Іще років п’ять тому українські дослідники наголошували, що загалом мусульманське співтовариство України уже пройшло фазу «інституційного оформлення». Сформувалися відповідні духовні управління й інші організації (зареєстровані як релігійні чи громадські), загалом були забезпечені потреби в мечетях і молільних будинках, функціонували медресе, зокрема й такі унікальні навчальні заклади як Школа хафізів у Симферополі. Події 2013-2014 років, передусім окупація Криму, докорінно змінили ситуацію, передусім тому, що велика частина українських мусульман, а саме кримських татар, опинилися в іншій правовій і політичній реальності. Значною мірою ці події змусили українських мусульман сформулювати більш чітку відповідь на питання про те, яке місце вони займають в сучасній Україні, як реагувати на події «Революції гідності», окупацію Криму, АТО на Сході України та ін. Не секрет, що мусульманські спільноти України не мають єдиного центру, а стосунки між ними в окремих випадках тяжіли до напруженості. Окремі релігійні громади мають визначене ставлення до суспільних і політичних проблем, закликаючи до активної участі в житті світської держави, інші утримуються від розмов на ці теми, іще деякі взагалі пропонують альтернативні шляхи. З кожним роком, в силу зростання кількості новонавернених мусульман серед українців і повільної «українізації» ісламу (як у мовному, так і громадянському плані), виникає й питання про відношення національного й релігійного в ісламі, а саме пошук шляхів, які наблизять одне до одної різні етнорелігійні мусульманські спільноти.

Однією з перших і, хочеться сподіватись, ефективних спроб пошуку таких спільних відповідей є «Хартія мусульман України». Наразі, як стало відомо, «Хартія мусульман України» обговорюється представниками різних мусульманських громад України, а урочисту церемонію підписання заплановано провести 5 грудня цього року в Києві. Документ, копія якого, серед іншого, була надіслана до Центру ісламознавчих досліджень Національного університету «Острозька академія», містить відповідну преамбулу й декілька розділів. Відзначається, що «в часи кризових випробувань як для країни загалом, так і для мусульман зокрема виникає питання про узгоджену ісламську позицію стосовно суспільних, політичних, економічних, культурних і власне релігійних процесів, що відбуваються в українській державі та за її межами». Ці позиції, відповідно, викладені у розділах «Розуміння ісламу мусульманами України», де проголошується відданість Корану й Сунні, «Іслам в історії України», де відзначено історичну традицію розвитку ісламу в Україні ще з часів Золотої Орди, а також «Іслам і сучасне українське суспільство», де заявлено про ставлення українських мусульман до українського законодавства, національних відмінностей, захисту мовних прав, сім’ї та шлюбу, правового статусу релігійних свят, підтримки територіальної цілісності держави, солідарності з єдиновірцями в інших країнах та інших запитів, важливих для мусульманських громад.

Загалом означені в «Хартії мусульман України» позиції вказують на те, що представники мусульманських громад обрали лінію ісламського соціального активізму, тобто активної участі мусульман в житті країни. Показове, наприклад, наступне твердження: «Мусульманам України як активним громадянам дозволено брати участь у політичному житті країни, оскільки громадянство передбачає політичну активність з погляду участі як у голосуванні, так і в політичних інститутах країни». Наразі, як відомо, уже декілька мусульманських організацій (як централізованих, так і незалежних) виявили бажання поставити підпис під документом, тож у випадку прийняття «Хартії мусульман України» в теперішньому вигляді це буде значний крок уперед на шляху до активного ісламського представництва на різних рівнях українського суспільного життя. Виникає, утім, питання, як цей документ буде сприйнятий як мусульманською громадськістю, так і представниками інших віросповідань. Певною мірою його можна порівняти із соціальними доктринами християнських церков (прийнятих так само й в Україні), але природа «Хартії мусульман України» в даному випадку дещо інша. Передусім тому, що, виходячи з ісламського права, «Хартію мусульман України» варто розглядати як фетву, тобто богословсько-правове рішення з певного важливого питання. І хоча умови фетви в ісламі є досить загальними, вважається, що це рішення обмежується певним станом, місцем та часом. Якщо «Хартію мусульман України» вважати саме фетвою, то, хто її підписує – авторами, які поділяють викладені в ній твердження. Таким чином, «Хартія мусульман України» не зобов’язує до виконання якихось конкретних приписів, але радше висловлює думку стосовно важливих питань, у той час як конкретна реалізація зазначеного підходу залишається пріоритетом відповідних релігійних громад або конкретних особистостей-мусульман.

Аналогічні документи були прийняті свого часу й в європейському співтоваристві, зокрема «Хартія мусульман Європи» (2008); окремі декларації та колективні документи мають визнаний міжнародний статус, наприклад, «Каїрська декларація прав людини в ісламі» (1990). Варто згадати й традицію колективних документів, які приймали українські мусульмани – наприклад, рішення Мусульманського виконкому 1917 року, яким було скликано І-й Курултай кримськотатарського народу. Якщо заглибитись у більш давню історію, можна згадати й про колективні документи волинських татар, зокрема колективну петицію острозьких татар на чолі з муллою Ромоданом Мілкомановичем до польського короля Міхала в 1669 році, наслідком чого в тому ж році став «Привілей волинським татарам». У такому аспекті «Хартія мусульман України» може бути осмислена не лише як фетва, що стосується виключно мусульман, але і як декларація позиції мусульман перед владою світської держави й послідовниками інших релігій.

«Хартія мусульман України», попри принципову декларативність, виглядає як досить змістовний документ, показуючи, наскільки тісними є стосунки між мусульманськими громадами й українським суспільством в цілому. Можна стверджувати, що «Хартія мусульман України» є значним кроком уперед не лише для ісламу в Україні, а й для ісламу в країнах Європи; в цьому стосунку ісламська спільнота України може бути навіть прикладом для організацій європейських мусульман. Наразі залишається відкритим питання про те, скільки саме мусульманських організацій в Україні (між якими існують відмінності на рівні як віровчення, так і практики) підпише цей документ, але, судячи з попередніх відомостей про домовленості, у нього є дуже хороша перспектива.

Михайло Якубович, голова Центру ісламознавчних досліджень НУ «Острозька академія»

Risu.org.ua

Теги: