Доповідь на міжнародній науково-практичній конференції на тему: «Константинопольський патріархат в історії України: минуле, сучасне, майбутнє», Київ, 10 червня 2016 р.


16-27 червня 2016 р. на острові Крит за участю Предстоятелів та представників усіх Помісних Православних Церков має відбутися подія епохального значення — Всеправославний Собор. Практична робота щодо підготовки цього Собору велася ще з початку 60-х років. На Собор покладалися й покладаються великі надії. Православні з усіх куточків світу сподівалися, що Всеправославний Собор зможе не лише продемонструвати єдність сучасного православ’я, а й вирішити низку життєво важливих для нього питань.

Активну участь у підготовці Собору свого часу брав і блаженної пам’яті Митрополит Володимир, який працював над однією з важливих на той час тем, що планувалося винести на розгляд Великого і Святого Собору: «Вклад Помісних Православних Церков у торжество християнських ідеалів миру, свободи, братерства, любові між народами й у скасуванні расової дискримінації»[1].

«Спочатку порядок денний майбутнього Собору — писав Блаженніший Митрополит Володимир, — передбачав розгляд біля ста тем. Пізніше він значно звузився і передбачає сьогодні рішення хоча б основних, умовно кажучи, технічних питань сучасного Православ’я: визначення юрисдикції церковних громад у діаспорі, процедур визнання автокефалії та автономії, правила взаємного канонічного визнання Православних Церков (диптих); календарне питання, питання посту та шлюбу; питання участі Православної Церкви в екуменічному русі (де нам життєво важливо сьогодні соборно визначитися як з метою, так і з допустимими межами екуменічних контактів). Але яким би не був б конкретний порядок денний майбутнього Собору[2], його головним завданням має стати подолання багатовікової замкнутості Помісних Церков. Всеправославний Собор має відкрити нову — «вселенську» — главу в історії Православ’я. Знову, як і дванадцять століть назад, Помісні Церкви повинні не лише зібратися, але й відкрити один одному свої думки та уповання»[3].

Чимало сподівань щодо цього Собору плекали і православні українці. Мільйони їх у нашій країні та в усьому світі сподівалися, що Всеправославний Собор допоможе вирішити одне з найболючіших питань сучасного православ’я: улікувати церковне розділення в Україні, де близько шести тисяч православних громад (або третина від усіх тих, хто сповідує православну віру) опинилися поза межами канонічного православ’я.

Скликання Всеправославного Собору стало можливим завдяки домовленості двох різних і певною мірою альтернативних центрів тяжіння сучасного православного світу: Константинополя та Москви. Інтереси цих двох православних центрів сьогодні різні. Відмінне й ставлення Руської та Константинопольської Церков до української церковної проблеми. Саме тому, щоби уможливити проведення Всеправославного Собору за таких обставин, було ухвалене рішення про те, що на його розгляд виноситимуться лише документи, які попередньо здобули одноголосну підтримку всіх Помісних Церков.

Порядок денний Всеправославного Собору озвучено. І українське питання, на жаль, на ньому не розглядатиметься. Не виноситиметься на Всеправославний Собор й інше важливе для України питання. А саме, процедура проголошення автокефалії (щодо якого також не змогли знайти консенсусного рішення Константинополь та церковна Москва).

Виключення з порядку денного Всеправославного Собору українського питання — значне дипломатичне досягнення сил, не зацікавлених у становленні автокефальної Української Церкви. Однак той факт, що українське церковне питання виноситься за рамки Собору, ще не означає, що Константинополь та інші Помісні Церкви вважають, що улікування церковного розділення в Україні є виключною канонічною прерогативою Руської Православної Церкви. В українському експертному середовищі поширена думка, що після завершення Собору на Криті Константинополь може повернутися до розгляду церковної кризи в Україні, виступивши ініціатором примирення та відновлення церковної єдності.

В тій або іншій формі участь Константинополя у розв’язанні сучасної канонічної кризи, триває з початку 90-х років минулого століття.

1 квітня 1990 р. прийнята до юрисдикції Константинопольського патріархату Українська Греко-Православна Церква Канади, яка об’єднувала канадців православного походження. А вже 1993 р. Україну з оглядовою місією відвідав глава цієї Церкви Митрополит Вінніпезький і всієї Канади Василій (Федак).

12 березня 1995 р. була прийнята до юрисдикції Вселенського патріархату Українська Православна Церква в США. Обидві Церкви до свого входження у співпричастя з Константинополем існували на засадах самопроголошеної автокефалії. Одна з них — Православна Церква в США — історично походила від єпископату УАПЦ другої, польської формації, та перебувала у єдності з автокефальними структурами в Україні впродовж 1990-1995 рр.[4]

14-15 вересня 2000 р. у Києві відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, в якому взяв участь ієрарх Вселенського патріархату митрополит Костянтин (Баган), якого рішенням цього собору  було обрано «духовним опікуном» УАПЦ.

12-14 червня 2001 р. у Стамбулі, в резиденції Константинопольського патріарха, мала місце зустріч учасників Змішаної комісії для вивчення шляхів досягнення єдності Православної церкви в Україні, в якій взяли участь представники УПЦ КП та УАПЦ, а також митрополит УПЦ в США Костянтин. Учасників зустрічі прийняв Вселенський патріарх Варфоломій, а її результатом стало підписання домовленостей («Συμφωνητικών») про майбутнє об’єднання УПЦ КП та УАПЦ в одну церковну структуру.

24 березня 2005 р. під час зустрічі делегації Вселенського патріархату з Президентом України Віктором Ющенком архієпископ Скопелоський Всеволод (Майданський), архієрей у юрисдикції Константинопольського патріархату, заявив, що «Матір-Церква, Константинопольський патріархат, вважає, що її дочка — Московський патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала в цій церкві до 1686 року»[5].

За крок до виникнення паралельної Константинопольської юрисдикції, на думку експертів, була Україна і 2008 р., під час візиту до нашої країни Вселенського патріарха Варфоломія з нагоди святкування 1020-ої річниці хрещення Київської Русі (25‑27 липня 2008 р.). За тогочасних політичних умов, як знову ж таки вважається в експертному середовищі, представникам української влади та УПЦ КП не вдалося погодити з патріархом Варфоломієм умови створення в Україні канонічної юрисдикції, яка би була  альтернативною до Руської Православної Церкви. Проект «другої канонічної» не був утілений. Разом з тим, звертає на себе увагу низка заяв, які були зроблені Святішим патріархом Варфоломієм під час візиту. Так, у своїй історичній промові 26 липня 2008 р. на Софійській площі патріарх Варфоломій, зокрема, заявив таке[6]:

1)    Рішеннями Вселенських Соборів[7] і з огляду на столітню церковну практику, Константинополю, «як Першому Престолу у Православній Церкві було надано виняткову відповідальність і обов'язкову місію» дбати про «дотримання канонічного порядку (taxis)»;

2)    Константинопольський патріархат є Церквою-Матір’ю для Української Православної Церкви;

3)    Приєднання Української Церкви до Російської держави було незаконне (анексією) та відбулося «в ущерб його власних прав на розвиток стосунків із значною серед дочірніх Церков» та «дорівнювало нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері»;

4)    Як Церква-Мати Константинополь не тільки має право, а й зобов’язаний «підтримувати в межах усталеної Православної традиції будь-яку конструктивну і перспективну пропозицію, яка б якнайшвидше ліквідовувала небезпечні поділи в церковному тілі, “щоб зло не стало більшим” для Святої Церкви в Україні і Церкви взагалі»;

5)    Зустрічаючись з «вимогою урядів новостворених держав православного населення на Балканському півострові щодо автокефалії Церков», Константинополь історично погоджувався з цими умовами та надав автокефалію місцевим Церквам Греції (1850), Сербії (1831), Болгарії (1945) та Албанії (1937).

Як бачимо, хоча Константинополь і не пішов на створення власної юрисдикції в Україні 2008 р., у промові патріарха Варфоломія були чітко окреслені канонічні повноваження Вселенського патріархату, а також визначена еклезіологічна позиція Патріархату стосовно України, яка обґрунтовує можливу участь цієї Церкви у вирішенні українського церковного питання. 

Нарешті, згадуючи пов’язані з Україною ініціативи Константинополя останнього часу, потрібно вказати і на участь єпископів Вселенського патріархату у переговорах між УПЦ КП та УАПЦ у червні 2015 р. Як відомо, в переговорному процесі взяли участь два єпископи Константинопольського патріархату: єпископ Едмонтону і Західної Єпархії УПЦ в Канаді Іларіон (Рудик) та єпископ Памфільський Даниїл (Зелінський), правлячий архієрей Західної Єпархії УПЦ в США. Прикметно й те, що ці два архієреї не лише взяли участь в переговорному процесі, але й поставили свої підписи під Підсумковим рішенням спільного засідання Комісій для ведення діалогу УПЦ КП та УАПЦ (8 червня 2015 р.). Адже, кожен, хто розуміється на церковному етикеті та специфіці взаємостосунків між Фанаром та єпископами української діаспори, зрозуміло: підписання цього документу не могло відбутися самочинно, без погодження з Вселенською Патріархією.

Ці та інші ініціативи Константинополя зазвичай діставали гостру негативну оцінку з боку Московського патріархату, який розглядає Україну як невід’ємну частину власної канонічну території і намагається мінімізувати участь Вселенського патріархату у церковному житті нашої країни. Прекрасно усвідомлюючи ці тенденції, Константинополь діє обережно і таким чином, аби не зашкодити всеправославній єдності та своєму авторитетові у християнському світі. Саме тому чимало ініціатив Вселенської патріархії озвучуються сьогодні через ієрархів Українських Православних Церков в США та Канаді, які перебувають в юрисдикції Константинополя.

Ієрархи української діаспори — зручний інструмент для Константинополя. З одного боку, це єпископи Вселенського патріархату, які перебувають у канонічному послуху патріархові Варфоломію. З іншого, — це де-факто автономна церковна структура, яка об’єднує українську православну діаспору. А отже, за конфліктної ситуації, якщо невдоволення Москви досягатиме критичного рівня, — завжди можна сказати, що озвучена таким чином щодо України позиція — це не позиція Вселенського патріархату в цілому, а лише «приватна пастирська думка» ієрархів українського походження.

Константинополь дійсно нерідко демонструє відмінні (і навіть альтернативні) до Московського патріархату підходи стосовно українського питання. Але думка про те, що Константинополь це нібито «церковний відділ Вашингтону», яка періодично озвучується сьогодні у фундаменталістських церковних колах Росії, — неґрунтовна і базується на викривленому розумінні реальності. Фанар, звісно, бере до уваги політичні та геополітичні аспекти української церковної проблеми. Але вирішити її у антиканонічний спосіб, порушуючи або ігноруючи канонічну традиції Церкви, Константинополь не може.  Адже, як заявив патріарх Варфоломій у вже цитованій нами промові: будь-яке порушення Вселенським патріархом канонічного порядку завдає шкоду єдності Церкви, оскільки він сам є гарантом дотримання канонічності.

Ієрархам, які отримали виховання та богословську освіту у духовних школах Руської Православної Церкви, інколи важко зрозуміти ієрархів Вселенського та інших давніх Патріархатів, еклезіологічна свідомість яких формувалася в рамках дещо відмінної помісної канонічної традиції. Утім, не варто поспіхом оголошувати усі незрозумілі до кінця підходи «єретичними» або такими, що нібито свідчать про наявність «папістських» тенденцій у розвитку канонічної свідомості Вселенського патріархату. Більш плідним є інший підхід — спробувати зрозуміти канонічну логіку Константинополя та виявити критерії, якими він користується в оцінці української ситуації. Зазначимо тут лише три — очевидні — чинники, які безсумнівно враховує Фанар, що намагається одночасно допомогти українському православ’ю відновити свою єдність та не порушити єдність православного світу в цілому. Отже, шукаючи оптимальну модель для подолання канонічної кризи в Україні, Константинополь не може не враховувати:

1) Позицію (або, точніше, у множині — позиції) Помісних Православних Церков (включно з Руською); 

2) Позиції представників православної церковної спільноти України (де Константинополь не буде ігнорувати думку представників УПЦ КП та УАПЦ, але разом з тим особливим чином дослухатиметься і до думки канонічного православного єпископату України); і, нарешті,

3) Позицію української держави.

Як і будь-яка інша Помісна Церква, Константинополь, звісно, зацікавлений в утвердженні власної церковної структури та її присутності в світі. Тому ймовірно, що однією з моделей улікування розколу, яка розглядається Фанаром сьогодні, є відновлення канонічного статусу до 1686 р., тобто відновлення — у тій або іншій формі — присутності в Україні Константинопольського патріархату.

Логіка Константинополя може бути наступна: якщо значна частина православних України не хоче сьогодні належати до Московського патріархату, то чому би не відродити в Україні Митрополію Константинопольського патріархату, який, за словом патріарха Варфоломія, є «патріархатом наднаціональним і надрегіональним» та демонструє свою відкритість до України?

Як відомо, V Всеправославній передсоборній нараді (Шамбезі, 10‑17 жовтня 2015 р.) вдалося погодити документ, який визначає зміст поняття Автономної Церкви та регламентує порядок надання Автономії. Існує висока вірогідність того, що цей документ — як документ, з яким вже погодилися всі Помісні Православні Церкви — буде прийнято на Всеправославному Соборі на Криті. Таким чином, Константинополь, який неодноразово робив заяви про те, що вважає себе Церквою-Матір’ю для Православної Церкви в Україні, може запропонувати православним ієрархам та церковним громадам в нашій країні статус Автономної Церкви у складі Вселенського патріархату.

Інший принциповий підхід, який, на думку експертів, також може бути застосований Константинополем стосовно України — це надання повної канонічної незалежності або автокефалії. Зрозуміло, що надання автокефалії меншою мірою відповідає власним або, умовно кажучи, корпоративним, інтересам Вселенського патріархату. Разом з тим, впродовж останніх сторічь Константинополь вже неодноразово демонстрував здатність заради загальноцерковного блага діяти всупереч своїм власним інтересам. Адже, за словами Святішого патріарха Варфоломія,  «Церква-Мати погоджувалася з вимогою урядів новостворених держав православного населення на Балканському півострові щодо автокефалії Церков, які виходили з Її канонічної юрисдикції, а саме Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937), заради їхньої національної цілісності, хоча такі автокефалії спричинили різке звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріархату»[8].

Не виключеним (хоча й маловірогідним) виглядає сьогодні й застосування інших, компромісних моделей подолання церковного розділення в Україні. Наприклад, втілення так званої елладської моделі, на яку свого часу звертали увагу представники УАПЦ[9].

Чого чекати православній Україні у післясоборний час? Якою буде позиція Руської Православної Церкви і чи не захоче вона (випереджаючи канонічні ініціативи Константинополя або відповідаючи на них) використати нову, ухвалену Всеправославним Собором, процедуру проголошення Автономії, аби надати УПЦ статус Автономної Церкви у складі Московського патріархату? Коли саме і які саме канонічні моделі подолання існуючого розколу може запропонувати Вселенський патріархат?

Відповісти на ці питання сьогодні, до того, як відбудеться Всеправославний Собор на Криті та стане зрозумілою нова «постсоборна» дійсність у світовому православ’ї, надто складно. Звісно, багато в чому майбутня канонічна модель подолання наслідків розколу в українському православ’ї залежить від позиції Московського та Константинопольського патріархатів. Не варто, однак, недооцінювати і голосу канонічного православного єпископату України. Значною мірою майбутнє українського православ’я залежить не від зовнішніх церковних центрів, а саме від позиції українського єпископату: нашої згуртованості та єдності, дієвості нашого патріотизму та здатності стратегічно мислити, вміння прощати та визнавати власні історичні помилки і, зрештою, мужності у захисті канонічних прав давньої Київської Церкви.

Стратегічна лінія церковного будівництва, якої дотримувався Блаженніший Митрополит Володимир, була спрямована перш за все на те, щоби очолювана ним Українська Церква здобула власну суб’єктність, почала сприйматися у православному світі, як Церква, що має самостійну позицію та самостійно визначає своє канонічне майбутнє. «Давня Київська Церква, — повторював Митрополит Володимир — гідна високого помісного статусу. Але щоби стати рівноправною автокефальною Церквою у родині Помісних Православних Церков єпископат нашої Церкви має згуртуватися та забезпечити розуміння наших канонічних потреб зі сторони вселенського православ’я».

Автокефалія, Автономія чи нинішній канонічний статус УПЦ як Самокерованої  Церкви х правами широкої автономії у складі Руської Православної Церкви? За інших історичних умов вибір між цими канонічними можливостями, можливо, мав би суто технічне значення. Однак в умовах церковного розділення, яке сталося в Україні, це, технічне за своєю природою питання, набуває й виразного етичного та пастирського значення. Адже за умов, що склалися сьогодні в нашій країні, той або інший юрисдикційний та канонічний статус Української Церкви відкриває або, навпаки, обмежує наші можливості подолати церковний розкол та його наслідки.

Олександр (Драбинко), митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський, вікарій Київської митрополії


[1] Машинопис. 19 с. Архів Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира.

[2] Зауважимо, що пізніше порядок денний Собору був знову звужений. Зокрема, з нього виключена тема Автокефалії та способу її проголошення.

[3] Митрополит Киевский и всея Украины Владимир (Сабодан). Мысли разных лет. Фонд памяти Блаженнейшего Митрополита Владимира. Laurus. К., 2015. С. 92-93.

[4] Варто зазначити, що якщо прийняття у спілкування канадських ієрархів відбулося без помітної негативної реакції з боку Московського патріархату, то входження до складу Константинопольського патріархату УПЦ в США викликало заперечення з боку Святішого патріарха Олексія II. Див.: Лист Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II до Святішого Патріарха Варфоломія № 1308 від 18 травня 1995 р.

[5] Скріплений підписом архієп. Всеволода оригінал заяви знаходиться у особистому архіві проф. О.Н.Сагана.

[6] [6] Див. Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до української нації. 26 липня 2008 р. Софійська площа.

[7] [7] Канон 3 Другого, канони 9, 17 і 28 Четвертого та канон 36 П’ятого-шостого Вселенських Соборів.

[8] [8] Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до української нації. 26 липня 2008 р. Софійська площа.

[9] [9] Архієпископ Уманський Іоан (Модзалевський) (УАПЦ). Компроміс по-грецьки // Дзеркало Тижня. 30 жовтня 2009 р. «Прообразом современной “элладской модели” была модель “киевская”». Интервью с Архиепископом Уманским Иоанном (Модзалевским), Председателем Богословско-канонической Комиссии УАПЦ // Релігія в Україні. 12.11.2009.

Risu.org.ua

Теги: