До ЄДИНОЇ Церкви в Україні ще далеко. Дім будується не відразу весь, але планово і поетапно, найчастіше з залученням допомоги ззовні. Якщо не буде цього стратегічного мислення щодо поетапності і тактика "малих кроків", не вийде нічого з домом, залишаться постійні "диванні мрії" про СВІЙ дім...
Механізм визнання якоїсь Церкви автокефальною до сьогоднішнього дня не усталений. Мав ніби бути сформульований на Всеправославному Соборі, що зараз проходить, але комусь це не подобалося. Відомо кому, і відомо чому. В історії були різні способи надання автокефалії, більшість з них - на жаль - це були сумні історії: погрози, підкупи, не визнання рештою, очікування десятиліттями чи й більше, щоб нарешті всі погодилися з твоїм статусом, повторне визнання, сварки... Так то є, коли в спільному домі - "всі рівні", а Хазяїн - невидимий, можна на Нього і не зважати під час домобудівництва, а особливо - коли хтось стає дорослим, хоче відділитися від "батьків" і прагне свого окремого домика.
При такому розкладі очікувати, що в Україні буде в найближчому часі Єдина Помісна Церква - це фантазія, ілюзія та непорозуміння. Вона то теоретично може бути, якщо хтось проявить силу волі, наприклад Константинополь чи навіть сьогоднішній неповний Собор, але який з цього вийде результат - можна здогадатися. В історії Церкви від початку було багато випадків, коли щось робилося в домобудівництві, аби лише зробити, а після цього - хоч потоп. Невтішні результати доводиться з жалем спостерігати понині. Бракувало мудрості і далекоглядності. Але передовсім бракувало євангельської ПОКОРИ.
А тому - про покору. Вона повинна входити в плановість домобудівництва Єдиної Церкви в Україні. Українська Православна Церква Київського Патріархату прагне визнання себе як Автокефальної Церкви, і при цьому відразу у статусі Патріархату, або хоча б Митрополії. Проте, це істотне, яка буде назва, головне - що це має бути відразу Автокефалія. Є посилання на незалежність України, на чисельність вірних, на Володимирську традицію, тобто довгу історію і т. д. Це все так, але... В Україні є теж Митрополія Московського Патріархату. Є теж навколо різні "добродії", яким це плутає їхні плани, у них свої аргументи, а передовсім, головні їх аргументи - це вплив і сильний голос у спільноті домобудівничих. Можна покликатися постійно на те, що "правда по нашій стороні", це добре, але в парі з правдою має йти теж мудрість. "Будьте мудрі, як змії, і лагідні, як голуби". Ієрархи, що носять свої посохи, оздоблені зміями, мали б про це постійно пам'ятати.
А отже, маємо таку реальність, що на сьогоднішній день НОРМАЛЬНЕ визнання якоїсь Церкви автокефальною відбувається за допомогою горезвісного консенсусу. Чому горезвісного? Тому, що ця система на практиці є лицемірна, облудна і являється джерелом шантажу та "договорняків". Тому деякі "добрі" сусіди ще довго не визнають автокефалію Київського Патріархату, та й інших до цього намовлять. І буде цей Патріархат років 50, а може й 100 чекати загального визнання, а у часі очікування стане ще більшим каменем розбрату і так "розбратаних" таборів "Церков-Сестер".
Тому ключем тут є покора і поступовість.
Доходимо до суті мудрого і покрокового вирішення складного питання. Отже, спочатку - Митрополія у складі Константинопольського Патріархату, тобто стан, який був ще до кінця XVII-го століття. Це надасть Київській Митрополіїї легітимності у світовому православ'ї, подобатиметься це сусідам та іншим "добродіям", чи ні. Це не вимагає консенсусу всіх Церков, лише сильної волі Константинополя і погодження на це Києва. Митрополія може мати широку автономію, тобто у житті Церкви може нічого не змінитися, просто не буде поки що Патріарха, буде Митрополит, як колись Петро Могила.
Наступним кроком буде те, що вже давно назріває, але перед чим досить серйозно зупиняє "неканонічність". Митрополія стане канонічною силою того, що буде ЧАСТИНОЮ канонічного Патріархату. Тому відпаде ця серйозна перепона для багатьох з паралельної московської Митрополії, щоб долучитися до іншого Патріархату. Не відомо, як масовим буде цей процес, але дві речі відомі: 1) він буде 2) буде шалений спротив і пропаганда проти цього. Проте, головне не піддаватися і продовжувати робити мудрі кроки. Розбудовувати дім, зміцнювати структури, передусім - "інвестувати" у вірних, засновувати університети, плекати про розвиток богослов'я, виховувати своїх богословів, бути на вістрі сучасних викликів для Церкви і суспільства.
Коли Митрополія стане виразною більшістю в Україні, з більшістю єпархій, парохій і реальних вірних, можна буде просити від Церкви-Матері автокефалію. І на цьому етапі буде спротив і буря (звичайно, а як же без цього!), проте далі кроки мають бути мудрими і в руслі всіх канонів, щоб ні в кого НОРМАЛЬНОГО з сусідів через 5 чи 10 століть не виникало ніяких сумнівів щодо легітимності даного процесу. І така автокефалія, без сумніву, буде надана. А тоді вже визнання її всіма іншими - це лише справа часу. Якщо при цьому в Україні паралельно залишиться це якась там невелика Митрополія Москви - це не проблема, хай собі поки буде, поки є Москва. Це теж справа Божа і справа часу.
Колись один відомий богослов сказав: "gratia supponit naturam et perficit eam", "благодать [Божа] діє, враховуючи [людську] природу та вдосконалює її" (Тома Аквінський, STh I, q1, a8, ad2; q2, a2, ad1). Іншими словами, Бог допоможе в цій справі, але люди теж мусять допомогти Богу, - мудро і покірно - щоб співпраця з Божою допомогою осягнула свою ціль.
Якщо все буде зроблено мудро, з покорою, без перекручень і "вимушувань на силу" цих процесів, тут уже буде нікуди діватися, лише повністю визнати Українську Церкву - одну з Православних Церков світу.
Теги:
dutchak1 написал: