З вбивства Київського митрополита Володимира (Богоявленського), скоєного 25 січня (7 лютого за н. ст.) 1918 року після захоплення Києва військами Червоної армії, почався новий етап в історії Православної Церкви. З цієї події починається період небувалих гонінь на віру, репресій і знищення духовенства «як класу». Страта Київського митрополита Володимира серед єпископату була першою. Згодом страти і репресії ієрархів, духовенства і віруючих, яким вже надавалась видимість «соціалістичної законності» і судових рішень, стануть масовими. Але на той момент для суспільної свідомості це був нечуваний злочин, тим більше, що скоєний він був без суду і слідства.

До цього дня так і не названі прямі винуватці і виконавці цього злочину. У вирі революційної вакханалії і громадянської війни він так і залишився нерозкритим. Це в свою чергу породило чимало чуток і міфів навколо загадкового вбивства Київського митрополита. Самі більшовики, бажаючи відмежуватися від цієї безглуздої страти, намагалися перекласти провину на невідомих грабіжників-злочинців і анархістів. Крім того, висловлювалися версії, що в смерті митрополита винні самі лаврські ченці. Інші перекладали провину на прихильників українського руху і церковної автокефалії.

Уже після вигнання з Києва більшовиків за фактом вбивства сщмч. Володимира кілька разів створювалися слідчі комісії, але вони так і не змогли довести справу до кінця. А згодом, коли остаточно встановився в Україні радянський режим, звісно, була закрита сама можливість проведення слідства і пошуку винних. Надалі розстріли духовенства та архієреїв вже отримали зовнішню форму «законності», а їх масовість і регулярність затьмарили собою всі попередні злочини перших років революції.

При аналізі будь-якої події не можна розглядати її у відриві від історичного контексту. Тому і сам факт вбивства митр. Володимира неможливо відокремити від усієї сукупності подій, пов’язаних як з Жовтневим переворотом 1917 року, так і збройним захопленням Києва більшовицькими військами Муравйова в лютому 1918 р. Без цього картина буде залишатися неповною, а, значить, не вдасться зрозуміти причини і мотиви злочину.

Як відомо, створена більшовиками в січні 1918 року т. зв. «Робітничо-селянська Червона армія» (РСЧА, рос. — РККА) на стадії створення представляла собою часто розрізнені добровольчі загони, угруповання і банди, де знайшли собі притулок не тільки більшовики, але і есери, анархісти, безпартійні солдати і матроси, дезертири і відверті кримінальні елементи. Відомо чимало випадків, коли цілі банди кримінальників, щоб легітимізувати своє становище, приєднувались до РСЧА, легально здійснюючи під її прапорами погроми, грабунки і вбивства.

Все це відкривало перед авантюристами всіх мастей небачені перспективи, що і привернуло багатьох з них до лав Червоної армії. Одним з них був колишній селянин Костромської губернії Михайло Муравйов, який дослужився на фронтах Першої світової до звання капітана, а після Лютневої революції вислужився перед Тимчасовим урядом і отримав звання підполковника. Бувши лівим есером, під час Жовтневого перевороту швидко зрозумів, куди дме вітер, і своєчасно запропонував більшовикам свої послуги як досвідчений військовий. І дуже швидко з їх допомогою зробив собі блискучу кар’єру. Уже в грудні 1917 року він більшовиками призначений начальником штабу наркома по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії, а в січні 1918 року — командувачем групи військ на Київському напрямку.

З ім’ям цієї людини пов’язані масові криваві злочини в Києві в лютому 1918 року. Прославившись небувалою жорстокістю під час військових операцій на Сході України (і, зокрема, під Крутами), Муравйов на чолі своєї революційної армії, яку навіть самі більшовики потім із соромом називали «муравйовськими бандами», 5-8 лютого (23-26 січня за ст. ст.) 1918 року, після того як кілька діб не припинялися артобстріли Києва, захоплює місто.

Всього трохи більше трьох тижнів Муравйов панував в Києві. Однак, згідно з численними спогадами очевидців, цей період для киян перетворився на справжнє пекло і нагадував сцени з апокаліпсису. На три дні Муравйов віддав місто на повне і безкарне розграбування червоноармійцям. Столиця України в буквальному сенсі занурилася в морок грабежів, погромів, насильства і масових вбивств. За різними відомостями, число жертв червоного терору в Києві за ці дні склало від 2500 до 5000 осіб.

Збереглося безліч свідчень очевидців, які розповідають про жахіття, що творили в Києві в лютому 1918 р. банди Муравйова, які захопили місто. Оскільки свідчення противників радянської влади в оцінках червоного терору можуть бути сприйняті як тенденційні, ми звернемося тут лише до свідчень самих більшовиків.

Наведені нижче свідчення взяті з матеріалів Слідчого відділу Комісаріату публічного звинувачення РРФСР у справі М. А. Муравйова за 1918 р. Дозволимо собі процитувати частину з них в більш розгорнутому вигляді, щоб було легше зрозуміти, які настрої і порядки панували тоді в захопленому більшовиками місті.

Так член комітету Першої революційної армії Єфим Лапідус так описував лютневі події в Києві:

«Солдаты и красногвардейцы приводили часто арестованных в штаб Муравьева и Егорова для разбора виновности арестованных. Муравьев, а за ним и Егоров (командующий Первой армией) неоднократно говорили: “…не знаете где “штаб Духонина”? Туда и отправлять всех без всяких допросов!”

“Штабом Духонина” называлось более или менее укромное место и даже где попало, где расстреливали виновных и невиновных, кто только попадался в руки. Иначе говоря, в “штаб Духонина” означало “расстрелять”.


Часть малосознательных красногвардейцев и солдат пользовалась безнаказанностью и даже поощряемостью [командования], и расстреливала всех встречных и поперечных /…/ Муравьев, разъезжая на автомобиле, обращался к революционным войскам с горячими призывами: “Будьте беспощадны, главное – будьте беспощадны, никому пощады не давайте!” /…/ Грабежи дошли до невероятных размеров, грабить начали все. И это не только не наказывалось, но Муравьев часто повторял: “Все – ваше, берите все. /…/ ».


Товариш голови комітету Першої революційної армії С. Коптєлов, описуючи безчинства в місті, повідомляв:

«Начался расстрел в Киеве […] Муравьевский порядок расстрела был такой. Ведут красногвардейцы 4 или 5 человек (водили разное количество) на открытое место, расстреливают и тут же снимают [с убитых] сапоги, выворачивают карманы. Лежит человек 30 расстрелянных, и все разутые и раздетые. Расстрелы стали переходить в личные интересы: убьёт, снимет часы, или вроде того».

Інший очевидець, член Київського штабу Червоної гвардії І. Тягай, свідчив:

«Террор проводился по всей жестокости, какая только может быть. Некоторые улицы были завалены трупами убитых гайдамаков, офицеров, вильных казаков, а также и случайных прохожих. Несколько дней они оставались неубранными. … Расстрелы производили пьяные матросы и солдаты армии Ремнева по приказанию пьяных начальников. … Штаб занимался исключительно грабежами и пьянством. Это объясняется также и тем, что туда присылались темные элементы: уголов[ные] преступники, которых выпустили из тюрем».

За свідченням комісара станції Київ-П Товарна Ф. Вишневського, «в самом Киеве были расстрелы за то, что у прохожих оказывались руки чистыми /…/  Расстреливались прохожие белоручки».

Звернемо увагу, все це свідчення не «білогвардійців» або «українських буржуазних націоналістів», але відповідальних більшовицьких діячів, і до того ж прямих свідків і співучасників більшовицьких злочинів.

На основі цих свідчень частково можна уявити, що ж відбувалося по всьому Києву в дні, коли було скоєно вбивство митрополита Володимира.

Зауважимо, що сам Муравйов, виправдовуючись в Москві перед слідчою комісією, не заперечив фактів кривавого терору, насильства і грабежів в Києві. Всю провину за скоєні злочини він, в характерній для нього манері, намагався перекласти на інших, зокрема на «несвідомі солдатські маси», які неправильно зрозуміли його заклики і сенс соціальної революції і боротьби. Як зазначає Муравйов у своїх свідченнях:

«Я не полагал, что солдаты, рекрутировавшиеся из сознательных рабочих Москвы, могут понять меня буквально. Я говорил, используя риторический прием. Я не предлагал грабить, т. к. сам выступал всегда против грабежей. Массовые расстрелы производились 26 января, причем я приказал, чтобы все случаи рассматривались штабом Ремнева, но войска мстили и вошли в такой азарт, что остановить их не было никакой возможности. Солдаты так озверели, что 26 янв[аря], когда я, было, воспротивился их расстрелам, один из солдат крикнул на меня, чтобы я не разговаривал и хотел меня прикончить».


Муравйов стверджує, що йому важко було керувати різнорідними масами розгнузданих загонів червоноармійців і деморалізованих солдатів. Про регулярні частини, які входили до складу його армії, Муравйов так писав Антонову-Овсієнку: «Начиная с командующего армией и кончая солдатами – полная распущенность», «приходится много бороться с регулярными войсками, которые страдают страшной болезнью – реквизицией и самочинными обысками».

Визнаючи факти злочинної поведінки своїх військ, Муравйов тут же намагається всю провину перекласти на підлість «підступних ворожих контрреволюційних сил»: «С приходом наших войск в к[акой]-либо город в войсках начинались грабежи и пьянство /…/ Это было дело рук контрреволюционеров, дабы дискредитировать советские войска», – виправдовувався головком.

Проте чи дійсно Муравйов був невинний у всіх безчинствах, грабунках, розстрілах і грабежах, які коїла його армія?

Звернемося до документів, підписаних самим Муравйовим. Так при взятті Києва 4 лютого в наказі № 9 він від своїх «революційних армій» вимагає:

«После того, как будет окончательно занят Киев, /…/ приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции».

Що це, як не наказ до здійснення тих дій, що були описані вище в показаннях самих більшовиків? Натхненна такими наказами головнокомандувача, чи могла різнорідна маса розагітованого більшовиками і озброєного ними люмпенізованого наброду, вриваючись до Києва, діяти інакше?

Процитуємо ще низку документів. В одній із своїх доповідей Муравйов так описував штурм Києва: «Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам».


Пізніше Муравйов писав в одному із своїх закликів: «Мы идем огнем и мечом устанавливать Советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям… бил, никому не давая пощады! 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может, и тысячи, были безжалостно убиты… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг — быть беспощадными!»

Як бачимо, ці слова Муравйова самі говорять за себе.

Звернемося до ще одних свідчень. Секретар армійського комітету Першої революційної армії Люсіль Цвангер повідомляє:

«На станции Бахмач до взятия Киева мною была услышана речь Муравьева следующего содержания: “Товарищи! Я знаю, что многие из вас устали, но не долго вам работать. Наша задача взять Киев, и тогда вы сможете возвратиться домой. Много вам пришлось страдать, но они кровью ответят за все ваши страдания. Мы им покажем, дайте только добраться до Киева. Если нужно будет – не постою ни перед чем: камня на камне не оставлю в Киеве. Жителей [не] жалеть, они нас не жалели, они терпели хозяйничанье гайдамаков. Мы всех их перестреляем и перережем. Мы им покажем. Нечего бояться кровопускания. Кто не с нами, тот против нас. Вы, доблестные товарищи, вы мне поможете взять Киев, а там вы будете вознаграждены”».


Інший очевидець, член комітету Першої революційної армії С. І. Моїсеєв, свідчив:

«Помню случай, когда он [Муравьев] в экстазе говорил о том, как он займет Киев: “Знаете, как я буду брать Киев? Я возьму анархистов, дам им бомбы, кинжалы, они войдут в Киев ночью, будут всех резать, все взрывать. А на утро я отдам приказ, и все заводы будут работать, весь город будет жить тихой жизнью, все будут поражены”».


У світлі всіх цих подій відомі факти вбивства Київського митрополита Володимира (Богоявленського), поєднаного з грабунком, а потім і наругою над тілом убитого, вписуються в цілісну картину «київського апокаліпсису» січня 1918 року. Фактично, цей злочин за цинізмом і жорстокістю нічим не відрізнявся від сотень і тисяч інших, скоєних в ці дні в Києві. Єдина відмінність була в тому, що на цей раз був пограбований і вбитий не офіцер або «буржуй», а літній і беззахисний архієрей. До цього вже траплялися непоодинокі факти пограбувань храмів і навіть розстрілів деяких священиків. Однак щодо ієрархів Церкви це був перший випадок. І в цьому скоєний злочин був безпрецедентним.

Після заняття лаврських висот військами Муравйова на території Києво-Печерської Лаври був розміщений штаб Другої революційної армії Рейнгольда Берзіна. Саме звідси, з Лаври, 25-26 січня (ст.ст.) був розпочатий наступ військ Муравйова на центр Києва.

Комендантом Лаври Муравйов призначив якогось В. С. Сергєєва. Як згадував останній, «на моей ответственности находилось около 3 тыс. человек [красноармейцев], нужно было всех накормить, дать помещение и все необходимое. На второй день после моего назначения я принялся постепенно принимать на учет все имеющиеся в Лавре продукты /…/ Наместник, как и все монахи, относились к нам очень дружелюбно, ничего не жалел – ни продовольствия, ни вина».


Ще до вбивства митрополита Володимира в Лаврі відбувся інцидент, описаний комендантом: «Выйдя от наместника, я направился в свою канцелярию, но по дороге увидел ужасную картину: человек 20 красногвардейцев во главе с матросами повыгоняли из всех келий, а также из церкви священников и монахов во двор и, наставляя на них ружья, хотели расстреливать. В это время подоспел я, стал на солдат кричать, за что и меня хотели расстрелять, но все-таки мне удалось их завернуть всех и тем обошлось все благополучно. Однако, продолжая дальше путь в канцелярию, я опять наткнулся на такую же картину».

Як відомо, в ці дні червоноармійцями були здійснені неодноразові пограбування особистого майна лаврських ченців.

Далі комендант повідомляє, що коли він «пришел в канцелярию, то застал тов. Берзина и тов. Степанова (начальника Новозыбковского отряда). Они мне сообщили, что митрополита Лавры убили. Кое-как с трудом в этот день удалось расстрелы прекратить».


Судячи з матеріалів Слідчого відділу Комісаріату публічного звинувачення РРФСР у справі М. А. Муравйова, особисто він наказу про вбивство митрополита Володимира не віддавав. Однак в цьому і не було необхідності. Досить згадати його наказ від 4 лютого «нещадно знищити в Києві» «всіх ворогів революції». Як видно з описаних вище подій і закликів до насильства, грабунків, помсти і розстрілів мешканців Києва, одного цього достатньо було, щоб буквально озвірілими від вседозволеності «муравйовськими бандами» в число тих, хто підлягає знищенню «ворогів революції», був віднесений і митрополит Володимир. І тут вже не має значення, хто саме з представників «революційної армії» Муравйова особисто здійснив цей злочин. Його міг вчинити будь-який з тих, хто з заохочення свого начальства здійснював в ці дні сотні інших кривавих злочинів.

Намагаючись відмежуватися від відповідальності за злочини банд Муравйова, головнокомандувач усіх радянських військ на території України Юрій Коцюбинський згадував: «Перед Киевом Муравьев подбадривал солдат, говоря: “В Киеве вы отдохнете, там вы снимете шкуру с буржуазии, там будет всего вдоволь”. И солдаты часто понимали это так, что им разрешают грабить».


Звичайно, Муравйов не вважав себе винним в цьому та інших злочинах. У своїй заяві за фактом резонансного вбивства Київського митрополита він перекладав всю провину на «каких-то преступников, несомненно ложно назвавшихся анархистами». При цьому він запевняв: «Заявляю от себя и всей революционной армии, что приму самые решительные меры к розыску злодеев-провокаторов и к жесточайшему их наказанию». Однак зі свідчень призначеного Муравйовим коменданта Києво-Печерської Лаври В. С. Сергєєва видно, що обіцянку докласти «самые решительные меры к розыску» вбивць митрополита Володимира Муравйов не тільки не виконав, але, схоже, і не збирався виконувати. Це була популістська гра на публіку. Як свідчили самі соратники Муравйова, він часто не виконував своїх обіцянок, а видавши якийсь наказ, міг тут же забути про це… Як видно із свідчень коменданта Лаври Сергєєва, останній з власної ініціативи «хотел это дело передать на расследование, но некому было передать», після чого він «сам взялся, но все поиски убийцы были безрезультатными».


Звертає на себе увагу той факт, що ще не почавши розслідування, Муравйов тут же звинуватив у злочині «каких-то преступников, несомненно ложно назвавшихся анархистами». Таким чином, не провівши жодного розслідування, Муравйов сам же виносить вердикт, що вбивцями є особи, які самозванно видають себе за анархістів. Таке враження, що Муравйов щось знав, але не договорював або намагався приховати. Пізніше слідчою групою при гетьманському уряді П. Скоропадського, а потім і контррозвідкою Добровольчої армії А. Денікіна була встановлена причетність саме анархістів до вбивства митрополита. Чому ж Муравйов з самого початку намагався за будь що виправдати анархістів, які не були членами партії більшовиків?

Відповісти на це питання допомагають спогади головкома більшовицьких військ В. Антонова-Овсієнка, в безпосередньому підпорядкуванні якого діяв Муравйов. Згідно з його свідченнями, Муравйова більшовики підозрювали «в сочувствии к анархистам, к которым он и на деле немного склонялся». Комісар московського військового округу М. І. Муралов також свідчив про симпатії Муравйова до анархістів. Згідно з його свідченнями, в армії Муравйова тільки в «отряде Егорова было около 1000 человек анархистов».

Сам Муравйов теж підтверджує факт наявності в його військах «анархистских отрядов, которые были связаны своими анархистскими федерациями в Харькове, Одессе и Киеве». Про один з таких загонів, що брав участь у складі його армії при взятті Києва, він в показаннях слідству відгукувався так: «Отряд, состоявший из анархистов Донецкого бассейна, занимались грабежами и собирали контрибуции. В среде этих анархистов было пять идейных, а все остальные – попросту уголовный элемент».

Цікаво, що найближчий соратник Муравйова та командувач Другої особливої революційної армії прапорщик Афанасій Ремньов, який відповідав за «охорону» Києва і більше всіх відзначився кривавими розстрілами і грабунками в місті, пізніше був звинувачений більшовиками в причетності до анархістів.

Про цікавий випадок розповідає і глава радянського уряду України М. О. Скрипник. Після заняття Києва більшовиками він прибув в місто, але тут був затриманий загоном муравйовців, які назвалися анархістами. «Меня самого, – пишет Скрипник, – какой-то отряд задержал и хотел, было, расстрелять потому, что я показал им удостоверение на украинском языке /…/ Отряд, который меня остановил, заявил мне, что они анархисты».


Отже, як видно, війська Муравйова, які чинили свавілля в Києві, складалися не тільки з більшовиків, а й з анархістів, в симпатіях до яких підозрювали і самого Муравйова. Тому слід «анархістських елементів» у вбивстві митрополита Володимира не тільки не спростовує причетність представників революційних банд Муравйова до цього злочину, але тільки підтверджує її.

Цікаві відомості щодо можливого виконавця злочину наводить у своїх свідченнях Комендант Лаври В. С. Сергєєв, який намагався власними силами провести розслідування вбивства митрополита Володимира. Через свої канали він отримав інформацію про причетність до цього злочину голови Ради Микільської Слободи Чалого-Маршака, колишнього каторжанина з Сибіру. При його затриманні у нього було вилучено не тільки зброю, а й коня, який, як виявилося, був реквізований ним у лаврських ченців. За словами Сергєєва, «население [Никольской Слободы] на этого типа очень жаловалось, говорили, что он ежедневно население грабил, все реквизировал».

Довести причетність голови Ради Микільської Слободи до вбивства митрополита Володимира коменданту не вдалося, оскільки двоє лаврських ченців, яких привели на впізнання, не змогли підтвердити його участь в розстрілі. Наступного ж дня більшовики, в т. ч. і Сергєєв, змушені були тікати з Києва під натиском німецьких військ. Розпочате комендантом Лаври розслідування не було завершено. Але навіть з цих коротких відомостей видно, що винних у вбивстві митрополита він шукав серед своїх, хоч і вважав, що воно було «совершено не с политической точки зрения, а с уголовной».


Більшовики намагалися надати факту вбивства митрополита Володимира виключно кримінальне забарвлення, всіляко заперечуючи політичні мотиви, як і власну причетність до нього. Однак розбійні напади з метою особистої наживи, як видно з численних свідчень самих же більшовиків, не тільки не суперечили, а й відповідали «ідейним мотивам» армії Муравйова. Як визнавав і він сам: «Заметно было также в массе солдат, в их намеках на богатство города [Киева], желание там поживиться за счет буржуев, причем совершенно искренно и прямолинейно они в большинстве понимали в этом суть классовой борьбы». Муравйов, не соромлячись, характеризував свою армію так: «Это такая армия, которая может лишь наступать. Как только она остановится, так и начнет разлагаться, реквизировать, красть, убивать».

До цього варто додати, що з показань лаврських ченців відомо, як червоноармійці, що заарештували митр. Володимира, сварили і звинувачували його в тому, що він незадовго до цього при українській владі не заступився за полонених більшовиків, які підняли збройне повстання на заводі «Арсенал». Що це, як не політичне звинувачення? Точно такими ж звинуваченнями червоноармійці в ті дні мотивували більшість своїх злочинів в Києві. Досить згадати заклики Муравйова до солдатів під час наступу на Київ: «Жителей [не] жалеть, они нас не жалели, они терпели хозяйничанье гайдамаков. Мы всех их перестреляем и перережем». По суті, висловлене червоноармійцями звинувачення на адресу митрополита Володимира — це було перефразоване повторення звинувачень і закликів Муравйова до помсти і розправ над мирними жителями Києва за те, що «они терпели хозяйничанье гайдамаков» і не виступили на стороні озброєного повстання робітників-більшовиків на «Арсеналі».

Таким чином, як видно, крім мотивів пограбування, в розстрілі митрополита простежується і політична помста «ворогам революції». У будь-якому випадку, персональну відповідальність за вчинені в Києві в лютому 1918 р. злочини, в першу чергу, несуть безпосередньо ватажки більшовицьких армій на чолі з Муравйовим, які закликали своїх солдатів до насильства, погромів і вбивств, і всіляко заохочували їх в цьому. Це визнавали навіть самі більшовицькі діячі. Як зазначав голова ВНК (рос. – ВЧК) Ф. Дзержинський: «Грабежи и насилия – это была сознательная военная тактика Муравьева».


Після допущених Муравйовим поразок і серйозних прорахунків, а також нескінченних конфліктів за владу з керівництвом радянського уряду України, 28 квітня 1918 року він був заарештований і ув’язнений до Бутирської в’язниці. В результаті проведеної в рамках слідства медичної експертизи було встановлено, що Муравйов хворий «неврастенией в степени большей, чем средняя». У зв’язку з таким діагнозом його з в’язниці перевели до психіатричної лікарні, звідки він незабаром виписався. Завдяки заступництву впливових більшовицьких діячів (Антонова-Овсієнко, Муралова та ін.) Рішенням президії ВЦВК справу М. А. Муравйова «в зв’язку з відсутністю складу злочину» було припинено. І вже 13 червня 1918 р. він був призначений командувачем Східного фронту. Тут він підтримав есерівський заколот проти більшовиків, в ході придушення якого 11 липня 1918 р. був убитий. Роком пізніше був розстріляний і найближчий соратник Муравйова — Афанасій Ремньов, який командував в лютому 1918 р. в Києві масовими розстрілами і грабунками мирних мешканців. Він був заарештований у квітні 1918 р. одночасно з Муравйовим, в ході слідства визнаний психічно нездоровим і переведений до психіатричної лікарні, звідки втік. 3 серпня 1919 р. він був розстріляний без суду і слідства за спробу підняти заколот проти більшовиків.


Доповідь прочитана на Міжнародній науковій конференції «Київський митрополит сщмч. Володимир (Богоявленський) і початок гонінь на Православну Церкву в ХХ столітті» (Києво-Печерська Лавра, 7 – 8 лютого 2018 р.)


Шумило Сергій Вікторович,

директор Міжнародного інституту афонської спадщини,

головний редактор наукового альманаху «Афонська спадщина»

(Київ, Україна)


Lavra.ua


Теги: