У п’ятницю, 13 вересня 2013 року, померла моя бабця Галя – неймовірно дорога мені людина. Провести стареньку (прожила 88 років) в останню путь з’їхалася родина, зійшлися односельці

Щойно дізнавшись про смерть тітки, хотіла також приїхати її племінниця Валя. Та де там встигнути на похорон – адже живе аж на російському Уралі! Тож, трохи подумавши, вирішила їхати вже на сороковини. Щоправда, Валі на той момент і самій було за 70, тож супроводжувати її в Україну – на Житомирщину – мав 20-річний онук Вова. До того ж хлопець давно мріяв побувати на землі своїх предків, відвідати могили прадіда і прабаби (Валіних батьків) у Житомирі.

Ось і сороковини – і тітка Валя (молодчинка!!!) таки приїжджає! Щоправда, без Вови. Всі разом рушаємо підводами на могилки (так у селі кажуть на кладовище), потім запрошуємо священика, відбуваємо поминальний обід…

А вже увечері, коли скорботні клопоти були позаду, випала вільна хвилина поговорити з двоюрідною тіткою.

— Тьоть Валь, а чого Вова не приїхав з вами? Збирався ж… (Валю батьки вивезли з України, коли їй було п’ять років. Згодом вони повернулися в Житомир, а донька, вже доросла, так і залишилася на Уралі. Проте українську розуміла прекрасно, хоча й говорила виключно російською).

— Да ты понимаешь, Сереж, не так давно наконец удалось Вову на завод устроить (тітка жила в «суперсекретному» закритому місті, яке за радянських часів навіть не мало назви і де все оберталося навколо якогось стратегічного підприємства, що працювало на ВПК). Не в тот цех, в который хотелось бы. И зарплата пока копеечная. Но хоть так – иначе никаких перспектив у нас в городе нет… Ну и пошел он перед поездкой отпуск оформить. Рассказал, что к чему, а ему «кадровичка» говорит: «Парень, я бабушку твою хорошо знаю и деда покойного помню. Мой тебе совет – не глупи! Все равно ведь узнают! Конец тогда твоей карьере на заводе…»

— Зачекайте, хто і що «узнает», який ще «конец»?!

— Ну, вы же для нас – вражеская страна… Это неофициально, но все знают – поддерживать отношения с родственниками с Украины крайне нежелательно. А тем более, если ты работаешь на заводе…

— Хто – «вражеская страна»?! Сучасна Україна – для Росії?! Та в нас при владі проросійська Партія регіонів, а «наш» президент Янукович – то більший кацапура, тьоть Валь, аніж ви!

— А-а-а! Янукович – это тот, кто пчел любит и у которого лицо поцарапанное?

— Та ні – то Ющенко! Він уже три з половиною роки, як не при справах. А в Януковича пика гарна, але бджоли його все одно не люблять!

— Янукович, Ющенко – я их постоянно путаю… (???!!!) А про вражескую страну – это ж не я придумала…

Тобто, у жовтні 2013-го, коли до початку Євромайдану лишався ще місяць, а до перемоги Революції гідності і приходу до влади у Києві «хунты» – ще чотири, коли у львівському метро ще не варили холодець із «русскоговорящих младенцев», коли на вулицях Слов’янська «фашисты» ще не розпинали «трехлетних мальчиков в трусиках», а в Цуманській пущі бандерівці, повилазивши з криївок, ще не відловлювали і не наминали живцем тих нещасних «снегирей» – уже тоді ми були для них «ВРАЖЕСКОЙ СТРАНОЙ»! І той мій 20-річний родич Вова, який (не маючи на той момент ніякої спеціальної освіти) подавав там (образно кажучи) якомусь слюсареві якісь гайки, вже не мав права приїхати на кілька днів в Україну, аби побачити живих родичів і вклонитися могилам мертвих… Попри те, що щиро хотів це зробити!

…А оце днями купую квиток до Києва на залізничному вокзалі в Луцьку. У черзі переді мною якихось п’ятеро–шестеро людей. І троє з них – чоловіки якось відразу впізнаваного «типажу». Звичайні наші волинські дядьки-роботяги, «плюс–мінус» років по 50. Коли підходить черга кожного з них, стає зрозуміло – я таки не помилився. Один бере «прямий» плацкарт до Москви. Другий – із пересадками прямує до Ростова. Третій – знову до Москви, але також із пересадками («Так дешевше», – пояснює касирці).

До четвертої річниці анексії Криму і початку війни Росії проти України – рукою подати. На Театральному майдані в Луцьку скоро знову бракуватиме місця для фотографій (дай Боже мені, нерозумному, помилитися!) на пам’ятній дошці загиблим на Сході волинянам. І прекрасно ті дядьки–заробітчани розуміють, що «Гради», «Буки», танки з БТРами чи навіть автомати з ручними гранатами у донецькому «воєнторзі» насправді не продаються…

Але як же ж не зрозуміти і їх! Адже треба вчити дітей. Чи вже допомагати дітям «піднімати» онуків. Зрештою, якось виживати. А де тут у нас «знайдеш» зарплату в кількадесят тисяч рублів (до речі, десять рублів нині – це вже більше, ніж п’ять гривень!)? І які той дядько може «здати» таємниці, навіть якщо його «там» завербують? Таємниці мурування цегляних стін, укладання керамічної плитки чи штукатурення стель? І все це, звісно, так.

Але якось воно зовсім не так… 

Сергій Хомінський, доцент кафедри соціальних комунікацій Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

Volyn.com.ua

Теги: