Теодор Драйзер два місяці подорожував Радянським Союзом. Його нотатки відмовилися перекладати російською

"Ви – найвидатніший письменник у світі. Правильно, що вам не подобаються багатство і капіталізм", – пише радянський літературознавець Сергій Динамов американцеві Теодору Драйзеру на початку 1927-го. Пропонує приїхати до Москви на святкування 10-річчя Жовтневої революції у листопаді. Уряд готовий оплатити мандрівку.

Драйзеру 55 років. Його добре знають у СРСР. У Ленінграді видали російські переклади кількох збірок оповідань, романів "Сестра Керрі" та "Дженні Герхардт".

Письменник погоджується на візит. Але не хоче обмежувати подорож столицею. Висуває умови: сам обиратиме маршрут, ставитиме будь-які запитання. Для супроводу просить секретаря-перекладача. Цю роль виконуватиме Рут Кернелл. Вона опікувалася публікацією творів американських літераторів у Держвидаві СРСР.

"Наперед прошу вибачення за критику та прошу не сприймати її за невдячність, – попереджає Динамова. – Знаю дуже мало правди про умови життя в Росії. Тому не наважуюся давати свою остаточну оцінку вашій країні. Але сподіваюся, що з цього вийде щось прекрасне".

Теодор Драйзер прибуває до Москви 29 жовтня 1927 року. Селиться у "Гранд-готелі" на Красній площі. З балкона свого номера дивиться святковий парад. Після урочистостей спостерігає за відвідувачами мавзолею Леніна. "Багато людей вірять, що доки тіло вождя лежить відкрито у гробу нетлінне, комунізму нічого не загрожує. Якщо з ним щось трапиться – велика біда звалиться на всіх", – нотує.

"Він приїхав із твердим наміром обдурити більшовиків, – згадує Сергій Динамов. – Також він був упевнений, що більшовики хочуть його обдурити. Надвечір замовляв, на що хотів би подивитися. Скажімо, якщо у списку була вказана Бутирська в'язниця, то на ранок просив показати йому Таганську тюрму. Ще й стежив, щоб ніхто не підходив до телефона. Коли ми поїхали на Південь, він без попередження зійшов із потяга та вирушив у місто".

Драйзер відвідує робітничий гуртожиток. Вечеряє там із двома зведеними братами та їхніми дружинами. Стіни кімнат заклеєні агітаційними плакатами й фотографіями Володимира Леніна. Натомість ванна – спільна на 12 сімей, кухня – на шість.

– Це дуже незручно для жінки – виходити з кімнати, йти коридором і готувати у спільній кухні разом із сусідками, – каже Драйзер.

– Не турбуйтесь! Треба знати нашу натуру. Які там незручності? Для неї це радість спілкування. Разом набагато веселіше, – запевняє чиновник, який його супроводжує.

У кафе готелю Драйзер зустрічається з поетом Володимиром Маяковським. Подають збиті вершки з чорносливом. Гість підливає до них горілки.

– Відтепер це буде називатися "Крем Драйзера", – вигукує хтось із присутніх.

– Драйзер – перший американець, який зізнався, що досі не склав для себе повного уявлення про нашу країну. Іншим було достатньо провести в Москві кілька днів, аби потім написати про нашу країну цілі книжки, – скаже Маяковський.

"Ознакою часу в Радянській Росії є розмова пошепки та недовірливість, – зауважує гість. – На кожній станції, в кожному готелі, на пошті, в театрі, навіть у будинках неминуче миготіли плакати – нав'язливі вказівки уряду громадянам. Як необхідно зачісуватися вранці, винищувати мух, чистити хлів, мити молочні бідони й дитячі пляшечки з-під молока, провітрювати приміщення, де лежить хворий, як орати тракторами, як давати у землю добрива, використовувати придатний для будівництва ліс, харчуватися раціонально. Боже мій, голова йшла обертом!"

У Держвидаві Драйзер хоче домогтися розрахунку за видані без його згоди твори. Пропонують 750 крб. Приблизно стільки ж отримує за рік пересічний радянський робітник. Довго торгуються. Врешті домовляються – в СРСР видаватимуть усі книжки Драйзера через місяць після виходу в США. Аванс – від 1200 карбованців.

13 грудня опиняється у Києві. Два дні мешкає у готелі "Континенталь" на вул. Миколаївській – тепер вул. ­Архітектора Городецького. Відвідує Києво-Печерську лавру. Американця вражають мощі митрополита Петра Могили.

"Був туманний, вогкий день, але з першого погляду відчувався шарм Києва, – пише в щоденнику. – Широкі вулиці, прекрасні старі будівлі, красиві церкви. Готель "Континенталь" – це гарний старий будинок із розкішним інтер'єром, що нагадував Схід широкими сходами з м'якими червоними килимами й вітражними вікнами сходових майданчиків, вестибюлем, прикрашеним складним різьбленням по дереву, що робило його схожим на собор. Було дуже холодно, але серце зігрівала жвавість і атмосфера культури в натовпі на вулицях. Що більше дізнавався про місто, то більше воно нагадувало мені Париж. Вітрини магазинів вабили до себе, жінки були красиві та гарно одягнені".

Продовження див. тут

Теги: