ю»?
– Будь-яка діяльність основується на фундаменті. Таким фундаментом у виховному процесі має бути любов. Цеглинки – це наші енергії, сили, пожертвування. Дах у нашому будинку виховання – це довіра до Бога. І коли є фундамент любові, то будинок буде міцним, його не знесуть жодні буревії. Виховання любов’ю – це закладення будинку людської особистості, який нам довіряє Господь, незалежно від того, чи ми батьки цієї дитини, чи ні.
– Ми, дорослі, можемо розрізняти глибоко інтимного Бога і Церкву як спільноту, інституцію. У малих дітей з цим важче, бо вони ототожнюють Бога і Церкву. Нещодавно була свідком неприємного випадку, коли у Києво-Печерській Лаврі служитель робив принизливі зауваження жінці та виводив її з храму через цокання підборів. Відповідно, якщо такі зауваження щодо поведінки почує дитина, то цілком реально, що вона може втратити довіру до Церкви. Бо вона прийшла туди такою, якою вона є і якою має бути прийнята. Чи розуміє Церква немочі дітей?
– Церква – це передовсім люди. А де є люди, там завжди є немочі та якісь «побічні ефекти». Ці люди насправді перевіряють нашу віру. Парадокс, що ми приходимо в церкву до Бога, і якийсь найменший негатив, виявлений бабусею чи священиком, відтягує нас від Бога. Можливо, це проекція нашої немочі?
На жаль, у нашому суспільстві споживацтво поширюється і на людей воцерковлених. Вони хочуть щось отримати від Церкви, а не дати їй. Це дуже чіткий індикатор: якщо я, прийшовши до церкви, відчуваю, що мені щось не подобається, то це означає, що я – споживач, бо дуже легко збити моє духовне налаштування. Наприклад, біля храму буде сидіти якийсь безхатченко і просити гроші, від нього буде неприємно пахнути. А я обійду його десятою дорогою, знаючи, що це сидить Ісус Христос, тільки тому, що мені не подобається той неприємний запах. Тоді я – споживач, і зі мною трапляється те, про що ви говорите.
Але, з іншого боку, я згоден, що Церква, попри духовний містицизм, попри Божу силу, яка допомагає людині утвердитися в житті і боротися зі злом, повинна бути і соціумом, у якому людині буде приємно. І якщо Церква стане таким соціумом, то багато людей прийде туди, де їх поважають і люблять, де приймають їх як особистостей. І це є першим завданням Церкви. Після ІІ Ватиканського собору Римо-Католицька і Греко-Католицька Церкви стали таким соціумом, вони повернулись до людей обличчям, і всі священики почали говорити з людьми особисто. На жаль, у Православній Церкві ще є дуже великі пережитки, тому багато богословів називають її «Церквою бабусь». Коли розумні молоді люди приходять до церкви з дітьми, стають активними у житті храму, то часто вони, на жаль, на парохіях себе не знаходять.
Дуже чітким показником «живого» життя Церкви є міцна сім’я. Чим більше міцних сімей – тим міцніше суспільство. Для держави таким показником є малий і середній бізнес. Чим міцніші малий і середній бізнеси – тим міцніша держава. У Церкві те саме: чим більше спільнот – тим міцніша Церква. У нас, в Православній Церкві, дуже мало спільнот, не вистачає життя в спільноті. І це проблема.
Спільнотне життя становить активну діяльність мирян у позаслужебний час, тобто, коли люди приходять не тільки на Службу Божу, а й у вільний час знаходять у собі бажання і силу для віддачі на користь Церкві. Така практика дуже поширена у Протестантських Церквах. Це неймовірно, коли для протестантів похід до церкви є щоденним. Наші діти ходять на різні світські гуртки (музичні школи, спортивні секції), але попри це вони можуть знаходити себе й на заняттях при храмах, де будуть їх навчати віруючі люди, які, викладаючи музику, можуть говорити про музику з погляду любові, довіри до Бога. Не треба «тягнути» дітей до храму, а все, що пов’язане з храмом, має вабити дітей: починаючи із зовнішнього вигляду довкола церкви (з ландшафтним дизайном, обов’язково з дитячим містечком, з волейбольним майданчиком для молоді, з багатьма лавками для бабусь), і до найближчих соціальних і державних установ (лікарень, шкіл, дитсадків). І цим мають займатися не один-два священики на парохії. Такими «живими струмками» повинні бути миряни, які свій вільний час віддають парохії. Це і називається спільнотним життям, що стосується і активного літургійного життя, і соціальної, благодійної діяльності, і комунікації між парохіянами. Цього, власне, ми і повинні прагнути сьогодні, в еру любові.
– Сьогодні ми говоримо про те, що більшу частину часу діти перебувають у режимі онлайн. Як Церква, у такому разі, повинна входити в інтернет?
– Один з прикладів – це приклад контролю. Я є керівником організації «Православні скаути України», яка становить 300–500 дітей. І всі вони є у мережі «Вконтакті», є там і мій профіль. Коли я сиджу в цій соціальній мережі, то можу бачити, хто зі скаутів онлайн. Я телефоную батькам і запитую: «Шановні, як ви думаєте, що зараз роблять ваші діти?». У відповідь завжди чую про виконання домашніх завдань. «А ви підіть й погляньте, чим вони займаються», – кажу батькам (сміється). Так було раніше, а тепер діти вже мене «розкусили», стараються об’єднуватися в групи, але я ж все одно бачу. Це один з прикладів, коли ми заходимо в середовище дітей для того, щоб контролювати їх.
Син мого знайомого священика потрапив у середовище байкерів. І одного разу священик пішов до них, щоб поглянути, чим живе ця субкультура. Пішов не у священичому одязі. Він так добре з ними розговорився, що запросив їх до свого храму і сказав, що є його настоятелем. Уявіть картину: служить священик у неділю Вечірню відправу. Раптом якась бабця вривається до вівтаря і кричить: «Отче, нас захоплюють! Захоплюють храм!». Священик оглянувся і побачив 30 людей у шкіряному одязі, з ланцюгами, довгим волоссям. Їх все більшало й більшало. А у церкві атмосфера дуже напружена, люди думають, що це їхня остання година, вони вже хочуть іти до сповіді. Всі байкери зайшли і раптом почали хреститися, підходити до ікон, ставати на коліна перед розп’яттям і поводитись як православні люди. Після цього у храмі панували неймовірні відчуття. Бабусі, які боялись навіть робити зауваження байкерам, розплакались. Бо ці «не то люди, не то звірі» виявили такі смирення. Ця смішна історія показує, що завжди буде результат, якщо людина ввійде в соціум. Але в той соціум, який готовий прийняти основи християнства.
Ще одна історія священика, який є завідувачем відділу благодійності. У нього п’ятеро дітей, тому їздити щоденно 60 кілометрів до великого міста на роботу йому складно. Тому він у зараз вже непопулярних «Однокласниках» створив групу благодійності, до якої входило 250 людей. І ось він одного разу пише: «Пропоную вже, врешті-решт, зустрітися. Скільки можна сидіти лише в інтернеті?». Священик зателефонував у єпархію і запитав, чи можна провести зустріч цієї групи. Владика поцікавився, скільки буде людей. І на відповідь про сотню охочих владика застеріг бути обережним, бо в них ще ніколи не було стільки людей. Німа сцена: владика відчинив двері та побачив повний зал різних людей, середній вік яких 23 роки. Владика завмер і запитав отця, для чого він їх всіх зібрав. «Та я просто сидів в інтернеті, подав таку ідею – і ось ми всі зібрались», – спокійно відповів священик. З благословення владики група почала займатись соціальною благодійною діяльністю. Тепер у них там таке самоуправління, що священик є лише духовним президентом. А адміністративні моменти взяли на себе спеціалісти. Ось таку справу вони зробили на основі церкви. Я вважаю, що це ідеальний приклад того, як можна зробити соціум церковним, а також приємним для мирян, як можна створити таку систему, фундаментом для якої є християнські ідеї, а незмінним авторитетом – священик.
– Наскільки екуменічно підходять православні священики до виховання дітей?
– Я буду говорити тільки про свою організацію. Оскільки ми виховуємо дітей за методикою скаутингу, а це така структура, до якої може входити будь-яка релігія, будь-який світогляд (скаутингу немає лише у комуністичному Китаї), це вже означає ширину світобачення. Наші скаути їздять в інші країни, до нас також приїжджають, зокрема скаути-католики з Литви. У нас є багато взагалі «нецерковних» людей, батьки яких розуміють, що скаутинг – це дуже добре виховання. Один батько 13-річного хлопця мені говорив: «Я віддаю дитину до скаутів, але зробіть, будь ласка, щоб він не чув ваших біблійних легенд». Добре, я кажу, що, коли всі будуть молитися, він нехай просто стоїть. Так і було. Але цього хлопчика настільки вразила проповідь священика і сама молитва (не як вранішнє і вечірнє правило, а бесіда з Богом), що він виразив бажання посповідатися і причаститися.
Другий приклад наведу з нашого спільного з римо-католиками табору. Нас було 70, а римо-католиків – 110. Хоча ми жили на одній території, в нас були різні програми. Після табору батьки-римо-католики підійшли до нас і дякували. Сказали, що, хоча в них була щоденна меса після обіду і всі діти причащались там, після того діти йшли на православну літургію, бо там жива молитва. Гуляли-гуляли, а потім зупинились і подякували Богу; сиділи ввечері з гітарою біля вогнища, а потім встали і поспілкувались з Богом просто так. Їхнім дітям це настільки сподобалось, що вони почали приходити до нас на молитву. Коли молитва дуже щира, діти її по-іншому сприймають. Завжди після літніх таборів ще впродовж трьох днів діти до нас телефонують і кажуть: «Отче, у нас в таборі було, як в раю, а зараз я приїхав додому, а тут лише брехня і неправда». Чому він так сказав? Бо в сім’ї неправильно побудована система взаємодії. Та і я сам після дитячого табору, де все так щиро і чітко, розумію, що я повернувся у дорослий світ, світ умовностей. Я дуже ціную ті моменти з дітьми. Бо бути в раю, хоч декілька днів у році, – це дуже приємно. Ще одна важлива річ: у нас всі люди, які їдуть працювати з дітьми, роблять це без оплати. Вони отримують внутрішнє задоволення від процесу, що і є запорукою волонтерства.
– Ви говорили про неприємності й умовності вдома. Як змусити батьків щоденно працювати над стосунками з дітьми? Бо коли діти повертаються з церкви додому, де їх не розуміють, то у них вибудовується чіткий контраст між добром і злом. І не може так бути, щоб дім був крайністю зла. Що потрібно робити, щоб батьки були свідомі цього?
– Це питання є одним з найболісніших. Коли ми у таборі бачимо негативи дитини, то розуміємо, що корінь – у сім’ї. Повернувшись з табору, ми розмовляємо з батьками індивідуально. Бачимо, що батьки, усвідомивши проблему, розуміють свою участь у ній. І в них виникає питання, що ж робити. Це питання я залишаю для них, не нав’язую, що, на мою думку, вони повинні чинити. Часто ми є посередниками між батьками і дітьми, бо між ними вже давно немає діалогу. Так само, як батьки вже давно не мають діалогу з Богом, як не мають діалогу одне з одним. Буває, що сім’я складається з 3–4 осіб, а кожен живе своїм життям. І їм комфортно так, і ніхто нікому не заважає. Така модель поведінки, на жаль, присутня у нашому пострадянському просторі.
Як вирішити цю проблему? По-перше, діти завжди відкриті до нового і цікавого. І як молодші завжди виграють у старших, бо в них більше запалу, так і діти, приносячи з церкви чи зі скаутингу щось добре, заганяють батьків у глухий кут. Ми вже говорили, що дитина плаче, коли вдома щось не так. Приїхавши з нормального середовища, дитина бачить, що криза наростає. Це виклик, на який батьки повинні відповісти. Тоді батьки звертаються за допомогою до священиків. І тут важливо помістити батьків у соціум, який повинен бути на парохії, де вони хоча б поспілкуються між собою. Коли людина має залежність і хоче позбавитись від неї, то звертається за допомогою до Бога і до таких самих залежних. Тоді утворюється спільнота. І я вважаю, що така спільнота «залежних батьків» повинна бути. Я намагався так робити. Під час проповіді запропонував тим, хто хоче знати, чому наші діти не ходять до церкви, залишитися після Літургії. Я думав, що буде 2–3 людини. Дивлюсь – а весь храм як стояв, так і залишився. Всім було цікаво, навіть люди церковні є спраглі спілкування, живого спілкування зі священиками, з духовними особами. Ми інтерактивно розмовляли і дійшли чітких висновків. У римо- і греко-католиків є чудова практика реколекцій, коли люди збираються, щоб разом помолитися, поспілкуватися з настоятелем, почитати Біблію, пожити євангельським життям. Є групи для підготовки до таїнства вінчання. Є групи для вирішення конфліктів у сім’ях, де священики і психологи допомагають людям, після чого члени сім’ї дають обіцянку змінитися.
Ми з молодими активними священиками вирішили дати рекомендації та методики для роботи з молоддю. І я кажу колегам, що те, до чого ми прийшли сьогодні, протестанти мали вже 20 років тому. У них розроблені всі методики роботи в малих групах. У римо-католиків – 10–15 років тому. Можна просто взяти, «оправославити» через себе, і не треба нічого видумувати, все вже є готове. На що було багатозначне мовчання, бо поки що у православному середовищі дуже живо існує негативне ставлення до всього інославного, на жаль.
Теги:
dutchak1 написал: