Інтерв’ю з Михайлом Лівіцьким, який працював в зоні АТО військовим священиком (капеланом)

Завжди мав патріотичну позицію

Отче Михайле,  кілька слів про себе – де служите священиком?

Я служу в селищі Ковалівка неподалік Полтави, вже йде другий рік  моєї служби там. За цей рік ми сформували громаду і починаємо процес будівництва храму. При наші громаді діє недільна школа.

Нещодавно Ви повернулися із зони проведення АТО, де несли капеланську службу. Де перебували там?

В Донецькій області, місто Костянтинівка, в 57 бригаді. Територіально це Зайцеве, Делієвка –  цей напрямок фронту.

А що спонукало Вас стати військовим капеланом?

Ще зі студентських років я мав чітку патріотичну позицію, і в сім’ї виховувався відповідно. Зі шкільних років тато віддав мене в скаутську організацію “Пласт”, а студентом я вже став керівником місцевого осередку “пластунів”. І коли мій тато був мобілізований до лав Збройних Сил (він потрапив туди в 3 хвилю мобілізації), то вже десь з середини терміну його служби, коли я їздив відвідувати його, в мене ці думки закрадалися. Загалом – то багато священнослужителів їздили на схід проповідувати чи продовольство возили як волонтери. А коли в липні на засіданні Священного Синоду УПЦ КП було створено Синодальне управління військового духовенства, то вже ніякого сумніву не було в тому, що я буду їхати на схід України військовим священиком.

В чому заключається робота капелана, які покладено на нього обов’язки?

 Першочергово це проповідь різними методами. Підтримка цих чоловіків – два. Тому що в них є дуже багато проблем, і вони з ними замикаються, особливо якщо тривалий час перебувають на позиціях, ніде не виїжджають. Тому потрібно задовольнити їхні духовні потреби: благословити місце їхнього проживання, зброю, привезти їм хрестики, іконки, помолитися з ними за їхніх близьких і рідних. Спільна молитва – це дуже важливо.

«Щоб воювати, потрібне ще й велике здоров’я»

А загалом хто утримує капеланів, і чи мають вони стабільну зарплату?

Утримує капеланів церква. На жаль, вони не мають стабільної зарплати, я б назвав це швидше подякою за пастирську роботу. Все, що стосується одягу, відповідної військової форми, то цим нас забезпечує Синодальне управління.

Тобто, роль держави тут поки що відсутня. А як за кордоном?

За кордоном ситуація інша. Наприклад, візьмемо наших найближчих сусідів, Польщу. Інститут капеланства у них існує вже дуже давно, це закріплено на державному рівні. Священнослужителі, які несуть послух капеланства, служать і проповідують тільки при тій частині, де вони закріплені. Тобто, не служать десь на парафіях, не ведуть парафіяльного життя. Основний контингент їхній – це військові, і все.

Наші  військові несуть службу на сході України впродовж року. А капелани?

У нас ротація через 1 місяць.

Чому саме такий строк?

По - перше, ми не на постійній основі туди їздимо. Друге, маємо визначити тих, хто найліпше це може робити. Адже для того, щоб воювати, потрібне ще й велике здоров’я. Наступне, кожен із священнослужителів має достатньо роботи тут, на мирній території України - маю на увазі парафії, хтось будує храм і так далі. Я навіть по собі відчув: на місяць поїхав з Ковалівки, то вже приїжджаю – зовсім по – іншому всі обставини в Ковалівці складаються. Тому саме місяць.

«На передовій недоцільно робити каплички»

З Вашого досвіду - як сприймають священиків на передовій?

 Я спілкувався з побратимами, які їздили на схід України в перших ротаціях, то з їх слів спочатку священнослужителів не сприймали так, як би того хотілося, тому що це зовсім інше середовище, ніж тут, в мирній зоні України, і зовсім інші умови роботи. Але вже за 2 ротації священиків почали сприймати абсолютно нормально, авторитет церкви на високому рівні. Всі священнослужителі їдуть туди на добровільних засадах, то відповідно, кожен із нас несе туди заряд позитиву.

Ви говорите про священнослужителів не тільки Київського Патріархату?

Так, адже на сході України проповідують представники не тільки нашої церкви, але й інших – зокрема, УГК церкви і протестантських деномінацій. Але оскільки 90% українців православного віросповідання, відповідно, військовослужбовці чекали православних священиків.  

В яких умовах Вам доводилося працювати? Чи була у Вас там капличка?

Все залежить від того, куди священик їде - маю на увазі першу лінію оборони, другу і так далі. Я був на кожній із них. Якщо служба при штабах, то священнослужителі організовують каплички, відповідно, там і богослужіння проходять. Якщо ж на передовій, то там недоцільно робити каплички – у військових умовах вона перетворюється на небезпечне місце через велике скупчення людей.

Працювали з бійцями в індивідуальній формі?

Так, в більшості це були індивідуальні бесіди з військовими. Але, звісно ж, ми збиралися і на спільні богослужіння, маю на увазі ранкову молитву, дуже коротку й змістовну, і вечірню. Деколи збиралися ввечері (існує таке поняття в нашій армії, як виховна година чи  політінформація) –  цей час також використовували для спілкування з військовими.

«В чоловіків на передовій немає лукавства»

Отче Михайле, чим різниться робота священика на мирній території і в зоні збройного конфлікту?

Звісно, різниця є. Більшість прихожан в мирний час в храмах – це люди похилого віку, середнього, і молодь є також. А там, на сході, в основному чоловіки, і в військових умовах там немає кольорів, як у нас тут на мирній території. Там є 2 кольори: чорний і білий – або так, або ні, добре і погано. І все. І немає часу для розгону якогось, для звикання, відразу маєш вливатися, трудитися, допомагати, потрібно бути мобільним, оперативним, говорити чітко, по суті. В тому середовищі, куди потрапляє священнослужитель, він відразу має спостерігати за людьми, визначати тих, з ким в першу чергу потрібно поговорити, поспілкуватися.

А чи є різниця у стосунках із Богом тут, на мирній території, і там, на передовій?

У кожної  хрещеної людини є прямий зв’язок з Богом: ми спілкуємося з Ним, молимося, звертаємося до Нього. Різниця в сприйнятті Бога і в тому, як часто людина звертається до нього. Коли виникає якась складна чи неприємна ситуація або щось загрожує життю, то люди звертаються до Господа. Це перше. Наступне, там я переконався, що в чоловіків на передовій немає лукавства. І, відповідно, якщо тут я зустрічався з тим, що часто люди дещо наіграно показують свої стосунки з Богом, то там все дуже чисто і просто, без зайвих речей.  

А що Вам найбільше запам’яталося зі спілкування з бійцями?

 Певний період часу свого проводження на сході я був у артилеристів, там був офіцер по роботі з особовим складом (він і зараз військову службу несе, я з ним спілкуюся). Коли я приїхав, звернув увагу, що все залежить від того, як командир налагодить роботу - в них все акуратно, прибрано. Ми з ним не піднімали жодної політичної теми, говорили тільки про духовне. Наступний приклад, це вже було на передовій, теж чоловік родом із західної України, молодий, до 30 років – мене вразило те, що вони взагалі алкоголю не вживають. Це, мабуть, один із небагатьох військових тверезомислячих командирів, яких я зустрів там.

Військовослужбовці не завжди відкриті для спілкування

Отче Михайле, Ви цього разу їздили вперше в зону АТО?

По ротації від церкви вперше.

Чи проходили підготовку перед поїздкою ?

Так, нашому від’їзду на схід передує 4-денна підготовка. Ми її проходимо в місті Києві при Михайлівському золотоверхому монастирі, де знаходиться Київська православна духовна академія.

Що входить в цю підготовку?

Це короткий курс тактичної медицини, розмова із психологом, юридична підготовка, практичні поради від капеланів, які вже були на сході (це найбільш суттєво й важливо). Останнім часом ввели заняття з небезпеки незірваних снарядів, розтяжок і так далі. Після такої підготовки потім відправляють по позиціях.

Чи відкриті військовослужбовці, які перебувають на передовій, для спілкування зі священиком?

Не завжди відкриті, тому що, по – перше,  є люди різного віросповідання. По – друге, коли ти приїздиш, наприклад, на 3 доби на певну позицію, то на першу добу люди до тебе лише звикають, а вже на другу починається контакт. Якщо  проблеми, дізнаємося причини і даємо якусь пораду.

Тобто, як психологи працюєте?

Так, як психологи.

А загалом капеланство і робота психолога  тотожні?

Тільки в певній частині.

«Чоловіки відкриваються в процесі спільного життя, побуту»

А як  встановити контакт з досвідченими дорослими чоловіками, адже в душу до них не залізеш?

Робота священнослужителя на війні (та й тут, в мирних умовах) і не має на меті залазити в душу. Коли люди, які в більшості не живуть практикуючим християнським життям, хоча й хрещені, бачать, що священнослужитель перебуває в таких же умовах, що й вони, молиться поряд з ними, разом з ними переживає, може мати певні проблеми - лише тоді з’являється довіра і прихильність до нього. Тобто, найбільше чоловіки відкриваються в процесі спільного життя, побуту і так далі.

Коли відкриваються, які проблеми їх там найбільше турбують?

Звісно, багатьох бійців турбують сімейні питання, тому що чоловіки воюють на сході, а жінки залишаються вдома. Якщо говорити про духовні теми, то, скажімо, чому Бог допустив війну. По – друге, те, що вони вбивали людей, - як тепер будуть жити з цим, коли повернуться на мирну територію і багато інших.

А якою є Ваша відповідь на останнє запитання?

Приблизно такою: нам Господь заповідає не вбивати, але ми захищаємо свою державу. Сказано ж, що хто душу свою покладе за ближнього свого, той буде у блаженстві і Царства Небесного здобуде. Відповідно й тут. Вони ж прийшли туди не вбивати, ґвалтувати й грабувати, а захищати свою державу, своїх рідних, близьких, ті селища, звідкіля приїхали. Загалом – то в них самих ця відповідь вже була всередині, але вони хотіли почути підтвердження цьому.

Яке Ваше пояснення тому, хто такі сепаратисти?

 Що стосується їх, то я кількома б словами  визначив: одурманені, обманені і так далі.

Тобто. це не вороги, яких потрібно знищувати?

Та однозначно вороги, тому що вони стріляють по нашій території! Це війна, а умови війни і мирного часу різні. В мирний час можна домовлятися, а в умовах війни – ні. Повторюсь, що в цих умовах немає напівтонів: там лише чорне і біле, добре і погане. Всі, хто стріляють по наших хлопцях – це вороги, яких треба знищити. На війні немає місця для жалості і так далі.

Зброя священика - молитва

А військовий священик може брати до рук зброю, щоб воювати?

Ні, йому це не дозволено, його зброя – це молитва.

Навіть захищаючи себе, коли загрожує небезпека?

В історії церкви є випадки, коли і монахи, і священнослужителі брали в руки зброю при необхідності. Наголошую, при необхідності. Але ми не маємо сприймати це як належне. Завдання священнослужителя - молитися і опікуватися військовими. Священик звершує безкровну жертву, він не воює. Кожен священик має розуміти: взявши в руки зброю, вона до нього цим самим і повернеться.

Війне - це страшно. Що Вам допомагало долати це відчуття?

Коли іде бій, в першу чергу, молитва. А потім читання псалмів – вони заспокоюють душу.

Війна змінила ваше ставлення до людей?

Звісно, коли бачиш приклад людей на передовій, їхнє ставлення до світу, то й твоє ставлення до багатьох речей змінюється. Коли бачиш, що там, в окопах, стосунки між людьми набагато чистіші, в них немає лукавства, а на мирній території відчуваєш це повсюдно, тоді набагато більше починаєш цінувати простоту в усьому: і в словах, і в матеріальному житті.

«Кожен повинен якнайліпще виконувати свою роботу»

Впродовж місяця, який Ви перебували на сході України, хто очікував Вас вдома?

 Рідні: тато, мама, сестричка. Особливий контакт я підтримував з татом, тому що він мене міг з півслова зрозуміти, без зайвих запитань. Бабуся з дідусем, звісно.

А підтримку своєї громади відчували?

Відчував, і молитовна підтримка була, і в плані матеріальному завжди хотіли допомагати.  Коли я жив там, постійно підтримував контакт із парафіянами, рідними, близькими.

Перша базова освіта у Вас була педагогічна. Чому вирішили змінити фах?

Так, я закінчив Полтавський педагогічний університет за спеціальністю «вчитель історії й географії». А до того, як я вже розповідав, виховувався в «Пласті», де  важливе місце має релігійна складова. Тож коли вступив до педагогічного університету, почав відвідувати храм, жити практикуючим православним життям. Шукав душевної рівноваги і спокою.

Знайшли це?

Знайшов, і вже наприкінці 4 курсу поставив собі за мету стати священнослужителем. Тож по закінченню університету пішов навчатися в семінарію, прислуговувався у Київському Володимирському соборі, де служить патріарх Філарет.

А як педагогічна освіта допомагає Вам тепер у роботі?

Допомагає, скажімо, при роботі з дітьми в недільній школі. Вона у нас нестандартна, я відразу почав створювати пластові гуртки. А оскільки я, священик, ще й веду їх, це сприймається людьми специфічно. В «Пласті» значна кількість часу приділяється релігійному вихованню, використовуються всілякі педагогічні прийоми навчання, ті ж ігри - в цьому мені якраз і сприяє педагогічна освіта.

На Ваш погляд, що конкретно має зробити кожен із нас, щоб війна на сході якомога швидше закінчилася?

Перше, кожен із нас повинен якнайліпще виконувати свою роботу, це я й військовим казав. Крім того, ми маємо більше покладатися на Бога, довірятися Йому. Не піддаватися провокаціям на кшталт того, що ця війна непотрібна, треба відступати. І, що не менш важливо, виховувати належно дітей, у дусі патріотизму.