Про волонтерський рух в Україні в інтерв'ю Gazeta.ua розповів 38-річний архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір (Валентин Бубнюк - Gazeta.ua). Він - засновник однієї з найбільших в Україні волонтерських організацій "Батальйон небайдужих" при Свято-Успенському соборі в центрі Полтави. Багато разів їздив в АТО.

Як змінювався волонтерський рух з початку війни?

- Ми вже пройшли зародження і кульмінацію. На початку хлопці йшли на війну в капцях і спортивних штанях. Єдине, чого не бракувало - автоматів, патронів, гранат. Решти спорядження майже не було.

Найгарячішим було літо 2014-го - до і після Іловайська. Ми їздили в АТО по кілька разів на тиждень. Собор був завалений продуктами, речами. Скринька для пожертв на війну в кілька разів перевищувала для потреб самої церкви. Один чоловік приїхав на велосипеді, передав хлопцям набір інструментів для машин. Сказав, що атеїст, але поважає справу, якою ми займаємося. Бабусі віддавали пенсії. Хтось приніс стару ракетницю. Найбільшу суму прислав на картку анонім - 50 тисяч гривень. Гроші дають і бізнесмени. Їх можна порахувати на пальцях. Забезпечують пальним, ліками, засобами гігієни.

Люди разом із волонтерами на 80 відсотків забезпечували потреби АТО.

А зараз?

- Надходження зменшилися. Люди мають інші потреби — виживання, комунальні платежі. Військові вже забезпечені одягом, зброєю, продуктами. Буває, веземо їжу - відмовляються або передають іншим військовим. Просять хіба свіжих домашніх страв - пиріжків, галушок. Основні гроші надходять із ярмарків. Влаштовуємо їх біля собору. Волонтери продають випічку, м'ясні вироби, саморобки.

Головне зараз - моральна підтримка. Бійці мають знати, що їхнє служіння потрібне українському народу.

Не вистачає специфічного озброєння - далекоглядних прицілів, біноклів, великогабаритної техніки. Це вже завдання держави.

Які ваші нинішні виклики?

- Ми - на шляху трансформації. Крім потреб АТО, виникають задачі і на мирній території. Треба починати боротися з наслідками війни. Найперше - допомагати хлопцям психологічно. Робити тренінги, соціально-реабілітаційні центри. Ми такий відкрили кілька місяців тому. З бійцями працюють психологи, закордонні спеціалісти. Працюємо з дітьми атовців і переселенців. Організували літній табір, недільну школу.

Волонтерам треба більше повноважень?

- Після війни частина відсіються. Але багато піде шляхом розвитку. Волонтерство переросте в створення великих громадських організацій. Це допоможе більше впливати на владу, контролювати фінанси. Волонтери вже присутні на сесіях міських чи облрад, при Міноборони. Почали стежити, куди йдуть фінанси на АТО. І гроші стали доходити.

Хто такий сучасний волонтер?

- До війни мало хто вживав це слово. Люди чули його частіше з телевізору. Зараз волонтери в Україні - професіонали. В нашій організації є Олександра, керує напрямком роботи з військовими. Багато з ними спілкується. Хлопці через неї роблять замовлення. Якось з-за кордону нам прислали кульок. Ніхто не міг втямити, для чого він. Дівчата розібралися, що військові вдягають його на рюкзаки як захист від дощу і вологи.
Ми навчилися розпізнавати шахраїв. Приходили чоловіки у формі, називалися представниками якогось батальйону і просили допомогу. Олександра набирала комбатів чи бійців, розпитувала, чи служить у них такий.

Зараз у волонтерів є чіткі плани дій. Але інколи мусять робити щось на межі інстинкту. Знають, що треба одне - служити народу і державі.

Чим жертвують ці люди?

- Здоров'ям. У гарячі дні в деяких організм не витримував, зникали сили. Тоді прийняли рішення, що в суботу і неділю - всі по домівках.
Один волонтер без відпочинку їздив в АТО своєю машиною. В нього стався інфаркт. В одної жінки почалася алергія на пил і фарбу від плетіння сіток. Задихалася. Жінки - дуже віддані волонтери. Не вистачає часу і в хаті поприбирати. Але по-іншому вже не можуть. Це стиль життя.
Бачив волонтерів, які аж надто захотіли нагород, публічного визнання. Змагаються між собою, не можуть домовитися. Так не має бути.

Як почалося ваше волонтерство?

- У березні 2014-го. Досі пам'ятаю тривожну заставку між сюжетами в новинах "5-го каналу", коли розповідали про події в Криму. Тоді зрозумів - досить сидіти перед телевізором. Треба їхати і самому розбиратися, що там відбувається. Зі священиками навантажили продуктів у машину і рушили. У Сімферополі нас зустрів мій колега, архієпископ Кримський і Сімферопольський Климент. Тоді саме були Шевченківські дні. Ми допомагали місцевим проукраїнським активістам із акціями. Одного - Андрія Щикуна - викрало ФСБ, коли забирав із потяга українську символіку. Потім відпустили. Я постійно мав відчуття, що за нами стежать. Мусив говорити російською.

Якось у Феодосії хотіли дати продуктів батальйону морської піхоти. Але не встигли. Територію оточили російські військові, наставили кулемети на частину. Перед собою виставили місцевих безхатьків і алкоголіків. Ті кричали, щоб ми забиралися. Ледь не розтерзали.

Нас і провокували. В Євпаторії відвідали єдину церкву українського патріархату. Якісь молодики перед нами розігрували бійку. Мабуть, хотіли втягнути. Тоді можна було б нас арештувати. Постійно помічали підозрілі машини. Своїх священників відправив додому, аби не ризикувати.

Ті кілька днів пройшли як у кіно. Якось із владикою Климентом поїхали в Севастополь на зустріч із редактором газети Військово-морських сил. Цікаво було почути від цієї людини думку стосовно ситуації навколо. Йшли містом. Одяглися у світське, наче грали розвідників. Не вірилося, що це відбувається. А на вулиці - така незмінна краса. Квітли абрикоси, пахла перша весняна кримська трава. І ще один запах - небезпеки. І відчуття, що наступає жорстока сила, яка не зважатиме ні на демократичні лозунги, ні на прагнення людей, ні на закон і християнські заповіді.

Жаль людей. У Сімферополі зустріли бабусю років під 90. Свого часу відбула заслання в Сибіру. Підійшла до владики Климента - і так голосно заплакала. Просила, щоб не кидав церкву. Добре знала, що таке совєти. Здогадувалася, що відбувається в Криму.

Коли було найстрашніше?

- В Дебальцевому. Поїхали туди в кінці січня 2015-го усім кістяком нашого батальйону - керівником Наталією Гранчак, Олександрою Сиротенко, журналісткою Наталією Святцевою, водієм Сергієм Лукашовим. Місто вже було оточене. Нас попереджали, що небезпечно. Але таки заїхали до хлопців із 128-ї гірсько-піхотної бригади. Вони сиділи у бліндажах на околиці міста на якійсь фермі. Туман. Вогкість. Почали сильно гатити. Думав про одне - щоб усі встигли сховатися в бліндаж. Відповідав за своїх дівчат. Перечекали. Снаряди розірвалися метрів за 150. Назад поверталися по пристріляній дорозі - на снігу було видно сліди розривів. Це було наше волонтерське хрещення.

Що отримуєте від волонтерства?

- Розуміння, що щось роблю. Найгірше - коли людина має проблему і не може її вирішити. Наприклад, коли блокували наші кораблі в Криму 2014-го. Але віддати щось своє, залучити інших людей і відвезти в АТО - реально.

Війна в Україні народила волонтерів?

- Війна очищує народ. Багатьох при владі і решту людей засмоктала корупція, зневага до України і своєї свободи. Війна попущена Богом не просто так. Це випробування - чи гідні ми мати цю державу. Довели, що так. Завдяки героїзму хлопців і нашій згуртованості. Мінімум на 100 років відрізали від себе "брата". Це дуже важливо. Росія століттями гнобила нас і приписувала наші здобутки собі. Створили міф і змонтували на ньому свою історію. Росіяни не встигли сформуватися в національну державу. Але визріли в імперію. По іншому не вміють мислити.

Gazeta.ua

Теги: