Очевидно, що релігійність — природний прояв людської природи, людської поведінки і частина соціальної організації людства. Можна вважати, що схильність до віри у Бога запрограмована генетично через психологічні особливості людини.

Проте люди завжди шукають у релігії ще й логічності, корисності, доцільності з точки зору сучасного особистого знання, розуміння, темпераменту, бажання. Всі догмати, всі рішення про Церкву приймались людьми при безпосередній участі і керівництві правлячих імператорів.

Наприклад, перший Вселенський собор, на якому був прийнятий символ віри, у 325 році пройшов «під орудою» імператора Константина Великого. З того часу на іконах почали зображувати лик Ісуса Христа, взявши за оригінал лице імператора Константина. При імператорі Леві IV офіційною ідеологією імперії було іконоборство. За волею його вдови Ірини на сьомому Вселенському соборі 784 р. затвердили догмат про «иконопочитание».

Так само становлення автокефальних церков Грузії, Сербії, Болгарії відбулося всупереч церковним канонам і пройшло через етапи невизнання їх канонічності, бо так бажали люди. Рядові миряни цих країн підтримали незалежність своїх церков, хоч, за православними канонами, той, хто належить до невизнаної церкви, позбавлений можливості спасти свою душу.

Становлення автокефальних церков у інших державах переконливо свідчить на користь думки Льва Гумілева про те, що релігійні конфлікти в історії є, як правило, замасковані теологічними проблемами етнічні конфлікти.

Таким чином, національний характер православних церков є об’єктивною реальністю, що випливає із людської природи. Ось і в Україні є українська православна церква. Аж дві! Що ж «замасковано за «канонічністю» УПЦ? — Російську Православну церкву. Ось що з цього приводу пише Олексій Попов — один відомий журналіст — в українофобській газеті «2000»: «Ті українці, прихильники УПЦ, хто свідомо (а не внаслідок практичних чи випадкових причин) вибрали цю церкву, обрали її не по канонічних мотивах, а через належність її до рідної для них загальноросійської традиції і культури».

Візьміть до уваги, що в УПЦ є і центробіжні (проукраїнські) тенденції — ведуться якісь перемови з УПЦ КП, може статись так, що за допомогою Константинопольського патріархату буде визнана автокефалія неугодної Москві конфесії. Зрозуміло, РПЦ цього не визнає, буде ініціювати розкол в УПЦ, але, як пише той же Олексій Попов: «У такій ситуації аргумент національності, яким оперують прихильники українсько-російської єдності, не тільки втратить в їх руках силу, але і обернеться проти них. Тоді, можливо, замість слова «канонический» вони схопляться за сором’язливо замовчуване слово «русский».

Зрозуміло, що не для «спасіння душі» обстоюється «московність» канонічності української церкви. Логіка ловців наших душ така — православ’я Московського патріархату, державність російської мови в Україні, її, України, «федералізація», російський флот в Севастополі і... тоді поборемо антихриста. Хто ж антихрист? Як про це пише один із прихильників УПЦ в українській газеті О. Яровий? — «Тому, якщо якийсь православний християнин, навіть священик, вважає верхом розсудливості ізольовано «спастись», коли країна зсувається у прірву погибелі разом з антихристовим по духу західним світом — він глибоко помиляється. Важливо зрозуміти, що східнослов’янська єдність як останній і найважливіший фактор спротиву стрімкого наступу безбожного і аморального глобалізованого світу «поза нами» базується на єдності церковній... Ціль на знищення №1 — Росія, що встає (і встала) з колін». Бачте — нас прив’язують до інтересів Росії, які чомусь протиставляються західному світу.

Зверніть увагу, як агітує за «Союз» один з провідних ієрархів УПЦ намісник Свято-Успенської Києво-Печерської лаври архієпископ Павло (інтерв’ю «Киевскому вестнику»): «Да советская власть — это ангелы, по сравнению с сегодняшней властью. Это ангелы! При советской власти кто хотел - ходил в церковь молиться. Но никто не приходил в церковь, чтобы просить денег».

А ось його думка про голодомор: «Да, действительно, голодомор был. Точно так же, как он есть и сейчас». Що це? Невже людина не знає, що таке голод?

Хоч би світало. — Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
І мруть голодні втікачі.

Прийшли сюди, а голод з нами.
Й ніша людей поміж людей.
Ти чув?.. Недавно десь тут жінка
Зварила двох своїх дітей...

Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! Мовчи! Для чого це? —
Схопилась мати й закричала,
А батько плюнув їй в лице...

(«Голод» П. Тичина, 1921р.)


По-моєму, це архієпископ Павло плюнув нам в обличчя.

33-й

Теги: