Вирішення «українського» православно-церковного питання несе для Вселенського патріарха особисто значні ризики. Сподіваюся, що відповідальні за безпеку патріарха Варфоломія особи усвідомлюють усю глибину загроз його життю, які нині актуалізовані явно і не явно.

Ідея української автокефалії не нова і має прецедент майже столітньої давності. У 1924 Київська митрополія вже отримувала підтвердження свого незаконного (неканонічного) потрапляння до юрисдикції Московського патріархату. Це сталося у Томосі для Православної Церкви в Польщі. Саме так ця Церква визначена у Томосі Константинопольського патріарха - "Православна Церква в Польщі", не "Польська православна церква", оскільки йшлося не про поляків, а про частину Київської православної митрополії (українців та білорусів) на теренах Польщі.

Це опікування Константинопольською патріархією українцями та білорусами, а саме приєднання їх до взаємовизнаної (у версії московського православ'я – «канонічної») православної спільноти, викликало жорстке несприйняття з боку тогочасних радянських вождів. І хоча Володимир Лєнін та його соратники вбачали у православній Церкві свого ідеологічного суперника, а тому намагалися якщо не знищити, то хоча б максимально поставити її собі на службу (для цього тримали під домашнім арештом тогочасного патріарха Тихона), проте на міжнародній арені вони чітко відстоювали інтереси Московського патріархату. Причина цього достатньо банальна – кожна імперія (і радянська не виняток) дуже чутлива до символіки, а надто пов’язаної із історичною спадковістю.

Маючи великі плани на «революційну» Туреччину, допомагаючи її новому політичному лідеру – М.Ататюрку – зброєю та живою силою, кремлівські стратеги, як до цього і царський уряд, ніколи не випускали із уваги «православне» питання. У тому числі і їх стараннями, сам лише процес підписання і вручення Томосу для українців та білорусів у Польщі затягнувся на два роки і його супроводжували чотири (!) Константинопольських патріархи. Двох із них змусили зректися престолу, один, будучи здоровою людиною, несподівано помер через три дні після підписання Томосу, а саме вручення документу відбувалося мало не із річною паузою. 


Спочатку ідею надання Томосу для православних у Польщі схвалив Константинопольський патріарх Мелетій ІV (Метаксакіс). Проте вже у вересні 1923 р. його змусили подати у відставку. Наступник – патріарх Григорій VІI (Зервудакіс) – 13 листопада 1924 р. підписав патріарший і синодально-канонічний Томос (№4588) про автокефалію Польської ПЦ (постанову Синоду від 11.11.1924). Проте вже 17 листопада він несподівано помер від гострої сердечної недостатності (думаю, що якісь прообрази «новічка» вже у ті часи були розроблені).

Помісні Православні Церкви були повідомлені про постання нової автокефалії вже новим патріархом – Константином VІI (Арапоглу) – листом від 13.01.1925 р. Проте ситуація навколо цього Томосу була настільки складною і небезпечною, що Предстоятель ПЦ у Польщі митрополит Діонісій наважився опублікувати Томос й інші супроводжуючі документи лише 13 квітня 1925 р. – після смерті Московського патріарха Тихона (Бєлавіна). Але на той час Константинопольський патріарх Константин VІI вже фактично не керував Церквою – через маніпуляції влади, він ще у лютому опинився у вигнанні, а у травні 1925 р. змушений був офіційно відмовитися від престолу.

Тому офіційну делегацію Константинопольського патріархату у Варшаву благословляв вже новий патріарх Василій III (Георгіадіс). Делегація доїхала до Варшави лише 17 вересня 1925 р. – у цей день у митрополичому храмі св.Марії Магдалини і розпочалися урочистості на честь надання автокефалії.

Президент Украины Петр Порошенко и вселенский патриарх Варфоломей I во время встречи в Стамбуле, 9 апреля 2018.Тому і в історичній ретроспективі, і нині, вирішення «українського» православно-церковного питання (визнання Українського православ'я рівноправним суб’єктом міжправославних відносин) несе для Константинопольського патріархату загалом, і для Вселенського патріарха особисто, значні ризики. Це є одним із вагомих чинників нинішнього уповільнення процесу розгляду Томосу для України і призначення додаткових консультацій із диптихіальними (взаємовизнаними) православними Церквами.

Адже на Фанарі, з огляду на історичний досвід, по-іншому (і зовсім не риторично) сприймається заява офіційної особи Мосоквської патріархії – митрополита Іларіона Алфєєва – про можливе кровопролиття у разі надання Томосу. А також дезінформаційні "вкиди" про ніби-то погіршення здоров'я Вселенського патріарха.


Зважаючи на ці обставини необхідно всерйоз боятись фізичного усунення нинішнього Константинопольського патріарха Варфоломія, що може на багато років зупинити процес визнання автокефалії Української Помісної ПЦ (а тому спокуса використати цю можливість з боку зацікавлених сторін зростає). Тому ми повинні розуміти і цінити особисту мужність патріарха Варфоломія, який не піддається різноваріантному шантажу з боку Московської патріархії та московської світської дипломатії і продовжує курс на конституювання Помісної православної Церкви в Україні.

А також сподіваюся, що відповідальні за безпеку патріарха Варфоломія особи усвідомлюють усю глибину загроз його життю, які нині актуалізовані явно і не явно.

Олександр Саган, релігієзнавець

Lb.ua

Теги: