Нещодавно в мережі Фейсбук навколо посту отця Олега Точинського  виникло обговорення  щодо мови богослужіння  – ось посилання на це обговорення – https://www.facebook.com/oleg.tochinsky/posts/1833257426904923. Прочитавши пост та переглянувши коментарі, хотів написати свій, але вчасно збагнув, що коментар може затягнути  на пів-сторінки і вирішив розширити його до статті, яка і стане моїм коментарем-відповіддю на пост о. Олега.

Загалом отець Олег не проти богослужіння українською, але… Але лише в місіонерських цілях, лише конкретно тим людям, що потребують цього (вимагають, певно) і лише паралельно церковнослов’янському богослужінню. Україномовні тексти богослужіння мають стати в нагоді для всебічного та досконалого роз’яснення церковнослов’янської, від якої ні в якому разі не можна відмовлятись, бо… Отже, священик, якого я глибоко поважаю за  його діяльність, в цьому дописі говорив “штампами”, що ними збагачували нашу свідомість ще в семінарії. Найперше, певно, потрібно довести, що проблема штампів щодо української мови в богослужінні існує, а вже потім переходити до розгляду деяких з них.

Отож, декілька історій з реального богослужбового життя нашої церкви.


Недавно говорив по телефону з одним моїм другом священиком, який неодноразово спостерігав наступну картину на власні очі: на престольне свято на парафії, де Символ Віри співається українською, “матінки” (жінки священиків – в основному регенти хорів, що в більшості своїй мають семінарську освіту) не співають в той момент. Питання: де вони такого набрались?

При хрещенні дитини молодий священик дозволив хресним батькам розказати символ віри тією мовою, якою хто вчив. Один з хресних розповідає українською а присутня під час цього стара (чи постійна) парафіянка храму з осудом дивиться на священика. Подібний випадок з священицької практики не єдиний. Настоятелі двох парафій у нашому благочинні розповідали мені про парафіян, що ставили ультиматуми священику: якщо перейдете на богослужіння українською, я не буду ходити в храм. І знову те ж саме питання: де парафіяни цього набралась?

Відповідь – банальна у своїй простоті. Людей просвітило духовенство, що в священному сані застали розкол. Психологія така: рана розколу надзвичайно глибоко врізалась в тіло церковне, поділивши людей і змусивши їх шукати ідентифікатори приналежності до однієї з сторін. На мою думку прапори України в церквах Київського Патріархату , чи на них, повстанські пісні замість псалмів і таке інше – це все ні що інше, як невдалі спроби самоідентифікації членів цієї структури. Поминання патріарха в нас – це не тільки данина традиції, чи виконання древніх правил, але й спроба самоідентифікації. Чому ж, ви думаєте, з’явились такі зовсім вже дивні думки про те, що в храмах, де не поминається ім’я патріарха, літургія не звершена?


Але найбільшим ідентифікатором з обох сторін стає мова богослужіння. В них – українська, в нас залишається “прабатьківська” слов’янська. З того часу в нашій свідомості проходить процес такого собі виправдання нашої точки зору, нашого вибору. Мова богослужіння стає предметом обговорення від сторінок церковних ЗМІ до приватних бесід. З нормальної ( хоча, можливо , не зовсім правильної) психологічної концепції “ми – хороші, вони – погані” випливає помилкове уявлення, що все наше – хороше, а їхнє – погане. Ось тоді і зароджуються ( а можливо, просто відновлюються після довгої перерви) розмови щодо “безблагодатності”, вульгарності української мови, бо в ній присутні лайки і так далі. В той час як церковнослов’янська ідеалізується як мова, спеціально створена для богослужіння, чиста, прекрасна , якою молились наші великі предки, з якої дуже тяжко зробити переклад на українську і так далі.


Першими таку “обробку” (якщо можна так назвати) проходили учні семінарії. В нашій ВДС це не було якесь насильницьке впровадження. Ніхто спеціально не збирав студентів, не проводив лекцій на дану тему. “Обробка”  була якоюсь не помітною, під час розмов про розкол, у простих бесідах – репліка тут, репліка там. Це було проникнення у свідомість, занурення у спільність людей, з чітким мовним ідентифікатором приналежності до УПЦ. Ви знаєте, що таке зануритись з головою у діяльність кола любителів чогось? Так от,  наша семінарія – це, крім всього іншого, була ще й таким собі колом любителів церковнослов’янської мови.


Волинська семінарія – один з найпатріотичніших духовних навчальних закладів – це правда. З шести семінарій УПЦ наскільки я знаю лише дві знаходяться на заході України – наша і Почаївська. Зважаючи на славу останньої, не дивно, що ВДС має статус найпатріотичнішої. Так, тут всі викладачі говорять українською, вболівають за українські футбольні команди і т. д., але при цьому всьому вони – любителі церковнослов’янського богослужіння, адже патріот і любитель ЦСМ – це не антиподи. Можна бути великим патріотом своєї держави, якими і є викладачі нашої семінарії, але при цьому любити церковнослов’янську мову у богослужінні.


Були створені всі умови ,щоб ми служили лише церковнослов’янською мовою. Нам не проводили богослужінь українською і не вчили служити нею. Книги, видані в Київському Патріархаті в нас негласно не рекомендували частково через недосконалість перекладу, з окремих місць якого відкрито насміхались, а частково через саму особу Філарета. Де взяти інших книг нам не розповідали. Казали – це все також негласно – вирвати сторінку з благословінням Філарета, і можна служити з тим перекладом, що зроблений в КП.   Тобто доходило до відкритого цинізму. Про вільний вибір парафією мови богослужіння я дізнався вже поза семінарськими стінами, будучи священиком і постійно зіштовхуючись з бажанням моїх парафіян служити українською.

Отож, як бачимо проблема “штампів” щодо української мови в богослужінні існує Тепер розглянемо деякі з них.

Слов’янська мова штучно створювалась для богослужіння. 

Насправді святі Кирило і Мефодій створили лише абетку на основі грецького алфавіту. Мова вже існувала, і це була нормальна,  повсякденно вживана мова, навіть зі своїм набором лайок. Ми ідеалізуємо слов’янську мову, коли говоримо, що в ній нема лайок, але це неправда. Були, але в тому вигляді, в якому ми вивчаємо її зараз  в семінаріях ( а це в основному богослужбові тексти  і трохи історичної літератури) – їх немає. Немає в богослужінні – не означає немає в мові взагалі. В церковній мові їх і не повинно бути, хоча всі пам’ятаємо, як ніяково читати другу стихіру на стіховні  на вечірній Пятидесятниці…

Відмовитись від слов’янської мови – це все одно, що деканонізувати Кирила і Мефодія.
Повної відмови не відбудеться, адже там, де люди цього захочуть буде звучати церковнослов’янська. Але і повно відмова – це аж ніяк не скасування трудів святих братів Кирила і Мефодія, адже їхня діяльнісь історична. Жодним чином неможливо відмінити те, що відбувалось в історії. Відмова від велосипеда на користь автомобіля аж ніяк не призведе до викреслення з історії трудів винахідників велосипеда.  За час свого розвитку людство  відмовилось від багатьох винаходів та досягнень на користь більш якісних і нових. Але зазвичай винахідників ми пам’ятаємо. Це – рух вперед, і він не оминає церковну сферу. Літургія святого Івана Златоустого замінила літургію ап. Якова без деканонізації останнього. Ми відмовились від знаменного співу в церкві на користь партесного не деканонізуючи  церковних композиторів знаменних наспівів і не канонізуючи композиторів партесного співу. Відмовились і від цілого сану дияконис в церкві, хоча деякі з них були святими. Відмовитись від спадщини це не теж саме, що відмовитись від тих, хто її тобі залишив, від її представників чи першопрохідців. Це все очевидно, але про це я змушений був сказати , бо саме цю фразу назвали сильною у Фейсбуці при обговоренні.

Відмова від церквонослов’янської мови призведе до втрати богослужбової ідентичності…
і до набуття нової ідентичності. Пора вже визнати, що ми – українці. Так, ми маємо чудову історію, древню культуру, але у своїй архаїчній більшості вона знаходиться в музеях. Ніхто з нас не хоче жити у хатах-мазанках, мало хто зараз ходить у шароварах і стрижеться під оселедець. Таких – одиниці. Але це не означає, що ми втратили свою ідентичність. Те, що лежить в музеї – частина нас, нашої історії. Ми це визнаємо і пам’ятаємо. Можна сказати, що наша ідентичність пройшла через певні плавні і природні перетворення в історії, та набула нових якостей. Те саме повинно статись і в церкві. Ми – українці і в нас може бути  богослужіння з новою  мовною ідентифікацією.

Відмова від церковнослов’янської, це відмова від нашої культури.
Ні. Культура – ширше поняття,  воно включає в себе мову, а не навпаки. Тому відмова від мови може означати лише відмову від якоїсь частини культури. Але в даному випадку про відмову не йде мова взагалі (перепрошую за чергову тавтологію). Потрібно зрозуміти, що ми вже, якщо можна так сказати, “відмовились”  від слов’янської мови. Адже українці  нині спілкуються  українською, російською,  багатьма іншими мовами, але не слов’янською. Це вже відбулось! Протягом століть формування мови не зупинялось, вона змінювалась,  і в результаті  з слов’янської мови  утворились  і українська , і російська. В церкві це органічне природне перетворення штучно зупинялося святістю текстів. Сім століть пройшло  до Никонівської реформи – першої спроби  виправити тексти. Переглянувши тексти старообрядців, можна впевнитись, що реформа 1666 року це не що інше, як повноцінна спроба адаптувати тексти відповідно правилам тогочасної мови. Друга така спроба відбулась  в  1907 році, коли  почала свою роботу синодальна комісія по виправленню богослужбових книг. Саме тоді почалась тотальна русифікація текстів слов’янської мови, адже одною з цілей комісії було якраз  зробити слов’янський текст більш доступним для засвоєння на слух.  Дві Тріоді, Октоїх і частина Міней – тобто майже  те,  що о. Олег назвав”ледь не 70% богослужбових текстів” – було русифіковано. Більше того, кожна нова служба новоканонізованим святим, що писалась в минулому столітті і пишеться зараз – автоматично русифіковані. Нинішні нові богослужіння підпадають під рішення архієрейського собору РПЦ від 2 грудня 1994 року, що прийняв постанову “продовжувати редагування богослужбових текстів…”.  Так, в Євангелії русифікації ми не помітимо, але саме в Мінеях, Октоїху чи Тріодях не тяжко знайти її свідчення.


РПЦ змогла втілити щось подібне до природного перетворення мови – і це розумно. Наша ж церква, як частина РПЦ пішла шляхом автоматичного засвоєння цих нововведень, повністю заслуживши цим обурення україномовної частини своїх прихожан.
В даному абзаці знаходиться також відповідь на питання: як часто після перекладу нам прийдеться міняти богослужбові тексти зважаючи на постійну зміну української мови? Точно так само часто, як це робили і до цього – один раз на п’ятсот років. Хоча, не завадило б і частіше.

“Херувимська пісня”, … буде однаково незрозумілою, як церковнослов’янською, так і українською, якщо попередньо не ознайомитись з термінологією (наприклад, що таке “херувим”) та суттю богослужбового моменту. 
Це штамп. Насправді “Херувимська”, як і будь яке інше місце богослужіння стане набагато зрозуміліше, хоч можливо і не повністю. “Ми, що таємниче зображаємо Херувимів і  Животворчій Трійці співаємо трисвяту пісню, відкиньмо нині будь-яке життєве піклування.” Зачитайте це на амвоні в церкві і запитайте людей, як їм зрозуміліше. Якщо хтось не знає, хто такі Херувими, то в даному випадку він не зрозуміє лише одне слово.


Тут потрібно сказати що на жаль сьогодні немає повністю вдалих перекладів богослужіння на українську мову. Ще гірший стан справ з таким перекладом полягає в його нотуванні. Чим якісніший і зрозуміліший переклад, тим тяжче його покласти на вже існуючі ноти, написані під слов’янський текст. Тому деякі перекладачі, для того, щоб зберегти нотування, в своїх перекладах залишили багато старослов’янізмів Але нам потрібно зрозуміти наступне: всі композитори писали ноти до уже сформованого, канонічного,  визнаного усією церквою тексту. І доки нема аналогічного тексту українською мовою, доки існує оцих сім варіантів перекладу молитви “Отче наш..”, про які говорив о. Олег, доти нові композитори не зможуть покласти на ноти нічого, за відсутністю  самого предмету покладання.  А число неофіційних перекладів лише збільшується.


Це не означає також, що з перекладом нам прийдеться відмовитись від чудових творів Бортнянського чи Веделя, чи будь-яких інших великих церковних композиторів. Як і зараз – вони будуть звучати в концертах  я впевнений, що прихожани нічого не матимуть проти, наприклад, “Покаянія” Веделя в Великий піст на церковнослов’янській мові при тому, що основна частина богослужіння буде на українській.


Крім цього, я глибоко переконаний, що переклад знадобиться лише для половини територій України, адже російськомовне населення чудово розуміє нинішню слов’янську мову, а це головне.Тобто: слов’янська не пропаде, не буде забута і відкинута.

Ще декілька “штампів”, які  я беру зі своєї пам’яті про час семінарського навчання:

Українська мова негарно звучить. Наприклад: українське слово “мир” – грубо звучить, а  слов’янське “мір” – ніжно і м’яко.
Тут все залежить від сприйняття. Мені, наприклад, слово “мір” – ріже слух, ну як ножем по склі, зате українське “мир” звучить заспокійливо і м’яко.

Церковнослов’янська мова не така вже й незрозуміла – потрібно вивчити лише декілька слів. Якщо люди вчать англійську, щоб мати гарну роботу тут, на землі, то чому б їм не вивчити  лише декілька слів слов’янської, щоб досягти Царства Небесного. 
Тут я завжди тихо іронізую. Виявляється, крім заповідей, які залишав на Господь, крім нагорної проповіді і Євангелії, крім причастя і таїнств, крім життя по вірі нам ще й мову тепер прийдеться вчити. Без неї в Царство Небесне вхід заборонено.
Насправді незрозумілих слів в слов’янській мові більше, як і зворотів, і часових форм (наприклад, чотири форми лише минулого часу: аорист, імперфект, перфект і плюсквамперфект). Загалом – її потрібно вчити. І в цьому о. Олег правий: церква не зробила нічого, щоб забезпечити вивчення церковнослов’янської мови прихожанами. Вважається , що цим повинен займатись священик на приході, але, як часто це буває, він і сам добре її не знає. Отак і виходить, що сліпий сліпого веде – а літургія звершується.

Ми маємо негативний досвід католиків, що перейшли з латини на державні мови богослужіння і цим втратили більшість своїх прихожан. Католицькі храми пустують, а самі вони змушені повертатись до латинської мови богослужіння.
Щодо цього, послухаємо священика Володимира Мельничука, що служить в Італійському місті Удіне і так висловився з цього приводу у Фейсбуці: “І на останок про один «штамп». Це я чув багато разів і в семінарії і від багатьох людей. Мова йде про заміну латини на національні мови у католицькій церкві, мовляв і церкви спустіли і назад хочуть повернутися. По-перше, дай Боже всім священикам на Волині мати таке відвідування як у католиків. Я весь час чую від місцевого духовенства, про малу кількість парафіян. Коли поцікавився у процентному відношенні, то виявляється , що десь 20-25% ! жителів міста Удіне, де я мешкаю щонеділі відвідує церкву. Тож коли у селі 1000 жителів, чи буває у нас 200-250 чоловік на недільному богослужінні?


Весь час запитую старих священиків, чи не шкодують вони за латиною? Багато говорять, так це мова служби нашої молодості, трохи є ностальгія, але дуже правильно , що перейшли на італійську. Коли дозволили служити стару месу латинською, почали ії правити раз у місяць у одному місцевому монастирі, чоловік десь 20 присутні. До латинської мови відносяться як у нас до знаменного співу, так гарно деколи послухати , але весь час – боронь Боже!”

З перекладом богослужіння кількість людей в храмах не збільшиться.
Це штамп, але на відміну від інших  він правдивий. Дійсно , не збільшиться. Але завдання мови не збільшувати число прихожан – це завдання проповіді священика! А от завдання мови в даному випадку – зробити зрозумілою молитву, звернення людини до Бога, розмову з Творцем. Невже настільки втратили цінність слова ап. Павла про мову: “Бо коли сурма звук невиразний дає, хто до бою готовитись буде?  Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!” (1 Кор 14:8-9).   “В Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!” (1 Кор 14:19). Закриваю очі і просто бачу, як та сурма дає невиразний звук: як священики  слов’янською мовою, а інколи ще й поспішаючи завершити богослужіння, тараторять священні слова, а люди, що стоять на церкві, подумки десь у своїх полях, хлівах, бізнесі, політиці… Вони не готові до бою, бо сурма не дала чіткий звук. І – так, я також це робив.

Незрозумілість мови богослужіння святитель Феофан Затворник вважав за одну з причин, чому люди йдуть в “штунди” – так він казав. (Зібрання листів святителя Феофана. М., 1898. Вип. 2. С. 142-144. Лист 289.). Люди йдуть шукати зрозумілого, адже молитва повинна бути розумною. І це той факт, який перевертає підсумок о. Олега з голови на ноги. О. Олег в підсумку чинників навіть не помітив, як підвищив важливість українського богослужіння перед слов’янським, назвавши на користь української мови лише один чинник, але той, який лише один і заслуговував, щоб бути сказаним:
Зважаючи на все це, на користь церковнослов’янської говорить багато чинників, серед яких: особливість та специфіка самої мови, традиційнійсть для всієї України, сталість термінології незалежно від регіону вжитку та інші. На користь же українських перекладів богослужбових текстів говорить лише доступність того, що читається/співається під час відправи.


Особливість і специфіка?- Це саме можна сказати й про грецьку – мову, якою ці тексти і писались. Традиційність для України? – Після русифікації  1907 року це вже не актуально. Сталість термінології? – Грецька!  І лише доступність того, що читається/співається на богослужінні – українська, і це те, для чого мова потрібна взагалі.

Кolky.org

Теги: