На запрошення Відкритого православного університету філософи, релігієзнавці, православні священнослужителі та представники інших конфесій, громадські діячі, релігійні журналісти, аналітики та видавці взяли участь у роботі круглого столу «Об’єднавчий собор: післямова», що відбувся у Відкритому православному університеті Святої Софії-Премудрості 20 грудня 2018.

Модерував зустріч ректор Відкритого православного університету о. Георгій Коваленко.

«Ми вирішили одразу після Собору провести цей круглий стіл. У кожного з нас є певна позиція. І я хотів би, щоб ми поділилися думками про те, що або хто вас найбільше вразив у цьому процесі, що ви вважаєте реальним результатом того, що відбулося? А також відповіли на питання: яким є подальший план дій та наступні кроки?

Це, з одного боку, аналітика того, що позаду, з іншого — перспектива того, що попереду. Так ми з вами допомагаємо один одному формувати позицію щодо майбутнього і українського православ’я, і тієї спільноти людей, яка займається аналітикою, вивченням тих процесів, які відбуваються».

Розпочинаємо публікацію виступів учасників (постійно оновлюється).

Неля Куковальська, директор Національного заповідника «Софія Київська»

Можемо говорити: і держава, і Собор-2018 відбулися

Я хотіла б розповісти про організацію цього заходу, який відбувався у нас на території. Дійсно, це визначна подія. Вона відбувалася в символічні дати — рік 1000-ліття освячення собору та в рік 100-ліття Собору 1918 року (Всеукраїнський православний церковний собор — ред.), коли не вдалося зробити об’єднання і не відбулася Українська держава.

Зараз ми постфактум можемо говорити, що і держава, і Собор-2018 відбулися, і об’єдналися церкви. Далі будемо спостерігати за розвитком процесу. Але мені дуже хотілося б, щоб церква була демократичною, європейською і щоб вона не поверталася назад, до жорсткої ортодоксії.

Заповідник спрацював на «7 балів», але одне мене надзвичайно тривожить…

Організація цього складного заходу вимагала надзвичайних зусиль з боку Національного заповідника. Ми буквально ночували на території Софії — допомагали адміністрації президента. Тут, на мій погляд, застосували безпрецедентні, дуже серйозні заходи безпеки, що спричиняло додаткові незручності. Але я радію, що команда, яка працювала разом із нами, спрацювала не на «5», а на «7» за п’ятибальною системою.

Однак є те, що мене надзвичайно тривожить. Після Собору, 16 грудня, до мене прийшли люди і сказали: ми всі будемо звільнятися з собору. Підлога була страшна! Вона і зараз страшна, і я не знаю, що з нею робити. Річ у тім, що місто прибирало територію заповідника, насипавши сіль, яку ми просто категорично забороняємо. І вся ця сіль потрапила до приміщення Софійського собору, де металева підлога… Зараз над підлогою працюють хіміки-технологи.

Крім цього, ми дивилися на температурно-вологісний режим: бачили його піки, різке підняття і пониження. Якщо таке відбудеться раз на рік, то це ще можливо. Але якщо це відбуватиметься дуже часто, пам’ятка не витримає цього, вона вже зараз у небезпеці.

Є місця, де можна проводити богослужіння. У Софії Київській можна і треба проводити, але лише знакові служби, з обмеженою кількістю людей. Якщо багато бажаючих, то для них можна вивести екрани на площу.

На загал же результат вийшов таким: світ побачив, що ми змогли об’єднатися, змогли зберегти церкву, і, я сподіваюсь, держава буде збережена і ми, українці, будемо займати в європейському просторі своє, відведене Богом місце.

Оксана Горкуша, науковець-релігієзнавець

Ми стали свідками проявлення Логосу в серці України

Отець Георгій поставив два питання. Для мене вони постали у значенні: 1) досягнення, надзвичайні здобутки, неочікувані виміри, вражаючий досвід події, що сталася 15 грудня в Софії Київській, — Об’єднавчого собору Православної церкви України; 2) перспективи та план дій.

Будучи людиною, що перебувала під Софією, а не в Софії, я маю швидше статус свідка, включеного спостерігача, релігієзнавця-аналітика, а не безпосереднього учасника, актора чи творця цієї події. Ми стали свідками вражаючої, доленосної, епохальної події, на яку ще годі було сподіватись й півроку тому... Під священним покровом Софії (Премудрості Божої) в серці Києва і України Логос (Слово Боже) почав проявлятись, розгортатись у православне сучасне висловлення свого глибинного сенсу українською мовою і зусиллями української православної громади — фактично кожного з нас, з тих, хто візьме на себе відповідальність за адекватне висловлення Його змісту в тій чи іншій локації щодо того чи іншого питання. Тож і ми, ті, хто ним живе і прагне його актуалізації в сучасному світі й Україні, отримали можливість бути співпричетними до цієї таїни та зробити свій внесок там, де є, і як зможемо.

Будучи сама належною до касти перфекціоністів, але перебуваючи у світі суцільних недосконалостей, який, власне, і є єдиним дійсним світом життя, я зрозуміла одну річ: критикувати й безкінечно аналізувати, що недозроблено чи зроблено, не завжди легше, ніж отримати дієвий результат особистими зусиллями та власними руками.

В нас унікальний шанс — актуалізувати православну версію Логоса українською мовою

Одне лишається незаперечним: ми отримали унікальний шанс, якого не мали десятки поколінь українців, — власними зусиллями, керуючись свободою діяти згідно з особистим сумлінням та підзвітно лише Богу (та Україні — це для мене), прислужитись актуалізації православної версії Логоса українською мовою — розгорнути його вічний надприродний сенс людською українською сучасною мовою, визначивши не лише конкретні контекстуальні варіації, але й задаючи головні напрямки Його розгортання в майбутнє як України (локально земний вимір), так і світу загалом (глобальний вимір). А це-таки велика честь і відповідальність, що може стати й особистою гідністю. 

Тож маємо поставитись до такої можливості якомога з більшою персональною заангажованістю. Та діяти згідно з Божою волею на користь народу й майбутньому. 
Простіше кажучи, в ситуації війни проти нашого світу ми вже звикли, але не зайве нагадати: перед тим, як категорично висловитись, що «не так» і «не туди», варто прорахувати усі можливі наслідки такого висловлювання і, можливо, краще відмовитись від позиції перфекціоніста з щойновимитими руками на користь позиції скромного сіяча сенсів і глибоких значень.

Ігор Козловський, науковець-релігієзнавець, громадський діяч 

Мав честь бути учасником рефлексій і конструктивного діалогу під час круглого столу «Об’єднавчий собор: післямова». Попереду в житті українського православ’я нові великі виклики, до яких вже зараз треба готуватись. На наших очах змінюється епоха і відбувається злам старої парадигми церковного мислення та бачення свого місця і місії Православної церкви в сучасному світі.

Громадська думка хотіла би бачити Православну церкву прозорою, відкритою, демократичною, соборною структурою, яка вдало поєднує христоцентричність з україноцентричністю. Необхідно вдосконалювати духовне життя церкви, розвивати духовну освіту та займатися просвітництвом. І кожний свій крок вивіряти християнською любов’ю. Без цих складових Православна церква ментально і духовно залишиться в минулому. Тому є нагальна необхідність більш активної участі активних і розумних парафіян у соборному житті Православної церкви України.

О. Андрій Дудченко, клірик Спасо-Преображенського собору, м. Київ

Вразила боротьба церковників за… корпоративні інтереси

Мене особисто найбільше вразило те, наскільки вперто церкви, які були основними гравцями в передсоборному процесі — УПЦ КП і УПЦ МП — боролися за власні корпоративні інтереси. Ми були свідками цього на різних етапах підготовки Собору, і від учасників Собору ми щойно почули ще одне свідчення того самого. Отже, неприємно вразило, що церкви, замість того, щоб піклуватися про те, щоб бути Церквою Божою, більше поводять себе як корпорації, корпоративна етика превалює над християнською…

Про кейс нашої парафії: перш за все, моральний вибір

Розумію, що сьогодні усі присутні тут хочуть почути розповідь про кейс нашої парафії — Спасо-Преображенського собору. В нас відбулися збори Парафіяльної ради в розширеному складі за участю всіх кліриків. І після того, як усім було надано слово, було прийнято рішення підтримати митрополита Олександра (Драбинка) і не заперечувати щодо продовження ним богослужінь у нашому соборі.

Для мене особисто це був, перш за все, вибір моральний. У нашому соборі така ситуація, що за будь-якого вибору ти для когось залишишся і водночас для когось підеш.

Поясню зрозуміліше: наш собор від самого початку його освячення Блаженнішим митрополитом Володимиром був осередком ідеї православної української церкви без ідеології «руського миру». У нашому соборі за всі ці вісім років не лунало жодної політичної проповіді. Ми давали приклад того, як можна бути водночас християнською православною громадою в лоні УПЦ МП і при цьому не соромитися, що ми є українцями, українською церквою. За богослужінням ми молилися за Богом бережену нашу державу Україну від самого початку, називаючи ту країну, в якій ми живемо. Від початку війни на Сході ми припинили поминання патріарха Кирила в соборі. Тепер наш вибір Православної Церкви України є логічним продовженням того шляху, яким ми вже йшли.

Для мене особисто це був вибір ставлення до нашого митрополита Олександра. Бо в кожного священика є певні зобов’язання вірності своєму єпископу. У нас ситуація подвійна, бо маємо двох єпископів — митрополита Онуфрія як правлячого і митрополита Олександра як настоятеля, який, до речі, на сьогодні не звільнений в УПЦ МП з посади настоятеля нашого собору. Для мене вибір був очевидний: є людина, з якою я поруч, і потрібно бути поруч далі.

Наратив об’єднавчого Собору — без ура-патріотизму

Ми переживаємо історичні часи, які потім будуть описуватися і осмислюватися. Для широких мас, для людей важливо, які історії будуть розповідати про цей час — яким буде наратив об’єднавчого Собору. Цей наратив має бути, передусім, християнським, церковним. Тобто, позбавленим спокуси ура-патріотизму. Одна така історія сталася у нас на парафії, власне, у мене вдома. Після зборів парафіяльної ради, після першої служби в нашому соборі з митрополитом Олександром в якості єпископа Православної Церкви України у нас удома оновилася ікона святого Миколая. Наступного дня, на свято Миколая, я приніс ікону до храму. Вона була на престолі, і ми перед нею молилися. Такі історії можуть входити до наративу автокефальної церкви України.

О. Віталій Ейсмонт, священик ПЦУ

Мета — зберегти єдність

Для мене найбільш значущим є те, що це відбулося. Тому що я, як багато християн — вірян і духовенства, — переживав, щоб нічого не зірвалося. Відомо, де три українці, там чотири гетьмани. А тут зібралося три церкви. Так, у нас є спільна мета, але ми всі різні.

Слава Богу, що все відбулося. Треба, щоб це чудо продовжилося. Мета полягає в тому, щоб зберегти цю єдність.

Сьогодні ухвалено законопроект 5309: релігійна структура, яка раніше називалася УПЦ, матиме назву РПЦ в Україні. Це теж є не менш значущим.

Бажані перспективи: переклад богослужбових текстів та соборноправність

Щодо перспектив. По-перше, хотілося, щоб Святе Письмо мало належний переклад, тому що той переклад, який є зараз, так і називається: «Переклад УПЦ КП». Він є похідним і з богословської точки зору непридатним, на нього не можна посилатися. Тому що всі помилки, похибки, які були при першому перекладі (а це переклад російського перекладу), зберігаються і додаються ще нові.

Я завжди наводив як приклад чудовий переклад українських молитовників Московського патріархату, створений за участю о. Андрія Дудченка, о. Богдана Огульчанського. Сподіваюся, що ці молитовники будуть основними, тому що вони більш точні і дуже добре читаються.

Наступний момент — соборноправність. Ми ж церква канонічна, а згідно канонів, священик обирається парафіянами. Якщо парафія нова, то, звичайно, питання священика на ньому вирішує тільки архієрей. Але якщо громада хоче свою людину, то було б добре, якби архієрей дослухався до голосу громади та благословив його на хіротонію та навчання у духовній школі.

Ірина Преловська, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України; доктор церковно-історичних наук, професор Київської православної богословської академії Української Православної Церкви Київського Патріархату

Рівень журналістики вивищився, однак висвітлення самого Собору було провальним

Буду говорити про об’єднання церков, виходячи саме зі специфіки такої історичної науки, як археографія.

Вразило те, що рівень журналістики та величезної кількості мас-медіа, які з квітня місяця 2018 р., коли почалися розмови, трансляції, анонси, аналітичні огляди процесу в українському православ’ї, вивищився. Але те, що стосується висвітлення, підготовки і проведення самого Собору 15 грудня 2018 р. і всього того, що відбувалося навколо нього, чесно кажучи, я вважаю, провальним. Це при тому, що я сама брала участь у цьому коментуванні.

Вже піднімалася проблема, що відбувалося на Соборі. На мій погляд, там повинні були стояти всі камери і знімати повністю весь процес не тільки того, хто і що говорив, а хто був присутній: з бейджиками, з промовами, з відповідним коментарем позаду…

Насправді, навіть на «Першому національному» вийшло так, що ми коментували те, що відбувалося на Софійській площі. Все це, звичайно, дуже цікаво і гарно, і теж має бути. Але кореспондент, який знаходився на Софійській площі, коментував тільки те, що відбувалося на Софійській площі. Але говорити, що це був коментар до Собору, як мінімум некоректно.

Справа навіть не в тому, скільки там мирян було чи не було. А в тому, що вийшла дивна ситуація, коли тільки ввечері на ФБ з офіційного сайту Президента України з’явилися фотографії дуже гарної якості. І ми тепер маємо розглядати ці фотографії і тільки з фільтрованих спогадів самих учасників Собору довідатися, що ж там все таки на Соборі, який вирішував надзвичайно важливі проблеми для України, відбулося.

Для археографа цей Собор — суцільний жах

З цим пов’язана моя друга відповідь, винятково як професійного археографа. Я маю певний стосунок до видання соборних діянь, навіть пишаюся тим, що можу запропонувати певні особливості археографічного підходу до публікації соборних документів — для початку УАПЦ (Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 року: документи і матеріали / Упорядники: Михайліченко Г., Пилявець Л., Преловська І. – Київ; Львів: «Жовква», 1999. – 560 с.; Другий Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 17−30 жовтня 1927 р. Документи і матеріали. Серія «Джерела з історії Церкви в Україні», кн. 2 / Упорядники С. І. Білокінь, І. М. Преловська, І. М. Старовойтенко. – Київ : Оранта, 2007. – 698 с.) і журнального варіанту Собору УАПЦ 5-6 червня 1990 р., коли було обрано Св. Патріарха Київської і всієї України Мстислава (Скрипника).

Тому те, що відбулося на цьому Соборі, для археографа є суцільним жахом. Чому? Окрім викладеного проекту статуту цього Собору і окремого наративу, який прозвучав поза лаштунками цього Собору, для публікацій немає взагалі про що говорити. І я боюся, що в контексті того, що відбулося на цьому Соборі, і не буде про що говорити. І  що ж тепер, благословляти радянські архіви, які хоча б зберегли стенограми попередніх варіантів Соборів для подальшої аналітики, дослідження, навіть, врешті-решт, ознайомлення?

Виходить так, що ХХІ століття, яке має технологічно колосальні можливості для запису, аналізу чого завгодно, демонструє навпаки унеможливлення доступу до самого, власне, наративу, який відбувся на Соборі.

Новомученики українські — першорядна тема для Об’єднаної церкви

Ще одне питання, яке майже не звучить, але воно, наскільки я розумію, прозвучало на Соборі, і яке мене дуже сильно бентежить. Це питання новомучеників українських. РПЦ з 1991 р. розпочала масову кампанію, яка вилилася в досить потужну діяльність, у т.ч. видавничу. Це, власне, церковні проблеми, це новомученики російські.

Проблема полягає в тому, що до новомучеників українських з теоретико-богословської точки зору, до агіографії як до складової частини вчення церкви про мучеників, ситуація навіть не доходила! Це я вам кажу як людина, яка викладає в Київському патріархаті, зокрема в Київській православній богословській академії, історію УПЦ. До неї поки що навіть неможливо приступити. Тому обговорення того, що стосується проблем канонізації українських святих ХХ ст., потрібне. Мені хотілося б, щоб на цьому питанні було спеціально зосереджено увагу різноманітних дослідників. Тому що подвиг віри Христової у ХХ ст., який має українську специфіку і для Об’єднаної церкви матиме першорядне значення, може перетворитися на дуже складну теоретичну проблему, а на богословську тим паче.

Олександр (Драбинко), митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський

«Ми маємо сьогодні гарний хліб»

Розпочну з того, що відбулося у Верховній Раді. Сталося те, на що очікували давно: речі починають називатися своїми іменами. На сьогоднішній день, якщо вже постала визнана Вселенською Патріархією Українська православна помісна автокефальна церква, то речі мали б назватися своїми іменами. Сьогодні ті, хто говорили «Українська Православна Церква», мають сказати: «Це єпархія Російської православної церкви в Україні», — так, як це сприймається світовим Православ’ям.

Що відбулося на Соборі? Було багато дискусій, чи треба було висвітлювати, які перипетії були… А їх, дійсно, було дуже багато. Але, сподіваюся, цього вам ніхто не скаже. І говорити про це не буде. Оскільки, коли ми готуємо хліб, то спочатку маємо прокопати землю, здобрити її, почекати, поки все перепріє, потім посіяти зерно, потім замісити тісто, потім — процес бродіння… І тільки коли ти витягуєш із печі готовий хліб, то він гарний, рум’яний, пахучий, здобний… Тобто, ми на виході сьогодні маємо гарний хліб.

Обрання Предстоятеля — це не обрання Церкви, не формація самої Церкви. Предстоятель, згідно нині діючого статуту, — голова Священного Синоду. Голова, яка повинна чути і говорити. Вона повинна чути те, що говорять суспільство і Церква, акумулювати це і продукувати те, що потрібно для Церкви.

Ми маємо на сьогоднішній день визнану церкву, визнаного Предстоятеля, котрому буде вручено Томос. Якими б перипетіями це не супроводжувалося, зараз усі мають сказати: «Сьогодні ми уже одна Церква. І все, що було до цього, позаду». Працювати потрібно так, як належить у церкві: з любов’ю, вірою і надією.

Наталія Павлусенко, художниця, громадський діяч (об’єднання «За Єдину Помісну Церкву»)

Наша церква потребує серйозного духовного оновлення

Я належу до громадської організації «За Єдину Помісну Церкву». До неї входять миряни Московського і Київського патріархатів, які з часу агресії Росії (2014-2015 рр.) почали свою діяльність. Це був особистісний прояв соборності. Ми почали готували відео- і письмові звернення до ієрархів, владик Московського патріархату. У них ми висловлювали свою незгоду з позицією патріарха Кирила, з невставанням  митрополита Онуфрія у Верховній Раді, з діяльністю священиків, що пропагували сепаратизм та ідеологію «руського миру»... Ми показували, що ми існуємо, щоб не складалося враження, що нас немає. До нашої спільноти входили люди з різними поглядами, і дотепер у нас різні бачення навіть щодо цього Собору.

Собор проходив дуже складно, але ми не повинні загострювати свою увагу на негативних моментах. Звичайно, ми маємо проаналізувати помилки. На мою думку, три гілки українського православ’я важко хворі — кожна по-своєму. Тому наша церква потребує реформації, серйозного духовного оновлення.

Особисто я вважаю, що було б непогано поставити таку церкву на карантин, провести реформи. І якщо в статуті сказано, що кожні п’ять років має бути Помісний собор і в цей Собор мають входити віряни (з відповідною духовною освітою або, принаймні, пройти тести, щоб їх можна було долучити до Собору), то так і має бути.

Висловлюємо величезну подяку і Патріарху Варфоломію, і екзархам, які приїхали, — Даниїлу, Іларіону, Еммануїлу, Іову. Це все близькі нашому серцю люди, і ми весь час молилися за них. І навіть якщо б хтось із них очолив церкву, це було б великим досягненням. Ми вітаємо Предстоятеля Епіфанія, любимо його і покладаємо на нього величезні надії. В одному з ефірів він пообіцяв проводити реформи, ми очікуємо на це. Ми також приймаємо повністю рішення Собору. Це дуже важливий момент, що ми не передивляємося, а саме приймаємо їх повністю.

Щодо назви нової церкви. Коли ми вирішували, як буде називатися наша організація, то визначилися, що правильніше буде «Православна церква в Україні», а не «Українська православна церква».

Для дезорієнтованих людей треба дати модель переходу до Помісної церкви і сформулювати чіткі пояснення

Наша спільнота висуває думку, що громади повинні переходити. Для людей, які дезорієнтовані, треба дати модель переходу, взірець, показати принципи, за якими перехід можливий. Сформулювати чіткі пояснення, чому громади залишають Московський патріархат і в який спосіб переходять до Помісної церкви.

Обов’язково потрібно звернутися до Синоду (я так розумію, що у нас тепер синодальне управління), щоб звернули увагу на арх. Кирила (Говоруна), на о. Георгія Коваленка. І цих людей долучили до побудови нової церкви.

У зверненні нашої організації до Собору є такі слова: «Суспільство, спостерігаючи за нашими церковними суперечками, все більше розчаровується у православній церкві та її ієрархії зокрема. Внаслідок цього починають свій розвиток неоязичницькі культи… Молодь та суспільство загалом відходять від принципів християнської моралі, руйнуються сім’ї. Повернення до справжньої соборності, катехізації, просвіти повинно негайно стати головними завданнями нової церкви. Попереду важлива та велика робота зі звільнення від черствих ієрархічних відносин, обрядовір’я, постімперської підміни реальності… Натомість духовність нашої нації має ґрунтуватися на ідеалах та чеснотах православної віри, взірцем яких маєте стати ви, наші пастирі.

Молимося, щоб Господь наш послав благодать Святого Духа! Щоб в мирі, злагоді і любові один до одного ми поклали фундамент Єдиної православної церкви в Україні».

Олексій Сігов, книговидавець, «Дух і Літера»

Питання сьогоднішнього дня — наповнювати новий статут сенсом

Для мене зрозумілими і очевидними є всі ті випробування, ризики, перед якими ми зараз стоїмо. Але, разом із тим, я маю велику особисту надію не лише на поступове інституційне, адміністративне формування нової церкви, а, зокрема, на активне долучення до її життя мирян. Питання сьогоднішнього дня — як наповнювати цей новий статут сенсом? Це має вирішуватись не лише в кабінетах, є велика площина, де ми самі можемо діяти. Потреба в цьому для мене, як для видавця, є насправді очевидною. Мені дуже цікаво спостерігати, як змінилася специфіка замовлення книжок. Так, наприклад, вже підзабута книжка патріарха Варфоломія «Віч-на віч із Тайною» зараз знову користується великим попитом. І для мене це певний симптом: люди не готові так швидко забути це ім’я після того, як подія наче завершилася. В них є прагнення зрозуміти, наповнити сенсом цю подію. Наша відповідальність і полягає саме в тому, щоб відповідати на цей попит разом із визнаними авторитетами, з іноземними колегами, які зараз як ніколи відкриті до діалогу.

З одного боку, дещо втомила ситуація, коли про церкву висловлюються всі — усі стали спеціалістами, аналітиками. А з іншого боку, це унікальна ситуація – зараз бути православним «модно», і не лише в якомусь банальному сенсі; з’явилась можливість для  особистого, відповідального свідчення про те, чим є православ’я: стало як ніколи легко говорити про Христа.

Важко спрогнозувати, скільки буде тривати така відкритість, саме тому зараз потрібно поспішати закріплювати, фіксувати здобутки, користатися можливістю максимальної відкритості, довіри до православ’я. Відчувається надзвичайне натхнення для того, щоб втілювати конкретні проекти. Думаю, у нас попереду великі справи.

Протоієрей Ігор Шабан, голова Комісії УГКЦ з міжконфесійного та міжрелігійного діалогу

Ми з приємністю сприйняли звістку про позитивний перебіг Собору

Перш за все хочу привітати наших братів православних з успішним проведенням об’єднавчого Собору. Ми, греко-католики, які також вважаємо себе православними у єдності з Єпископом Риму, справді радіємо успіхам українських християн на шляху до Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви. Ми щиро і послідовно хочемо спільно втілювати у життя заповідь нашого Господа Ісуса Христа «щоб усі були одно».

У вступному слові були задані певні напрямки нашої сьогоднішньої дискусії: про підготовчі моменти та перспективи.

Щиро признаюсь, ми з тривогою та надією спостерігали за перебігом об’єднавчого процесу фрагментованого українського православія. При цій нагоді, дозвольте ще раз пригадати і підкреслити, що Українська Греко-Католицька Церква не була жодним чином залучена до цього процесу, як це намагались подати наші північні «друзі». Вірячи у мудрість єпископів та духовенства ми з приємністю сприйняли звістку про позитивний перебіг Собору та створення нової еклезіологічної структури, яка без сумніву долучиться до розбудови та відновлення колись єдиної Київської Церкви Володимирового хрещення. Про це мріяли ще у 17 столітті наші великі митрополити Петро Могила та Йосиф Велямин Рутський, які намагались спільно долати перешкоди на шляху до єдності закладаючи вже тоді фундамент майбутнього патріархату об’єднаної Київської Церкви. Нажаль, це не зовсім вдалося колись, тому тепер, ми збагачені історичними знаннями намагатимемося бути мудрішими, щоб знову не впасти в ці самі спокуси, в ті самі історичні проблеми.

Щодо перспектив, дозвольте запевнити про наше бажання дружби та відкритості на діалог. Кілька днів тому Блаженніший патріарх Святослав привітав митрополита Епіфанія з обранням на важливе та відповідальне служіння, зазначивши при цьому що простягає йому свою руку пропонуючи почати разом торувати наш шлях до єдності та правди, бо від того без перебільшення буде залежати майбутнє Церкви, Київської Церкви.

Також до сьогодні практично єдиним церковним голосом правди поза кордонами України на міжнародній арені був голос УГКЦ. Від сьогодні є надія, що нові обставини дозволять доносити до світового православ'я ще один голос, який буде звучати спільно з голосом УГКЦ, буде говорити правду про те, що в Україні немає протистоянь, немає війни між православними й католиками.

Приємно, що цей об’єднавчий Собор відбувся у стінах древнього храму Київських митрополитів - Софії Київській, у якій маємо надію можна буде відновити почергове служіння усіх гілок колись єдиної Київської митрополії.

Дозвольте на завершення ще раз запевнити усіх, що УГКЦ є відкритою на співпрацю, відкритою на діалог.

Олександр Саган, провідний науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії

Миряни на своїх плечах виносили, утримували і боролися за цю церкву

Я був на Соборі за квотою Вселенського патріарха (зрештою всі учасники Собору прийшли на запрошення Вселенського). У мене на Соборі запитували – як я потрапив туди? Кажу — чудом.

Що вразило? Неприємно вразила позиція Київського патріархату, ще з дособорної підготовки. А саме те, що Київський патріархат не хотів бачити на Соборі мирян. Рішення Синоду 6 грудня (засідання Священного синоду Української Православної Церкви Київського патріархату від 6 грудня 2018 р. — ред.), наприклад, мене шокувало. Чому? Тому що власне миряни на своїх плечах виносили, утримували і боролися за цю церкву, і нехтувати нашою думкою, нашим голосом було неприйнятно.

І другий момент. Вразило те, що патріарх Філарет на Соборі все-таки повів себе достатньо жорстко і корпоративно, а інтереси однієї інституції чітко були поставлені вище інтересів інших, і взагалі ідеї Помісності. Наприклад, патріарх Філарет зробив спробу все ж увійти у виборчий бюлетень на голосування. Попри лист, який надсилався ним Вселенському Патріарху із погодженням зняти свою кандидатуру при голосуванні на предстоятеля.

Позиція Київського патріархату була однозначною: одна людина від церкви — і все. Тобто, одна людина вноситься у виборчий бюлетень. Проте більшість делегатів Собору була іншої думки і проголосували за те, щоб усі єпископи, які об’єднуються, були внесені в бюлетень для голосування. У мене, правда, виникло питання – Чому не були внесені екзархи як делегати Собору? Але це інша тема… Цифри голосування були дуже цікаві: 121 — «за», 41 — «проти», 11 — «утрималося», інші не голосували (очевидно не зорієнтувалися, про що йдеться). Після цього голосування патріарх Філарет взяв слово і сказав: «Я теж єпископ, вносьте тоді і мене у цей бюлетень». Це була дуже напружена ситуація, на межі фолу. Владика Еммануїл (Митрополит Гальський, екзарх Вселенського Патріарха — ред.), дуже коректно та виважено вийшов з цієї ситуації. Він почав дякувати патріарху Філарету за його лист до Варфоломія, в якому він чітко сказав, що знімає свою кандидатуру і не буде претендувати на пост предстоятеля. Так само він подякував митрополиту Макарію.

Що було найважливішим на Соборі? Найважливішим підсумком  Собору вважаю Статут. Фактично це той механізм, який фактично ставить у достатньо жорсткі рамки будь-яку кандидатуру, яка на сьогодні приходить до влади в церкві. Статут вносить основи виборності, реальної, а не декларативної соборноправності і публічності. Я порівнюю цей статут із американською системою. Коли прийшов Трамп (Дональд Трамп, 45 президент США — ред.), всі казали, що країна зараз буде зовсім по-іншому розвиватися. А Трамп прийшов і потрапив у вузькі рамки, визначені чинним законодавством.

Статут — це законодавство церкви. І на сьогодні ті норми, які введені, які перейшли в статут із Томосу, вводять межі публічності і соборноправності, яка дає шанс нам як мирянам і як представникам громадянського суспільства впливати не тільки на обрання єпископів, але і на стратегію розвитку церкви. Це надзвичайно важливо, і я вважаю це найважливішим досягненням того, що відбулося. Декларативно є всі механізми, але потрібно, щоб вони ще й запрацювали.

На сьогодні ми маємо надзвичайно важкі і важливі завдання

Щодо перспектив і подальшої роботи. Якою буде церква, залежить від нас із вами. Це давня українська традиція — у важкі часи завжди об’єднувалися клір із мирянами для того, щоб вийти зі складної ситуації. На сьогодні ми її (цю важку ситуацію) дійсно маємо, хоча вона прогнозувалася і 10 років тому. І вже тоді можна було б почати роботу, яка сьогодні мала б значний ефект.

Було дві моделі розбудови помісної церкви, і це була моя постійна дискусія із Віктором Ющенком. Він пропагував модель об’єднання зверху (вона перемогла і зараз) — через об’єднання ієрархії. Я постійно боровся за об’єднання знизу, через просвітництво.  Минуло 10 років, але люди на місцях, і навіть священики, не знають елементарних фактів із буття православної церкви в Україні. Газети, брошури — їм потрібно дати хоч щось, що допомагатиме у їх виборі. Бо ЗМІ, телебачення не завжди «достукуються» до селян, які зайняті своїми роботами. Тому нинішнє «православне» село часто й далі живе тими ж українофобськими міфами, які їм нав’язує Московська патріархія  вже сотні років.

Разом із перебудовою просвітницької роботи постає питання і навчального процесу. На сьогодні рівень підготовки священиків бажає бути кращим. Я три роки відпрацював у ліцензійному навчальному закладі — Київській православній богословській академії. У навчальному процесі ми, на жаль, не вийшли з російської матриці сприйняття богослов’я, людини, суспільства. Як ми можемо зараз працювати над визнанням нашої Помісної церкви, не маючи людей, які вільно розмовляють румунською, грецькою, болгарською мовами, і не напрацювавши особистісних контактів? Тому на сьогодні ми маємо надзвичайно важкі і важливі завдання. Поки що ситуація у православ’ї не критична, відкрита до змін. Ми маємо можливість і повинні працювати з громадами на рівні обласному чи районному, щоб дуже швидко заявити про зміну ситуації, дати людям перспективу. Але ця ситуація, своєрідне вікно можливостей, може швидко закритися. І тоді ми отримаємо консервативно-стабільний стан, закапсольоване московське православ’я, яке буде важко вивести із рівноваги. Це може зупинити ріст Православної Церкви України.

В’ячеслав Горшков, член наукової ради Відкритого православного університету, методист Всеукраїнського громадського християнсько-просвітницького благодійного фонду «Відкрита Біблія»

Cуспільство дозріло до того, що навіть неправославні вимагають нормальної церкви — діалогоспроможної, відкритої

Якщо під час Майдану я був вражений тим, як багато людей молилося за Україну, то коли ж готувався Об’єднавчий собор, мене вразило, як довго церковна тематика  трималася на вершинах новин та перших шпальтах.

За цей час довелося давати багато різних інтерв’ю, спілкуватися з журналістами. Я побачив, як зростає рівень журналістів щодо церковних питань. Це був своєрідний час релігієзнавчого лікнепу стосовно того, що таке церква і якою вона має бути. Я дуже радий, що була така нагода, можливість говорити про головне.

Позитивно мене вразила підтримка процесу набуття автокефалії з боку навіть неправославних людей. Тобто суспільство дозріло до того, що навіть неправославні вимагають нормальної церкви — діалогоспроможної, відкритої, яка буде серйозно займатися публічним богослов’ям. Зараз саме той, хто проявляє більше відкритості, хто мудріший у цьому публічному богослов’ї, той і буде очолювати рейтинг по всіх параметрах.

У суспільстві є запит на моральних авторитетів, але ж неможна когось призначити моральним авторитетом. Його або визнають, або не визнають. Якраз зараз є нагода побудувати таку церкву, яка буде народжувати цих моральних авторитетів, яких буде підтримувати суспільство, до яких буде дослухатися.

Хочу звернути увагу на важливий момент: через активність суспільства, не просто очільників церковних структур, а звичайних вірян, відбувається зміна у сприйнятті церкви. Раніше віряни частіше говорили про церкву «вони» (ототожнюючи її з представниками церковної ієрархії), а сьогодні все більше людей усвідомлює церкву як  «ми». А це свідчить про те, що віряни готові розділити відповідальність за становлення нової церкви. Саме у цьому я бачу запоруку того, що всі наші церковні проблеми можна  успішно долати. Я оптиміст щодо успіху цієї справи.

Оrthodoxy.org.ua

Теги: