Теологія Католицької Церкви виводиться, подібно як і Східних Церков чи Протестантських спільнот, зі Святого Письма, а також базується на вченні перших Соборів. Крім того, важливим джерелом для католицького богословського вчення є різні ранньохристиянські визнання віри та літургія, як також досвід віри народу Божого та святих. Основні стародавні джерела вчення Церкви, після Святого Письма, на яких базується католицька теологія, можна знайти в збірці: Христианское Вероучение, op. cit., С.-Петербург 2002. Місце і час, де були проголошені офіційні церковні визначення, які є ключовими для західної теології, наступні: перші сім Вселенських Соборів, і далі вже західні Собори чи Синоди, наприклад Толедські Синоди (VII в.), Ліонський Собор (1274), Флорентійський Собор (1439-1445), І Ватиканський Собор (1870), ІІ Ватиканський Собор (1962-1965). Крім того, є багато папських Декретів, Енциклік, постанов, які пояснюють чи корегують католицьке вчення.

Потім вже починаються деякі типово латинські способи розуміння теології по відношенню до Пресвятої Трійці, до Ісуса Христа, до благодаті, до Богородиці, до Святого Духа, однак віра в божество Ісуса Христа, Божу всемогутність та вічність, рівність та рівнославимість Святого Духа з Отцем і Сином є такою самою і незмінною. Особливо з огляду на різні мови (грецьку і латинську), ментальність, культуру, різні історичні моменти теологія розвивалася на Сході і на Заході своїми власними дорогами. Можна на  про це почитати у Іва Конґара, в його книжечці «Дев’ятсот років опісля» (видана у Львові 2000 року, особливо сс. 36-56).

Варто при цьому вияснити одну справу. Належить остерігатися спрощеного підходу до проблеми відмінності між католицьким і православним богословським вченням, окреслюючи спільні елементи правдами віри, натомість відмінні – притаманними даній традиції інтерпретаціями, теологічними поглядами, що в богословській мові окреслюється грецькою назвою theologoumenon. При такому підході правда віри (догма) – це таке визначення, яке містить у собі істину, правду, а з богословської точки зору – конечність для віри. Натомість теологумен – це погляд чи то Отців Церкви, чи деяких Синодів або Пап, який містить в собі правдоподібність і з точки зору догматичної – сумнівність. На Заході довгий час дещо призабулося, що таке теологумен, бо це поняття майже не вживалося у богослов’ї. Одним з перших у ХХ столітті, хто писав про теологумен, був Карл Ранер (Rahner K., Theologoumenon, в: Lexicon für Theologie und Kirche, t. X, Freiburg 1965, col. 80-82). З цього робиться простий висновок, з застосуванням класичної формули, що у тому, що конечне, повинна бути єдність, а у том, що сумнівне – свобода.

Однак застосування до всього того, що не є спільне у догматичному сенсі між Сходом і Заходом, назву theologoumenon було б великим спрощенням і спробою простого вирішення складної проблеми. На це звернув увагу Ів Конґар у своїй книзі «Різноманітність та сопричастя» (Diversités et communion, Paris 1982, італ. перекл.: Diversità e comunione, Assisi 1983, рр. 72-77). Як католицьке представлення правд віри, так і православне (спрощено: латинське і грецьке) є їх способом виразу даних таємниць, спробою окреслення неокреслюваного, висловленням невисловленого. З теологічної точки зору це є догми, а не теологумени, тому що були врочисто затверджені чи то на Соборах, чи то на Синодах (на Сході чи на Заході) , чи то в декретах чи Енцикліках Пап, в яких було сказано, що «такою є віра Церкви».

Проте, з точки зору самої віри завжди залишається певен простір для пояснення, доповнення, актуалізації, герменевтики, уточнення, інтерпретації, переосмислення і т. д. тих самих правд віри. Класичним прикладом такого переосмислення та доповнення є постанови Другого Вселенського Собору у Константинополі 381 року. Там, після тексту Символу йдуть Канони, початок першого з яких звучить так: «Те, що було постановлене в Нікеї повинно залишитися незмінним… Визнання віри святих Отців, що зібралися в Нікеї, [що] в Бітинії, не можна змінювати, лише належить берегти його з усієї сили». Виходячи з факту, що самі Отці в Константинополі змінили текст нікейського Символу, та додали про Святого Духа, незмінність у визнанні віри вони розуміли не матеріально, але духовно, тобто не щоб слідувати літері, але духу даної постанови. Це буде дуже важливо в богослов’ї при інтерпретації догм та аналізу розвитку вчення Церкви. На тому ж Соборі, до речі, вже є вчення про три Іпостасі Трійці, натомість Перший Вселенський Собор погрожував анафемою, хто б говорив, що в Трійці більше ніж одна Іпостась (розуміючи під поняттям іпостась «субстанцію», «сутність»).

Є багато способів, мов, теологій, традицій, стилів, якими можна (і треба) висловити ті самі правди віри, і деколи ці різні підходи здаватимуться зовсім різними, однак по суті говоритимуть про одне і те ж. Аналогією до цього може бути приклад, коли одна і та сама дійсність описується різними мовами, і при цьому використовуються мовні звороти, характерні лише для даної мови, а тому неперекладні на іншу. Звідси випливає, що в діалозі між теологічними традиціями не може бути переконування до своєї точки зору, але спроба зрозуміти точку зору другої сторони, з усіма її складовими, які накопичувалися віками.

Іншим спрощенням може бути окреслення відмінної богословської традиції як єресь лише на тій підставі, що ця богословська традиція не така як наша, або має щось, чого наша не має, або навпаки, чогось їй бракує, а наші Отці чи Собори про це вчили. Саме визначення, що таке єресь, тобто публічне заперечення кимось охрещеним якоїсь правди віри (у Католицькій Церкві про це говориться в Кодексі Канонічного Права, кан. 751), може спонукати до подібного мислення. Однак як з контексту даного канону, так і з постанов останнього Ватиканського Собору, який не вживає поняття «єресь» по відношенню до «інославних», справжньої єресі належить шукати перш за все у своїй Церкві, у своїй традиції, тобто серед представників моєї Церкви, а не у інших Церквах, християнських спільнотах чи богословських традиціях. А це тому, що коли вірні живуть у тій самій традиції, з тією самою традиційною мовою, мають ту саму історію розвитку вчення правд віри і ті самі постанови Синодів, то там і вчення йде більш менш у руслі даної традиції, мови, вчення, а серйозне відхилення від цього і є єрессю. Натомість у іншому руслі інаковість зовсім не обов’язково означає відхилення, лише спробою за допомогою іншої традиції, мови, філософії чи культури визначити словами невисловлені таємниці віри.

Також належить відрізняти поняття «єресь» від «помилки», «не усвідомлення», «нерозпізнання», «незрілості» у вірі чи навіть несприйняття традиції Церкви Христової. Святий Дух собі знаними шляхами доведе колись всіх до істини, але це тут на землі є процесом, і тому не відбувається автоматично і відразу, особливо для народжених в іншій спільноті, аніж традиційна католицька чи православна. Ці останні взагалі не повинні шукати одне в одного єресі, але старатися йти до взаємного зрозуміння. Такий богословський оптимізм базується з одного боку на вірі, що Святий Дух постійно керує Церквою як на Сході, так і на Заході, а з другого – на історичному вимірі вчення обох традицій, яке береться від самого початку, тобто від Апостолів і спільних Отців Церкви.

Risu.org.ua

Теги: