Минулого року владику Венедикта (Алексійчука) призначили Правлячим єпископом єпархії Святого Миколая у Чикаго. Тоді мирянське середовище заполонило інформаційний прострір повідомленнями, де усі згадували щось приємне про владику або засмучувалися з приводу його переїзду до Чикаго, адже у них забрали “нашого владику”. Тому Департамент інформації УГКЦ вирішив розпитати владику Венедикта про те, як минув його перший рік у новому середовищі, а також з якими викликами він зустрівся, і, звісно, про завдання і стратегію Чиказької єпархії. Тож про це і не тільки дізнавайтесь далі у нашій розмові.

“Я ПЕРЕКОНАВСЯ, ЩО В АМЕРИЦІ ЛЮДИ МОЖУТЬ ЖИТИ СВЯТО, ПРАВЕДНО І ДОСКОНАЛО”

- Владико, минає рік вашого служіння в Чикаго. Чого ви навчилися за цей період?

- На мою думку, завжди можна навчитися чогось в будь-якій ситуації від будь-якої людини й в будь-яких обставинах. Тому для мене це не є чимось таким, чого я (наприклад) не знав, а навчився. Якщо говорити про певні відкриття, які, можливо, для себе відкрив — не було чогось грандіозного (особливого).

Проте я ще більше усвідомив, зустрічаючись з різними людьми, що тут єпархія є величезною: територіально вона займає майже 15 територій України. Наприклад, у нас є парафії з останньої хвилі еміграції, а також є парафія, у якої немає жодної особи, яка б мала українське коріння.

Відвідуючи наші парафії, я ще більше переконуюсь, що люди шукають Бога, вони прагнуть Його, їхня душа свідомо чи несвідомо та в різний спосіб хоче пізнати Господа.

Окрім цього, які б обставини не були ззовні, але є моменти, які є сприятливими для людини для життя з Творцем. Ми можемо часом собі думати, що десь краще жити з Богом, а десь гірше, десь більш побожні люди, а десь менш побожні. Я переконався, що тут люди можуть жити свято, праведно і досконало. Ми можемо вчитися цій посвяченості, тим християнським ідеалам, які тут ми можемо зустріти в людей в Америці.

“АМЕРИКАНЦІ Є НАДЗВИЧАЙНО ЖЕРТОВНИМИ”

- Існує такий стереотип, що США є надто матеріалізованою країною. Чи є виправданий такий стереотип? Чи є тут більше спокус для мирянина, аніж в Україні, щоб бути духовною особою?

- Звичайно, це стереотип. Америка пропонує іншу парадигму буття, ніж Україна. Якщо в Україні в різних сферах є певна невпорядкованість, то Америка добре впорядкована в будь-яких ділянках. Тому людині у матеріальному плані завжди є привабливо потрапляти в цю систему, бо ти працюєш, тоді ти маєш кошти, тоді за допомогою цих коштів ти можеш собі забезпечити своє достойне життя. Це є дуже гарний погляд на життя.

Однак виникає інша спокуса, що ти так і можеш застрягнути на тому, що ціле життя матимеш лише дві речі: заробляти гроші і витрачати їх. Ти захопишся цим зароблянням грошей і не зауважиш важливості духовного життя. І тому ця спокуса є. Можливо, в Україні вона виглядає по-іншому.

Варто зауважити, що Америка ніколи не була атеїстичною державою. Це не є країни Європи, які могли в той чи інший спосіб, в ті чи інші століття переживати атеїзм. Для американця віра є дуже важливою. Якщо він є віруючою людиною, то немає значення, яку він позицію займає у суспільстві: чи він є мільйонером, чи він є робітником, але вони визнають свою віру в Бога. Це для нас, зокрема для України і Європи, щось таке дивне, бо ми в Україні деколи маємо своєрідну ментальність. Мовляв, це моя особиста справа — віра в Бога, і я не повинен це показувати, бо це мої особисті стосунки. В Україні можуть ходити до церкви, але щоденне життя людей буде цілковито інакше. В Америці, якщо людина декларує, що він/вона є християнином/християнкою, то це демонструється і в його реальному житті.

Американці є надзвичайно жертовними. А нелегко бути жертовним ззовні, сповидно, коли внутрішньо того ми не маємо. Тому американський світ чіткий в цьому плані: людина або віруюча, або невіруюча.

“КОЖНА ЛЮДИНА ПОТРЕБУЄ ЧУТИ ВСЕВИШНЬОГО”

- Владико, як ви переживали те, що у Львівській архиєпархії ви могли проповідувати до тисяч людей, а тут їх може бути лише кілька осіб, або кілька десятків?

- Часом мене питають, чи я сумую за Україною. Я ні разу не сумував, скільки я тут перебуваю, бо ніколи не прагнув, не мав жодної мрії (стремління) проживати в Америці, але я себе тут комфортно почуваю. Я не знаю, де я продовжу своє життя, скажім, через десять років, на якому континенті і в якій державі. Бог покаже.

Як для мене, не є питання у кількості людей. Кожна людина потребує чути про Всевишнього. Одне з фундаментальних питань в житті — це пізнавати Божу волю і чинити її. Звичайно, це гарні слова, але важливо знайти своє місце в житті, яке є найкраще для тебе. У людському організмі кожні органи виконують свої завдання: серце не хоче стати ниркою, а нирки — печінкою. Кожне з них має унікальне покликання. І я дивлюся на своє життя, на різні його моменти, які вони є унікальними.

Я починав своє свідоме життя в медицині. Я навіть дотепер пригадую свій перший виклик на станції швидкої допомоги, де я працював, потім було моє навчання в педінституті, згодом навчання в семінарії, я став неодруженим священиком, працював на парафії... Дотепер я пригадую свою парафію і час від часу її відвідую.

- А де це було?

- Це було село Бистриця, біля селища Східниця (Львівська область). Гарне чудесне село в горах. Потім після священичого у мене було інше покликання — монаше. В контексті монашого покликання, я мав досвід служіння в Білорусі. Це цілковито інша дійсність. Я служив білоруською мовою, проповідь говорив на білоруській, часом плавно переходив на українську, бо були україномовні парафіяни, і закінчував російською мовою.

Бог мене закликав у Сент-Кетерінс (Канада) — це ще інше покликання в монашому житті — де я служив на двох наших парафіях. Потім був ще досвід настоятеля монастиря в Уневі, де я був ним 11 років — це ще інше покликання. Згодом я й потрапив до Львова.

Я приїхав з села, нікого і нічого не знав, а у Львові — поважна львівська інтелігенція, тому це ще інше моє буття-покликання. А тепер також зовсім інше...

І за чим мені сумувати? За Львовом? За Уневом? За Канадою?...

Тому я намагаюся жити там, де мене Всевишній поставив у конкретний момент мого життя, і пробую якось зрозуміти, що те, що Він мені дав — це Він дав мені в цей момент найважливіше, те, що англійською мовою ми говоримо present time. Present – також означає дарунок, час, який мені Богом подарований, мій унікальний час.

Коли я буду сумувати, то потрібно збирати речі і їхати в Україну. Всюди є плюси і мінуси. Тому я маю глибоке переконання, що Бог дав мені бути тут. Чому? Моє завдання це вже якось відкрити і зрозуміти.

“ЛЮДИ ПОТРЕБУЮТЬ ЧУТИ ДОБРУ НОВИНУ І ВОНИ МАЮТЬ ПРАВО ПОЧУТИ ЇЇ НА МОВІ, ЯКА ЇМ ЗРОЗУМІЛА”

- Владико, ви згадували про мови, якими вам доводилося служити в Білорусі. Відповідно, як бути з питанням мови богослужінь, а також збереження української мови в єпархії в Чикаго? Які настанови ви даєте своїм священикам? Тобто вони повинні володіти/служити Літургії українською, чи англійською, чи, можливо, іспанською?

- На мій погляд, люди потребують чути Добру Новину і вони мають право почути її на мові, яка їм зрозуміла. Я вважаю,  що важлива і українська, і англійська мова. Я бачу, що успіх наших парафій полягає саме в тому, коли вони є більш відкритими. Я би казав, що ми завжди маємо мати (символічно) для наших церков двоє дверей: одні — англомовні, а інші — україномовні. Звичайно, у нас є надзвичайно різноманітні парафії, де є більше англомовних, україномовних і навіть “мішані”. Найкраще, коли ми вживаємо дві мови. Кожна парафія виробляє свою систему.  

- Якщо говорити не тільки про мову, а й про духовність, культуру, державні свята та про українську ідентичність загалом... Чи немає небезпеки, що постане питання, на кшталт, чи йти мені до тієї церкви на інший кінець міста, якщо біля мене є храм, але іншого обряду?

- Для мене це є звичайне питання української автентичності. Я вважаю, що значно важливіше, щоб ми йшли до питання нашої християнської автентичності. У чому полягає, на мій погляд, християнська автентичність? Ми маємо нашу традицію, наш обряд, нашу духовність, саме наші українські традиції — це певний досвід століть, тисячоліття; ми допомогли відкрити шлях до Бога і багато людей цим шляхом дійшли до Нього, до святості, до праведності, і ми маємо цим досвідом ділитися.

Тому, в чому полягає, як на мене, наша ідентичність? У тому, що ми ділимося з усіма, хто приходить до наших церков, нашим досвідом шляху до Небесного Отця, яким йшли наші попередники. Тому багато людей приходить до наших церков.

У житті, якщо хтось закохався в когось, то він хоче вивчити мову коханої людини, тому що хоче з нею порозумітися. Якщо хтось закохається в нашу традицію, коли ми самі цією традицією будемо жити, то він неминуче для себе буде відкривати мову. Найважливіше, щоб ми як Церква і громада жили закорінені в цій християнській традиції.

“ЗА ПЕРШИЙ РІК МЕНІ ВДАЛОСЯ ОБ’ЇХАТИ ДЕСЬ 80% ПАРАФІЙ”

- Якими ви бачили свої першочергові завдання, яка була стратегія рік тому і тепер?

- Перша моя освіта — медична. В медицині важлива річ — це діагностування. Коли неправильно поставити діагноз, то неправильним буде і лікування. Тому, коли я приїхав сюди, я не мав плану. Я хотів спочатку діагностувати. Тому за цей перший рік мені вдалося об’їхати десь 80% парафії, а наступних 2-3 місяці я збираюся відвідати інші, щоб зорієнтуватися. Адже ти не можеш будувати стратегію, коли ти не відчуваєш і не знаєш дійсності. Для мене важливо відчувати ситуацію, яка вона є.

Я звернув увагу на те, щоб витворити певну структуру єпархії. Думаю, десь на 80% ми вибудували цю структуру. Ми випрацювали достатньо добру інструкцію-положення, яке допомагає кожній парафії виробити свою стратегію. Кожна парафія у нас є унікальною.

У єпархіальній курії у нас є п’ять відділів. Перший відділ займається справами розвитку і стратегії. До цього відділу входить місійний інститут. Цей інститут є для того, щоб допомогти священикам працювати місійно та мав би зробити ще іншу річ — допомогти мирянам також працювати місійно. Адже наші священики мають лише доступ до мирян, які приходять до церкви. Багато українців, які є за межами церкви. Хто до них може дійти? Миряни, які ходять до церкви. А як вони можуть дійти? А вони не знають. І тому це завдання інституту, якщо спрощено казати, допомогти принести цю Добру Новину для людей, які не ходять до церкви.

Другий відділ — фінансово-юридичний, який забезпечує нам економічну та юридичну базу. Третій відділ — канцелярія, тобто справи з паперами та документами.

Четвертий відділ — пасторальний, який охоплює п’ять комісій (які працюють у своїй ділянці) — це біблійно-катехитична, молодіжна, мирян, літургійна, а також комісія, яка займається оздоровленням. Вони працюють та функціонують разом.

Останній відділ — відділ у справах священиків та їх родин, а також монашества.

Крім того, у нашій єпархії ми маємо два надзвичайно гарних монастирі, які є англомовні. Адже у них немає жодної особи, яка б мала українське коріння.

“КАЛЕНДАР НАС НЕ СПАСАЄ. НАС СПАСАЄ ІСУС”

- Владико, у вашій єпархії є парафії, які користуються юліанським календарем, а інші — григоріанським і навіть новоюліанським. Що повинна роботи УГКЦ у питанні з календарем, (особливо) коли це стосується парафій закордоном?

- Я думаю, що УГКЦ повинна говорити про це питання. Я ніколи не чув, щоб була зроблена якась конференція, щоб були дискусії, щоб на тій чи іншій зустрічі були присутні священики, єпископи, чи миряни. Ми поширюємо тільки різні загальні вислови. А треба говорити, дискутувати!

Ми нерідко говоримо про Ісуса Христа як про Слово. Я переконаний, що слово й з маленької літери також нас спасає. Воно вирішує багато справ. Календар нас не спасає. Нас спасає Ісус. Людям треба принести Христа і календар тут виконує не основну, а другорядну функцію.

На мою думку, проблема УГКЦ полягає у тому, що ми втікаємо від цього питання. УГКЦ має унікальний досвід, як ми вже згадували, різних календарів закордоном і нам набагато легше взяти цей досвід, аніж, наприклад, нашим православним братам.

Є небезпека, що про це не говорять. А коли про певні речі не говорять, то є небезпека, що хтось це може вирішити за нас. Тому моя порада дуже проста — про це треба говорити на всіх рівнях: на рівні мирян, священиків і єпископів.

- Кажуть, якщо хтось бажає святкувати Різдво 7 січня, то це він з Путіним буде святкувати, а якщо 25 грудня, то з цілим світом... Як реагувати на подібні думки?

- Я вважаю, що це не є добрий аргумент. Він не є християнський, а достатньо політизований. А ми не можемо політизовані підходи вживати в Церкві. Є небезпека зводити церковні питання у політичну площину, але тоді рішення не будуть церковні, а політичні. Я переконаний, що це питання можна вирішити, але про цю проблему потрібно говорити.

Я трішки “приперчу”. Ось ми маємо в Америці проблему сексуальних зловжинь з боку представників Церкви. Але правдою є, що такі зловживання є поодинокі, а є тисячі інших випадків зловживань з боку прийомних батьків, вчителів, тренерів, ровесників, десь на таборах, під час навчання... Про ці випадки не трублять, а всі говорять про 0,1% випадків з представниками Церкви. Яка тут проблема? Церква замовчувала ці зловживання, а потрібно було їх викривати і про них говорити. Подібно, потрібно говорити про питання календаря.

“МИ ПОВИННІ СВІДЧИТИ ПРО БОГА ТАМ, ДЕ ВІН НАС ПОСТАВИВ”

- З унікальним випадком зустрівся в день святкування 50-ліття парафії Святих Володимира і Ольги, коли у бенкетній залі поруч сиділи священик Української Православної Церкви Київського Патріархату і священик Української Православної Церкви Константинопольського Патріархату. Як виглядає екуменічний діалог у вашій єпархії? Які його перспективи, коли нададуть Томос Православній Церкві в Україні? Що ж буде відбуватися тут?

- Унікальність ситуації, про яку ви згадали, є ще й у тому, що представники цих двох Церков не можуть між собою зустрітися, а тільки можуть зустрітися на майданчику греко-католиків. Вони, нажаль, не приходять на заходи, події одне до одного. Вони приходять до греко-католиків. А це говорить про унікальність нашої Церкви.

Унікальність нашої Церкви — модель єднання. Цю модель ми несемо тисячу років! Яка наша модель? Я, для прикладу, є стовідсотковим єпископом Католицької Церкви і нічим не відрізняюся від православного єпископа, навіть бородою (сміється). У цьому є унікальність УГКЦ, бо вона репрезентує Церкву першого тисячоліття.

Православні останні півстоліття говорять про екуменізм. А греко-католики показують, що не треба говорити про екуменізм. Ми вам репрезентуємо єдину Церкву, Церкву першого тисячоліття. Єдність можлива.

У греко-католиків є почуття меншовартості. Ми думаємо, якими ж ми маємо бути: більш східними, чи більш західними? Будьмо собою! І хто, як не ми, повинні говорити про єдність Церкви на нашому прикладі, маємо свідчити цю єдність.

Якщо говорити про те, що ми повинні робити тут, у Чикаго? То, звичайно, ми повинні прикладати більше зусиль, щоб бути тим майданчиком для пошуку порозуміння і долання перешкод на шляху до єдності.

- На завершення розмови хочемо побажати вам великих успіхів у розбудові єпархії Святого Миколая у Чикаго.

- Приблизно за місяць до того, коли помер Блаженніший Любомир, я мав з ним розмову, бо він свого часу жив у США. І я запитав його: “Що, ваше Блаженство, ви можете мені найважливіше сказати з цього приводу? Я їду до Америки, ви були там. Він відповів словами, які є для мене дорогі і важливі: “Треба говорити людям про Бога”. Це я усвідомив і стараюся робити. Навіть, коли я говорю про певні структури, ці структури мають лише службове покликання знову ж таки допомагати людям говорити про Бога. Ми повинні свідчити про Бога там, де Він нас поставив.

Ugcc.ua


Теги: