Які базові знання необхідно мати вивчаючи історію церкви та про ставлення до релігії в Україні розповіла Людмила Филипович, доктор філософських наук, завідувач філософії та історії релігії Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України.

Розкажіть, що найголовніше у вашій доповіді?

На Міжнародній науковій конференції, яка пройшла тут, у Бучі, ми обговорювали питання історії адвентистської церкви як науково-просвітницький проект. Я запропонувала при дослідженні історії церкви базуватися на принципах релігієзнавчого аналізу. Серед цих принципів, виділила декілька дуже важливих: суб’єктивності, історизму і вселюдськості. Я відштовхуюсь від того, що треба подавати історію найбільш наближено до істини. Ми розуміємо, що досягнути абсолютного об’єктивізму не вдасться.

Ви віруюча людина?

Так, але коли досліджую церковні традиції, я стараюсь якомога справедливіше ставитися до викладу тих чи інших історичних фактів, інтерпретувати їх об’єктивно. Я стараюся зберігати дистанцію між об’єктом дослідження і мною, як суб’єктом цього дослідження. Зробити це не завжди просто. Коли вдасться подати такий текст, із якого люди не розуміють до якої традиції належу — це досягненням мети, яку я перед собою ставлю.

Стосовно принципу історизму. Дуже важливо бачити те чи інше явище не статично, а в розвитку. Будь-що у духовному житті, зокрема у релігійному, колись починається і колись закінчується. Тому треба бачити походження, бачити як змінюються різноманітні погляди та форми світогляду, віросповідання, інституції. Не менш важлива обрядова сфера і багато інших речей, тому що кожна епоха виставляє перед релігією виклики. Та церква, яка хоче зберегтися і бути живою, має знайти ці виклики й контекстуалізуватися тобто вміти адаптуватися в будь-якому, в тому числі і в українському суспільстві.

Кожен з принципів, які я назвала, має ще різноманітні під-принципи, якими повинен користуватися сучасний дослідник, щоб його дослідження були об’єктивними, історичними, дійсно цікавими та популярними, щоб люди читали й зверталися до цих джерел і розширювали своє уявлення про те чи інше питання.

Прокоментуйте сучасний стан досліджень адвентистів в Україні.

Я не фахівець з досліджень адвентизму, тому мені важко відповісти на ваше запитання. Але ми маємо визнати, що науці, яка досліджує адвентизм і самим адвентистам є куди розвиватися. Тому я просто закликаю людей, які хочуть пізнати в цілому адвентизм, його історію і взагалі його місце в християнстві — збирати документи та свідчення, їх каталогізувати, узагальнювати і на основі вже зібраних матеріалів, писати справжню історію адвентизму в Україні та в світі.

Що можна сказати про релігію в Україні? Чи справді у найпоширенішій релігійній спільноті України — православ’ї — багато номінальних віруючих?

Вважаю, що ні. Я знаю багато православних людей і тому хочу сказати, що серед православних є дуже цікаві та абсолютно неномінальні віруючі.

Дослідження релігії спускається на рівень повсякденності. Це дуже популярна тема. Як сприймаються ті чи інші істини кожною конкретною людиною або спільнотою. Тобто як реально релігія живе на рівні окремої людини, окремого індивіда, що вона змінює або не змінює у світогляді та поведінці цієї чи іншої людини.

Важливо, щоб релігія існувала не формально. Найголовніше те, як вона впливає, як вона трансформує, як вона покращує людину, як вона робить людину людиною.

Що необхідно зробити, щоб в Україні стало більше справжніх віруючих на противагу атеїзму?

На жаль, атеїзм швидко популяризується, особливо серед молоді. Мені здається, держава у свою чергу створила всі умови для розвитку релігії. У нас є закон про свободу совісті, Конституція. Вони надають людям право сповідувати будь-яку обрану нею систему віросповідань, пропагувати, бути активним місіонером.

Можливо необхідно щось змінювати з боку церкви?

Скоріше з боку суспільства, тому що є стереотипи і їх необхідно долати. Це стосується як протестантських, так і православних або католицьких церков.

Наведіть, будь ласка, приклад такого стереотипу.

Наприклад, колись православні ходили у Хрестові походи й писали, що Папа Римський — кат українського народу, що саме слово католицизм походить від слова «кат». Це ж фантазія абсолютна. Тому треба суспільство звільняти від стереотипів і розповідати правдиву історію.

Велика доля відповідальності лягає на плечі церкви. Вона має виходити в суспільство і нести знання про себе, ненав’язливо. Тобто, коли вас зупиняють на вулиці й хапають за руки закликаючи «Повірте мою Віру!» — ясно, що так ніхто не прийде, але є різноманітні форми, які можуть закликати та розповісти про Бога: через мистецтво, через культуру, через освіту.

Якраз запитання щодо освіти: як Ви вважаєте, чи необхідно у школах проводити більше заходів, що стосувалися б релігії?

Мені здається, школа має залишатися закладом відокремленим від релігії. Оскільки у нас школа повністю відділена від церкви, досить багато інших платформ, які можна використовувати для впливу на свідомість людини. Якщо ж батьки хочуть бачити дитину в оточенні віруючих людей, то для таких дітей існують релігійні школи.

Як Ви вважаєте, хто найбільше впливає на формування у дітей релігійності — школа, батьки чи церква?

Я думаю, що починається все з батьків, бо вони дають дитині перші знання про Бога, про моральність, про те як треба ставитися до батьків, до оточуючих. Потім це укріплюється, наскільки мені відомо, в церкві, оскільки дитина туди приходить разом з батьками. Школа ж не має бути втягнута в ці процеси.

Чи задоволені ви станом свободи віросповідання?

На щастя, у нашій країні кожен має право зробити свій власний вибір. Для себе я обрала ту систему, яка найбільше відповідає моїм очікуванням, свій спосіб життя і я пропагую свої позиції, які вважаю важливими.

Аdventist.ua

Теги: