Українці у Греції згадують про важкі часи і відзначають 20-річчя створення своєї діаспори

Ми зустрілися у маленькій затишній кав’ярні у центрі Афін. Замовили «еллініко» — каву по-грецьки — і перезирнулися при знайомстві. Галина Маслюк, голова Асоціації української діаспори у Греції та філоукраїнців-греків «Українсько-Грецька Думка», та Ганна Павлюк, директор української недільної школи. Згадалося, як в одному з інтерв’ю владика Борис (Гудзяк) зазначив, що погляди українців за кордоном відрізняються від місцевих іноземців: генетична травма покоління українців, випробування, які випали на їхню долю, не минають безслідно, тому українці інтуїтивно захищаються…

— Моє знайомство з Грецією розпочалося з одруження з греком, — розповідає Галина Маслюк, яка очолює у Світовому Конґресі Українців одну зі знакових комісій та зай мається від початків 90-х українцями у Греції. — Років зо п’ять я не могла тут адаптуватися. Поверталася до рідного Львова, каталася туди-сюди, не могла прийняти того, що маю жити тут. У 1994 році почала працю у російськомовній газеті «Омонія», а у цей час вже почали приїжджати люди з України на роботу. Газета була незалежною, власником її був грек, який колись навчався у Радянському Союзі.


Так починалася трудова міграція українців у Грецію — орієнтовно з 1993 року. А до того часу українців у Греції було кілька десятків.

Після розвалу Радянського Союзу почали репатріюватися українські греки, а «під шумок» і наші люди із Західної та Центральної України. Тому Греція вирізняється серед європейських країн, які прийняли трудових мігрантів, тим, що тут багато людей зі сходу та центру.

У 1995 році у редакцію «Омонії» прийшов Дмитро, студент, який приїхав за міждержавним обміном студентів. Ми з ним вирішили зробити у цій російськомовній газеті сторінку українською мовою.

Українські мігранти перебували у Греції нелегалами, бо перша хвиля легалізації розпочалася лише у 1997 році. Якщо ловили на вулиці нелегала, відразу депортували. У той час грецька поліція проводила так звані «скупи» (скупа у перекладі з грецької — мітла) — зачистки від нелегалів. Люди боялися вільно ходити вулицями і шукали можливості поспілкуватися з кимось рідною мовою. Не вмовкали дзвінки у редакцію. Страх, біль, відчуття знедолення і пригнічення. Було не до жартів, бо люди не витримували, доходило до самогубств… Але найстрашніше було з дівчатами, яких продавали, перевозили з країни у країну, з міста в місто — і вони часом не знали, де вони, з ким і що їх чекає.

Взагалі, в українському середовищі панувала важка атмосфера, кожна людина — окрема трагедія… А в Україну летіли труни з дівчатами… Консул, молодий і надзвичайно ерудований чоловік з України, за шість років перебування на посаді посивів на наших очах.

Початок 90-х років — направду страшні і небезпечні часи. Справжнє рабство і торгівля людьми, якою займалися особи з досить гучними іменами в Греції…

Коли ми з Дмитром створили українську сторінку, у нас за півроку стало більше читачів, аніж у всієї газети. Тоді, у 1995 році, ми зрозуміли, що українці є дуже активними. Люди через важкий моральний стан писали вірші, виливаючи свої душевні болі на папір. Ця сторінка проіснувала до 1997 року, аж поки я не створила свою газету «Вісник-Анґеліафорос», тобто бог Гермес, який несе звістку з вогнем. Це було дуже важко. Ми з грекинею — моєю подругою, прихильною до українців і до нашої культури, по 3−4 дні не спали, бо робили газету. Було дуже багато дзвінків і візитів українців.

Що було пережито у ті часи, нереально словами розповісти. Говориш з людиною, шукаєш ті слова, які би допомогли їй втриматися, а завтра чуєш — наклала на себе руки. І два тижні не можеш оговтатися.

— Це греки так знущалися з українок?


— Складні схеми, в яких, безумовно, брали участь і українці, які переправляли з України дівчат. Було таке, що дівчині вдавалося пробитися до телефону і повідомити консула, де її тримають. Консул був зобов’язаний повідомити поліції, але поки приїздили на вказане місце, там вже нікого не було. Бандити, як правило, мають своїх людей у поліції. Були випадки, коли мама віддавала у рабство свою неповнолітню дитину, щоб заробити гроші. Дівчата ставали албанками за паспортом, проходили «крим, рим і мідні труби»… Були так звані офіси «пошуку праці» (у видозміненому вигляді вони існують і зараз), які обіцяли українкам роботу за оплату. Дівчата збирали гроші, щоб потрапити на роботу, а в цих офісах знали, що відправляють на роботу туди, звідки вона не повернеться.

Це тоді. Зараз по-іншому, але один Бог знає, що пережили наші жінки. Бачите, гроші не пахнуть. А тим більше, їх можна потім «відмити» благодійним внеском. І життя триває. Але, знаєте, я вірю в Бога!

— Подібно я їхала на роботу, — долучається до розмови пані Ганна, керівник недільної школи в Афінах. — Сказали мати 300 доларів, які при перетині кордону треба буде показати. В автобусі водії ті гроші з людей зібрали — і я залишилася з одним карбованцем. Мали три ночі, заброньовані у готелі, а далі треба було шукати роботу. Мені запропонували на острові Еввія. Добратися туди — немає коштів. Сказали, якщо не маю грошей, залишити паспорт, що я і зробила. Працювала два тижні і попросила свою господиню — лежачу бабцю-грекиню — свою зарплату наперед, щоб мені повернули документи. Бо паспорт міг опинитися невідомо де… Поїхала у ту фірму забирати свій паспорт. Слава Богу, паспорт був збережений, і мені його віддали. А могло бути зовсім по-іншому. А за місяць ця фірма везла гроші в Україну, які люди передали додому. У Болгарії цей автобус нібито пограбували, і грошей не стало. Фірма закрилася.

Спочатку перебувала тут нелегально, а у 2001 році мене легалізували. З родичів моєї підопічної бабці ніхто турбуватися про неї не хотів, тому я взагалі нікуди не відлучалася. Але дівчата-українки приходили до мене. Родина бабці мала свою віллу — великий особняк, а бабця перебувала у старенькому будиночку, куди приходили до мене дівчата. Варили борщі, пекли пампушки, розмовляли. Дівчата переповідали почуті історії, розповідали про те, що творили з нашими українськими жінками, які потрапляли у рабство. Які це були звірства!

— Був випадок, — веде далі пані Галина, — коли у жінки забрали гроші і документи, влаштували працювати у місце, де вона морально не витримувала. Вона зателефонувала у редакцію і благала відправити її в Україну. Я додзвонилася тоді до власника фірми, який її взяв у Грецію на роботу, але він категорично не хотів слухати, бо, зрозуміло, мав з того зиск.

Перемовини тривали протягом неповних двох тижнів, аж поки нарешті він не погодився відправити жінку додому. І того ж дня, коли він погодився, ця жінка наклала на себе руки. Не витримала, не дочекалася. Не можу вам переказати, що пережила я…

— …Офіційна легалізація суттєво змінила ситуацію на краще: полегшало всім, бо існують якісь правила. Не стало експлуатації у такому жахливому вигляді. Те, що було до того, можна назвати справжнім рабством.

Наша розмова затягнулася… Зі слізьми на очах, зі спогадами, від яких було і моторошно, і мурашки йшли по тілу… Ці історії заслуговують на книжку спогадів — сильні емоційно, пережиті і переболені.

Зараз в Афінах є церква, у якій щодня мають можливість молитися і знайти розраду українські греко-католики, є недільні школи, у яких навчаються і чують рідну мову діти українців, відновив своє існування, правда, у вигляді річного альманаху «Вісник — Анґеліафорос», випускається щомісячний вісник греко-католицької парафії «Гілка калини», є спільноти, у яких українці вирішують свої проблеми і потреби. Одне слово, наші краяни, тримаючись разом у Греції, відвойовують свої людські права.

Wz.lviv.ua

Теги: