Добове коло молитви: стратегія опору й біополітика

Вступ

Наступні рядки виникли як реакція на читання антології досліджень «Світло єси Христе…»: Богослужіння добового кола (Львів: УКУ, 2012). На відміну від укладачів збірника Ендрю Квінлана й Василя Рудейка, не належу до кола професійних літургістів.  Якщо ж витоки богослов’я у молитовному досвіді, а за Квінланом «кожне наукове дослідження у царині богослов’я літургійного повинно бути дослідженням богослов’я молитви»[1], тоді право на висловлення міркувань стосовно практики молитви належить і тим, хто так чи інакше причетний до богослов’я, рівно ж як і тим, хто прагне перебувати у молитовному колі помісної еклезіальної спільноти, що означає орієнтуватися не лише в колі проблем, заакцентованих літургістами, але й бути свідомим та ставити інші питання, що проходять повз увагу останніх, передовсім з причини їхньої професійної заанґажованості.

Риторичні запитання Ендрю Квінлана 

Щоб дати відповідь на питання, винесене у заголовок вступної статті збірника «Чому ми повинні цікавитись історією літургійного дня?», Квінлан розпочинає свої роздуми низкою інших питань, більш конкретних, а саме: «Чи ранішні та вечірні молитви Церкви є важливою частиною християнського життя, чи тільки реліктами минулого?.. Якщо наше молитовне життя, а отже і наша «духовність», не бере свого початку з гімнів та молитов щоденних богослужінь, то звідки вона їх бере? Якщо живиться не ними, то чим? Що є суттю нашої молитви?.. Якщо нашими вчителями не є автори гімнів та молитов щоденних богослужінь, то хто?»[2]. Відтак автор доповнює свої питання попередженням відомого французького літургіста о. Луї Буйє, котре фактично збулося у наші часи: священики із шаленою швидкістю відправляють богослужіння, уділяють св. Таїнства, сяк-так моляться часослов; архиєрейські літургії з тої чи іншого приводу не менш пишні й урочисті. Натомість, люд Божий «духовно збагачується» різними побожними практиками, «більше чи менше духовними індивідуальними набожествами, об’явленнями монахиням і т.д.». Отже, кожен живе своїм життям, не перешкоджаючи жити іншим. Особливо задоволений клир, адже «народ молиться». На питання, «що і як моляться?», махають рукою, мовляв: «Головне, що моляться, а «що і як?» немає значення». «Але якщо Церква колись погодиться на такий стан речей, – попереджає о. Буйє – то це буде для неї зреченням священного обов’язку і, зрештою, всього, для чого вона була створена своїм Засновником»[3]. Ці рядки французький літургіст писав за півстоліття до ІІ Ватиканського  собору, на якому пролунав заклик до літургійного оновлення. Квінлан неодноразово покликається на Конституцію про Святу Літургію та інші документи-інструкції, в яких дуже чітко окреслено мотивацію та обов’язок практики церковної молитви. Утім, чому через п’ятдесят років після собору сказані о. Буйє слова стали здійсненим пророцтвом про реалії нашого церковного сьогодення? На що Квінлан знову реагує черговим риторичним запитанням: «Чому ж виникла така прірва між офіційним церковним вченням про богослужіння та щоденною церковною практикою?»[4]. Ба більше, у літургіста складається враження, що більшість клиру та мирян не надто переймаються цією проблемою, хоча сам факт існування розбіжності між вченням Церкви про молитву та щоденною її практикою є поганим симптомом і свідчить про духовний занепад.

У рамках питання про «пасторальну трудність богослужінь» Ендрю Квінлан покликається на традиційну тезу про неможливість щоденного служіння церковного правила у сучасних парафіяльних храмах, яка випливає з укладу сучасного життя. Простіше кажучи, віряни не можуть щодня бути у храмі на молитві, бо їм бракує часу навіть на основні життєві потреби, відпочинок зокрема. Відповідно, якщо ніхто не приходить у храм, немає потреби щоденно служити в ньому Утреню й Вечірню.

Але літургіст на цьому не зупиняється і шукає глибші причини такого стану, зокрема його цікавить: «Чому взагалі існує опір законному закликові Церкви до молитви?»[5]. Ба навіть у «монашому контексті молитовне правило стає обов’язком, від якого можна «звільнитись» на користь пасторальної діяльності». Відповідь намагається побачити у Проповіді про щоденне богослужіння Джона Генрі Ньюмана з 1870 р. Останній причину такої ситуації вбачає у втраті відчуття, що «участь у щоденній молитві Церкви насправді є привілеєм, а не важким обов’язком»[6].       

Чому наші від нас утікають?

Однак, існують більш приземлені проблеми, які здатні перетворити навіть найвитонченіші тексти літургійної молитви на важкий обов’язок, а то й на справжні тортури для душі і духа. Час стати ближче до реалій українського духовного життя, зокрема до тих, які описує блаженний Еміліан Ковч у книзі з риторичним заголовком Чому наші від нас утікають? (Львів, 1932)[7].           

Попри майже столітню часову дистанцію, практично всі гостро й безкомпромісно висвітлені блаженним священомучеником Еміліаном проблеми і далі мають місце у нашій Церкві. Зокрема Ірмолігіон в церковних реаліях о. Ковча викликає наступний асоціативний ряд: «Брудна, запорошена церква, заходжена долівка, коптить і капає кілька свічок, одна більша, друга менша. В лавках кілька старих жінок і кілька старих чоловіків, дрімаючи, шепочуть молитву. А в крилосі над подертими й поплямленими грубезними книгами сидить згорблений реєнтий, звичайно в окулярах і ще один два чоловіки. Вони ніби щось співають, ніби муркотять, ніби гопкають, ніби затягають, ніби протягають, а зчаста позіхають. Слів очевидно ніхто не може полапати, а як вже й полапає то, або не знати, що воно таке, або властиво можна би з них посміятися, але не випадає, бо то має бути святе слово, коли виходить зі святої книги, а ще до того в церкві. І так то тягнеться довго-предовго й називається утрення, всеночне, чи як там».

За таких обставин теза Ньюмана про молитву як привілей повністю втрачає силу аргументації. «Бо будьмо щирі й признаймо, – продовжує український священомученик, – що аби вислухати нашої утрені, чи яких там поклонів, або чогось подібного, особливо в церковній мові та в креації наших дяків, зуміє хіба, тільки чоловік без думки та слуху, або чоловік надзвичайно побожний і то з нервами як посторонки. Пересічний відбуде цю кару хіба тоді, як сяде в куті й задрімає, або задумається про що інше та не буде звертати взагалі ніякої уваги на це блеяння і гопкання».

При цьому, блаженний Еміліан Ковч достатньо свідомий духовної та культурної ваги Ірмологіону й покликається на англійських вчених, які відкрили, що: «Ірмологіон, це багатий унікат старинної грецької музики. Що можна би його порівняти з музеєм, який має в собі неоцінені скарби недостежимого грецького мистецтва. Що те, що в нім законсервоване є чимсь таким, що може стати основою нової, бо давно забутої, музичної культури, яка перевищить модерну симфонію, подібно, як твір духа перевищає твір тіла». Власне тут блаженний виявляє справжній привілей для українського народу «бо його народні пісні, на загал, майже всі є збудовані після цих самих правил, як пісні ірмольоґіона, й пісні старинної Греції. А це знак, що цей нарід має в собі вроджений хист до такої музики, що він йому рідний».

Обставини, за яких писав книгу блаженний Еміліан, в багатьох аспектах різняться від сьогоднішніх. Риторичне запитання «Чому наші від нас утікають?» включало не лише духовний вимір, але й політичний, позаяк зміна обряду (за Ковчем – «дезерція», себто дезертирство) майже автоматично означала й зміну національної ідентичності. Однак блаженний Еміліан з повагою ставиться до практичності, з якою римо-католики вже тоді вирішили проблему добового кола молитви у храмах: «Видно, що мали стільки відваги й сказали собі щиро: це немає ніякого сенсу і є ще навіть шкідливе, бо знеохочує нарід до церкви. Нарід цего не розуміє і не хоче. То ж не треба його силувати! Натомість вони, або підкріпляють такі богослуження якимись літаніями, суплікаціями і т. д. і заглушують орґанами, або прямо впроваджують нові богослуження в живій мові. Наслідки з цього такі, що нарід до них горнеться, а від нас втікає».

Отож, о. Еміліан безкомпромісний, не зупиняється ні перед чим, позбавляючи будь-яких привілеїв «автентично східню традицію» літургійних буквоїдів: «Арґументи про чистоту обряду, латинізацію є або безглуздою балаканиною, або маскованим лінивством. Остаточно хай буде що хоче, а навіть хай провалиться і весь обряд разом з цілою традицією і з всіми своїми додатками, якщо він має бути тим чинником, що забирає нашій церкві вірних, а народові його громадян». Передчасно, однак, його трактувати як своєрідного «протестанта», що повстає проти традиції. На питання «Що робити? Чи нам вилучити із  богослужіння Ірмологіон і все, що з ним пов’язане?», блаженний відповідає запереченням, адже це був би вкрай нерозумним вчинком, наче викинути на смітник запорошену перлину, не зробивши спроби її відчистити.

Як в часи блаженного Еміліана, так і тепер залишається гострим питання якісного перекладу літургійних текстів. Відразу зазначу, що о. Ковч не був прихильником рафінованих перекладів без будь-якого сліду церковно-словянської мовної архаїки. Але найдосконаліший текст, рівно ж як і партитура для музичного інструмента, може стати карикатурою, якщо потрапить у руки недостойного виконавця. Тому о. Ковч не шкодує різких, а почасти їдких висловів на адресу дяків, закликаючи відповідально ставитись до цієї важливої харизми Церкви й виховати нове покоління, котре буде розуміти вартість довіреного їм скарбу: «Щоб пізнали тайни цієї чудової, небесної музики. Щоб зрозуміли, що її основою є виразна дикція, виразне марковання ритму (стіп)… Що її належить відспівувати з неабияким чуттям, яке було б випливом докладного розуміння тексту й тайни, що її оспівується».

Ковч описує ситуацію, переважно сільських парафій першої половини ХХ ст. Тоді на загал по селах (а й містах), ще в стократ більше співалось і в стократ менше споживалось алкоголю. Тоді була звичайна річ знати напам’ять щонайменше сотню обрядових пісень, пов’язаних із циклом календарного року та різними подіями життя людини. Тоді, – попри фольклорну карикатурність й комічність феномену сільського дяка, – все ще можна було зустріти справжніх дяків-молільників, які проказували Псалтир напам’ять. Тут я роблю паузу, намагаючись уявити текст брошури Чому наші від нас утікають?, написаної блаженним Еміліаном з перспективи теперішніх не лише сільських, але й міських парафій. Однак, в окресленій ним феноменології причин обрядового дезертирства помічаємо симптоматику проблем значно глибшого, цивілізаційного характеру. Тому від феномену парафії села українського переходжу до феномену медіа – парафії «села глобального».    

У глобальному селі нічого не чути

Вживаючи метафору «глобальне село» не можливо полишити поза увагою її автора – канадського мислителя, провидця й теоретика медіа Маршалла Мак-Люена. Серед сучасних філософів та теоретиків медіа якось не прийнято згадувати, що Мак-Люен, серед іншого вивчав і богослов’я...

Продовження див. тут