Нинішні навколоцерковні пристрасті здалися мені геть дріб’язковими після того, як довідався про «дива», що їх витворяли священики середньовіччя.

Мова йде про підроблену в кінці XVI століття грамоту князя Андрія Юрієвича Боголюбського Києво-Печерському монастирю, яка тривалий час була єдиним легальним підтвердженням автономії святині, засвідчувала його особливий статус Лаври та право розпоряджатись окремими маєтностями.

Обителі потрібно було легітимізувати свої володіння. А таких у перші роки існування Великого Князівства Литовського монахами було захоплено дуже багато. Актові книги дохмельницького періоду рясніють судовими позовами до Київських митрополитів на мешканців монастирських маєтностей, які, мов справжні рейдери, грабували і захоплювали ліси, поля і села навколо Києва.

Підставою для таких дій була давня грамота, буцімто 1159 року, що трактувалася як оригінальний документ домонгольської доби. Насправді таких грамот було дві: повна і коротка, які відомі загалом у 17 (!) різних редакціях. Коротка – давніша, виникла у зв’язку із необхідністю узаконення надання автономного статусу Києво-Печерському монастирю. Побутування текстів Повної редакції (14 варіантів) зумовлене прагненням Лаври розширити власні земельні володіння на Правобережжі.

А мало належати Києво-Печерському монастиреві, згідно грамоти, місто Василев (нині – Васильків) з усіма поселеннями на річці Стугні, Бугаївка, Снітинка, Гуляники (нині – Велика Мотовилівка), Соловієвичі (нині – Мала Солтанівка), Бобриця, Білогородка, Віта, Довгосільці (нині – Дідівщина), Брусилів, Мичеськ (нині – Радомишль) та багато інших сіл і містечок Київського і Житомирського повітів Речі Посполитої. Звісно, що заволодіти вдалося не всіма – завадило Велике козацьке повстання під керівництвом Богдана Хмельницького.

Грамота князя Андрія Боголюбського вперше з’являється в обігу у вигляді підтвердного випису з «метрик Єремії, патріарха Константинопольського» 1592 року. У преамбулі документа сказано, що до Єремії звернувся протофрон патріарший і архімандрит Києво-Печерського монастиря Мелетій Хребтович-Богуринський з проханням поновити грамоту князя Андрія, втрачену, за його словами, під час пожежі у м. Василькові 1590 року.

Грамота потрібна була для сеймового підтвердження королем Польщі, але урядові інстанції не мали її копії. Патріарх доручив своєму канцлеру Ієраксу знайти копію грамоти в архіві. Останній, крім цього, знайшов також підтвердження Андрієвої грамоти 1480 року одного з попередників Єремії — патріарха Максима.

Читач преамбули мав би переконатися, що оригінал грамоти вже ніколи не вдасться відшукати, а «випис» з архіву патріарха — єдино можливий спосіб поновлення давнього документу. Але трохи згодом виявилось, що патріаршій стороні «писанія старыя тые посланцы зъ монастыря Печерского передъ нами показовали, и копіи старымъ письмомъ рускимъ писаныя». Складається враження, що посланці монастиря мали з собою текст, який патріарх навіть не шукав, а просто підтвердив.

З іншого боку, чому раптом грамота, яку надав колись руський князь, мусила зберігатися у патріаршому архіві? Це не просто незвично. За часів Київської Русі князі ніколи не звітували Константинопольському патріархові. Думка про звернення до нього, очевидно, могла виникнути тільки в XVI столітті, коли патріарх став джерелом прав, арбітром у суперечках і фінальним патроном.

Дослідникам грамоти нині доводиться стикатися з труднощами. Адже її оригінал та «випис з метрик» 1592 року не збереглися. Текст грамоти князя Андрія дійшов до нас у списках набагато пізнішого часу. Можна було припустити, що оригінальний текст точно відтворювався пізнішими літописцями. Однак, нещодавно історик Юлія Русакова продемонструвала, наскільки суттєво різнилися списки грамоти XVIІІ століття.

Справді, протягом більш ніж півтора століття грамота Андрія Боголюбського лишалася одним із найважливіших документів Печерського монастиря, активно використовувалася в суперечках, кожен раз застосовуючись до нових викликів. Текст грамоти змінювався залежно від потреб часу, словом, зазнавав додаткової фальсифікації.

Проте, слід віддати належне господарям Києво-Печерської лаври нового часу. Митрополит Євгеній (Болховітінов) (1767 – 1837) першим увів до наукового обігу весь текст грамоти і прокоментував її як сумнівну, спираючись на деякі анахронізми і несумісні з історією обставини. Пізніше Київський митрополит Макарій (Булгаков) вказав на низку додаткових суперечностей грамоти, як документа ХІІ століття. Загалом, перелік зауважень не залишив жодних сумнівів щодо походження документа.

Український історик, етнограф, мовознавець і письменник ХІХ століття Микола Закревський, назвав грамоту князя Андрія Юрієвича Боголюбського, безсумнівною підробкою кінця XVI століття і його висновок був неодноразово підтверджений наступними дослідниками. Але суперечності щодо реальності самого акту надання Андрієм Юрієвичем земель монастирю тривають досі. Такий привілей все ж таки міг мати місце, тому посилання на грамоту Андрія Боголюбського продовжують мандрувати сторінками краєзнавчих видань.

Багато сіл Київщини саме в ній бачать підтвердження існування поселення в часи Київської Русі, а краєзнавці продовжують шукати докази, що згадка про їхнє село в фальсифікованому документі могла бути справжньою…

Кiyinfo.com

Теги: