За чотири місяці до презентації «Риштовань церкви» арх. Кирила (Говоруна), у серпні 2018 р., директор видавництва «Дух і Літера» Костянтин Сігов зустрівся з автором книги у Софії Київській. Розмову було присвячено останній книзі отця Кирила. Про етимологію назви «риштовання», про те, чи можлива критика церкви, про історичні ремінісценції до сучасних церковних проблем читайте у першій  частині великого ексклюзивного інтерв’ю.

Scaffolds: риштування чи ешафот?

— Що означає метафора «риштування церкви», звідки цей образ допоміжної будівельної конструкції? Чи означає він, що церква завжди перебуває в процесі розбудови?

— Це не перший образ, який спав мені на думку, коли я писав цю книгу. У першому варіанті я хотів використати назву «кордони церкви» — різні розмежувальні лінії всередині і ззовні церкви. Власне, у самій книзі згадуються різні форми кордонів: це і стіни, які розділяють між собою кімнати всередині будівлі, це і зовнішні стіни, і мури, й різні котловани або рови, які оточують середньовічні фортеці… Для мене це певні символи, які демонструють різні форми розмежувань всередині церкви. Деякі з них є доброякісними, деякі перетворилися на дещо, що не допомагає церкві. Зрештою всі вони вилилися в підсумку в образ риштувань.

Причому в англійській оригінальній версії «Риштовань» саме слово «scaffolds» є багатозначним. Scaffolds означає власне риштування, ті будівельні конструкції, які ставлять довкола споруди, щоб мурувати будівлю. Але це також і ешафот, на якому страчують або кримінальних злочинців, або тиранів, або й невинуватих людей... У будь-якому разі це місце, де розгортається трагедія. Тому в англійському варіанті назви книжки є певна драматичність, двозначність, яка означає, що риштування в якийсь момент можуть стати ешафотом для церкви, тим місцем, де церква страждає, де вона живе у відповідності до свого сенсу, своїх місій і своєї природи.

В українському перекладі, звичайно, ця двозначність втрачається. І я хотів би на ній наголосити. Образ же риштувань, на мою думку, допомагає зрозуміти головну гіпотезу цієї книжки, яка полягає в тому, що в церкві ми маємо робити розрізнення між незмінною серцевиною церкви, тим, що ми називаємо природою церкви (я запозичив цей термін з категоріального апарату, традиційного для православного богослов’я, пов'язаного з неоплатонічною філософією і ще далі — з аристотелівськими категоріями), і всіма тими допоміжними конструкціями, які допомагають церкві жити у відповідності до своєї природи. Ці допоміжні конструкції є дотичними до самої церкви, але вони не є всередині церкви, вони не складають основу природи церкви. Хоча у самосвідомості церкви ця тема, яку я вивчав у першій книзі «Мета-еклезіологія» — вивчення потоку свідомості церкви —бували періоди, коли риштування церкви, те, що оточує церкву, ототожнювалося із самою церквою, заміщувало собою природу церкви. В такому разі відбувалася криза церковної свідомості — коли риштування церкви заміщували собою саму церкву. В такому разі риштування перетворювалися на ешафот для церкви.

Основою, першопричиною церкви є громада

— Образ, метафора риштувань допомагає знову сфокусувати увагу на спільноті, громаді, тобто повернутись до того, що належить до природи. Ви цитуєте святителя Кирила Олександрійського, який говорить, що не було часу, коли не було громади та таїнств, але були часи, коли не було ієрархії. Спільнота може бути або в центрі уваги, або виходити на маргінес. В який спосіб інструмент «риштувань» допомагає повернути увагу до спільноти?

— Виявилося, що моя гіпотеза про серцевину (бо природа церкви є незмінною) і риштування як допоміжні служби довкола церкви привела мене до висновку про те, що громада знаходиться всередині церкви. До цього я дійшов у своїй першій книзі «Мета-еклезіологія». Я намагався зробити те саме, тільки з іншої точки зору, прийти до тих самих висновків, але за іншої методології. Книга «Мета-еклезіологія» носила епістемологічний характер, вона вивчала свідомість або самосвідомість — той предмет, яким займається така царина філософії, як феноменологія і аналітична філософія. Теж два погляди на свідомість. І певна система координат, у якій я вивчав церкву, є епістемологічною. Вісями цієї системи є різні напрямки свідомості або самоусвідомлення церкви.

Якщо подивитися на феномен церкви в різних системах координат, як я роблю це у книзі «Риштовання церкви»,  то ми побачимо, що деякі аспекти трансформуються. Риштування трансформуються, вони не є сталою величиною. А деякі речі є незмінними незалежно від того, в якій системі координат вони розглядаються.

Такою сталою річчю, незмінною серцевиною, яка складає фундамент, виявилася громада. З цих громад, як з клітинок, складається організм церкви. Це точка конвергенції, дотику двох книжок, де застосовані різні методи дослідження одного й того самого феномену церкви і які демонструють, що всередині церкви є незмінні речі.

Наприклад, у «Мета-еклезіології» я досліджував один зі змінних аспектів самосвідомості, коли церква ототожнює себе з ієрархією. У «Риштуваннях церкви» це та сама ієрархія як структура, яка розглядається з точки зору структуралізму, постструктуралізму як філософських течій. І вона змінюється. Є речі, які не змінюються, незалежно від того, чи ми їх розглядаємо з точки зору епістемології, чи з точки зору структуралізму, як в «Риштованнях». Це, власне, є громада. Так, фактично математичним шляхом я прийшов до постуляції того, що громада і є основою, першопричиною церкви.

— В який спосіб, на вашу думку, такі дослідження можуть сприяти тому, щоб життя реальних громад могло звільнятися і бути більш близьким до власної природи, до свідчення про цю природу, щоб вона не залишалась тільки в архівах, умовно кажучи, еклезіології?

— Слушне запитання: як наука та теорія співвідносяться з практикою? Багатьом вченим дорікають тим, що вони пишуть про речі, які не мають дотику до реальності. Я намагався не робити цієї помилки і прив’язати свої теоретичні пошуки до реальності. Більш того, на ці теоретичні пошуки мене спонукали реалії церковного життя, які я бачив в адміністративних структурах церкви під час своєї роботи в Московській Патріархії та Київській митрополії. Це був безпосередній досвід церковного адміністрування, який ставив багато запитань щодо доцільності всього цього з точки зору Євангелія та церкви. Власне, цей практичний досвід і спонукав мене до теоретичних розшуків, і мої теорії будувалися для того, щоб дати відповіді на реальні запитання, насамперед на ті, які виникли в мене самого, коли я працював в церковних адміністративних структурах.

Для себе я знайшов відповіді на ці запитання. І також хотів би, щоб ті люди, які мають подібний досвід, також знайшли для себе задовільну відповідь на запитання: навіщо це все? Навіщо ці церковні структури, патріархати, автокефалії, канонічні території — легіон різних концептів, явищ, які нашарувалися на тілі церкви, як мушля на дні корабля? Ми порівнюємо церкву з кораблем. Так от, на цьому кораблі нашаровуються мушлі і уповільнюють рух корабля. І я знаю, що багато людей не можуть дати собі ради, пояснюючи, навіщо це все. І обидві книжки — це фактично відповідь на ці практичні запитання.

Одне із завдань книжки — психотерапевтичне. Почитайте церковну історію — все було набагато страшніше

— Коли я читав вашу книгу, у мене виникло відчуття, що те, що багато хто уявляє собі як офіційні сходи для високих делегацій або ліфт на найвищі щаблі в церкві чи й узагалі її осердя, ви виносите назовні, демонструєте, що вся ця структура не є природою церкви, кажете: знай своє місце, це риштування. І ви є тією людиною, яка на цих риштуваннях багато походила, це ваш реальний, фізичний досвід. Але якщо все ж таки справжня природа церкви — це громада, то в який спосіб людям відчути свою можливість діяти?

— Думаю, я не відкриваю Америку, повертаючись до громади. На інтуїтивному рівні і віряни, і священики, і єпископи усвідомлюють, що все зосереджено саме в громаді. Решта — мішура, серпантин, який красиво розкручується, але насправді не складає суті церкви.

Єдина проблема, що в церковній інтуїції, у церковному житті не завжди реалізується предмет віри. Тобто люди заскочені між тим, що вони відчувають серцем, тим, у що вони вірять про церкву, про самих себе у церкві, і тим, що вони бачать навколо. Особливо коли зовнішнє постулюється як певна догматика. Скажімо, красива мантія патріарха — більш важлива річ, ніж та громада, до якої патріарх приїздить. Так виходить. Люди зі свого досвіду відчувають певний фальш між декором і суттю церковного життя, але не можуть усвідомити цього. Я намагався допомогти їм зробити це, довести фактично математично, що те, що вони відчувають, є правдою про церковне життя, що громада — це найважливіше. Так воно і є, якщо ми будемо досліджувати всю історію церковної саморефлексії.

Тож це не нова теорія. Але, на мою думку, це може допомогти людям більш спокійно та впевнено відчувати себе в церкві, зрозуміти, що те, заради чого вони приходять у церкву, — це не риштування, а саме церковне життя в громаді.

Все інше теж потрібне, тому що риштування мали певний сенс: вони виникли для того, щоб допомагати громаді. Та з часом цей сенс втрачається, риштування починають суперечити самим собі, своїй початковій меті. Тому треба весь час віднаходити первинні сенси кожного з церковних інститутів. Це теж одна з пропозицій книжки. Тому що тільки таким чином можна полагодити риштування. А якщо вони не лагодяться, їх треба просто відкидати.

Але я вірю, що кожен з інститутів церкви можна полагодити, якщо віднайти первинний сенс кожного з них.

— Думаю, для людини, яка не ідентифікує себе назавжди церковним бюрократом, читання цієї книги заспокоює. Ти відчуваєш більший спокій і мир, тому що бачиш, що, незалежно від будь-якого геополітичного розкладу, головне, що було з часів апостолів, — зібрання учнів навколо Вчителя. І це є в руках Божих, а не в руках людей, які після Вестфальського миру формували карту світу. Ви нагадуєте, що був час, коли люди чітко знали, що вони продовжують справу учнів Христа, апостолів. Далі ви згадуєте час, коли від спільнот, мережі громад ми переходимо до митрополичих округів, надгромадних структур. Збіг кордонів Римської імперії і підрозділів церковної форми — це ще один етап. Наступний етап — патріархії сходу та заходу. Які колізії в цих етапах є цікавими нам, що вони говорять сьогодні читачеві, для якого важливим є майбутнє його громади?

— Мені здається, що головна проблема для людини, яка приходить до церкви, або залишається в церкві, — це невідповідність того, що вона бачить у церкві, із тим, до чого вона приходила свого часу, коли наверталася до християнства. Риси церковного життя нашого часу — це неспокій, агітація, навіть інколи певний психоз із крайніми формами когнітивного дисонансу. Тож одне із завдань цієї книжки — психотерапевтичне, дати людям спокій, показати, що насправді нічого страшного не відбувається. Для того щоб заспокоїтися, треба сісти, спокійно почитати церковну історію і побачити, що все було набагато страшніше, ніж зараз. Зараз все — слава Богу!

У цьому сенсі мета цієї книжки, в тому числі, й психотерапевтична, — заспокоїти людей. Нічого страшного, церква залишається тим, чим вона є. У церкві завжди, з апостольських часів були проблеми. І проблеми церкви — це теж частина промислу Божого. Тому що вони змушують людей дорослішати, більш відповідально ставитися до того, де вони знаходяться. Церква — це не дитячий садок, не колиска, не зона комфорту, якщо говорити сучасною мовою. Це місце, де люди весь час стикаються з проблемами, які вони або самі створюють, або які створюють інші члени церкви. І кожне покоління всередині церкви має їх вирішувати. Можна спиратися на попередній досвід, але він ніколи не дасть остаточного рішення. І в цьому теж промисел — щоб кожне покоління людей, які приходять до церкви, мало достатньо творчої енергії знайти вирішення проблем саме свого часу.

Я б сказав, що з часом проблем у церкві насправді тільки меншає. Це парадоксально звучить, тому що ми звикли до того, що чим далі, тим у церкві все гірше. Насправді, застарілі проблеми зникають, ми навіть про них не здогадуємося, нові, звичайно, виникають. Але це теж провіденційний процес, який Бог дозволяє у церкві, щоб кожне покоління могло впоратися з новими церковними проблемами.

Звідси витікає ще один висновок: як би ми не намагалися вирішити церковні проблеми, вони ніколи не зникнуть, це ілюзія. У певному сенсі це праця Сизифа — штовхати камінь нагору. Але це не означає, що треба скласти руки. Але сенс проблем не в тому, щоб вирішити їх, а в самому процесі, який робить нас дорослими повноцінними, свідомими членами церкви. І тільки коли ми знаходимо мудрі рішення, не розчаровуємося, не кидаємо все, не йдемо з церкви, гучно за собою закривши двері, тоді ми вростаємо, вживлюємося в саме тіло церкви. Коли ми намагаємося розібратися в проблемах, ми їх вирішуємо. У цьому теж сенс і мета книжки — дати людям надію, що все добре. Вирішуйте проблеми, і таким чином ви станете зрілими християнами. Не сподівайтеся, що їх хтось вирішить за вас. Наступне покоління матиме свій клопіт.

Але те, що ви переймаєтеся цими проблемами, свідчить про те, що ви дбаєте про церкву. Якщо ви якимись зусиллями — альтруїстичними чи самопожертви — намагаєтеся вирішити ці проблеми, то так стаєте кращими християнами. І в цьому сенс вашого буття.

Хто відкидає критику церкви, той фактично заперечує її

— Тут мені пригадуються два виклики. Один — це комуністично-атеїстична держава, яка перетворює єпископа Варнаву (Бєляєва) на юродивого дядю Колю. Інший — приклад Антонія Блума (Сурозького). Це людина, яка свідомо відмовляється від імперського декору, і, спілкуючись зі своїми парафіянами, може просто сісти на підлогу, щоб почути людину і побачити її очі. Це конкретні приклади історичної практики людей. Чи вони унаочнюють вашу думку?

— Безумовно. По-перше, ці люди не одразу прийшли до тієї моделі поведінки. Вона стала відповіддю на ту внутрішню критику, яку вони, очевидно, мали, дивлячись на те, що відбувалося довкола них у церкві. Це люди розумні, інтелектуали. Єпископ Варнава (Бєляєв) був одним із найосвіченіших ієрархів, свого часу написав чудові книжки, мав фантастичну ерудицію, знав історію, це справжній вчений-енциклопедист. Він був свого роду «людиною Ренесансу». Володіючи таким знанням, маючи таку свідомість, він не міг не аналізувати і не критикувати того, що довкола нього відбувалося. Критика, гадаю, є дуже важливою функцією всередині церкви.

Відповіддю стала їхня модель поведінки. Вони не пішли з церкви, не стали циніками. Бо цинізм — це ще одна з можливих рекацій на те, що люди бачили довкола себе. І, мабуть, дуже зручна, тому що ти стаєш циніком і церква перетворюється для тебе на зону комфорту.

— Навіть якщо зовнішньо ти продовжуєш усі ритуали…

— … так. Вони не пішли цим шляхом, вони обрали інший. Для кожного з них цей шлях був унікальним, мабуть, його складно повторити. Але це була осмислена, продуктивна, конструктивна відповідь на внутрішню критику, яку вони мали всередині себе.

Це приклад, безумовно, не універсальний. Взагалі, будь які універсальна відповідь на виклики свого часу, мабуть, неможлива. Це одиничний продукт.

Тут слід сказати кілька слів про критику. Інколи мене запитують: як ти можеш критикувати церкву, церква — це утвердження, стовп істини? У своїй книзі я саме намагався пояснити, чому можлива критика церкви. Неможливо критикувати природу церкви, тому що вона є сталою величиною, закладеною Богом. Але можна критикувати риштування церкви, тому що це людські утворення, продукт людського розуму та рішень. І як будь-яке людське рішення, навіть якщо воно зроблене святими людьми, інколи його можна і навіть треба критикувати.

У цьому сенсі люди, які відкидають можливість критики церкви, фактично заперечують церкву. Принаймні, вони заперечують людський бік церкви. Або вони спотворено сприймають людську природу церкви, таким самим чином, як, на мою думку, сприймав людську природу Христа Євтихій, який жив у V ст. і вважав, що людська природа Христа настільки змінилася, що вона стала несхожа на нашу, стала досконалою і перестала бути схожою на нашу природу.

Люди, які вірять, що церква навіть у своєму людському компоненті не підлягає критиці, розтотожнюють церкву із нами. Так вони припускаються тієї самої помилки, яку зробив Євтихій свого часу щодо природи Христа.

— Брак розуміння втілення.

— Абсолютно так. Така халкідонська позиція щодо церкви полягає в тому, що в церкві існує людський компонент, який можна і треба критикувати. Критикуючи, ми стверджуємо справжність церкви, її реалістичність, її реальність, те, що вона не є просто ідеєю, ідеальним конструктом. Вона є реальністю, в якій ми живемо, до якої ми долучаємося. І, критикуючи церкву, ми ставимося до неї серйозно, по-справжньому. Це є здорова функція всередині церкви.

— Власне, ми починаємо розмовляти людською мовою, яку чомусь обрав Спаситель.  Обираючи втілення, Він обрав можливість спілкуватися галілейською мовою. І якщо ми спілкуємося цією мовою, то це не мова в бронзі чи в мармурі. Це мова дискусій, де може бути критика…

— … варіативність. І навіть людська мова Христа в Євангелії різноманітна. Це проблема синоптиків, коли різні апостоли по-різному записали вислови Христа. Вони не ставилися до Його висловів, як до якоїсь догми. Вони варіювали, опрацьовували, обігрували слова Христа. І саме це і є серйозним ставленням до слів Христа. Тобто синоптична проблема в Євангелії насправді свідчить про справжність Євангелій. Тому можлива біблійна критика, синоптична проблема підлягає критиці.

Так і церква через усю свою варіативність, через те, що жодне зі слів Христа не є закарбованим у мармурі, а повинно доноситися як живе слово до кожного людського серця, створює можливість для варіативності всередині церкви і можливість для критики.

— Світська людина, киянка, яка пережила сталінські репресії, Надія Мандельштам, після мученицької смерті свого чоловіка, сказала: «Для мене ключовим свідченням справжності віри Христової є те, що чотири непрофесійних письменники написали шедеври — геніальні свідчення про Того, Хто був Учителем». Ця непрофесійність і є відкритою для критики. Сама спільнота несе критичну функцію, вона виконує її не тільки по відношенню до Цезаря, до Нерона, до Ірода, але також і до первосвящеників.

— Насамперед, до самої себе. Це абсолютно так. І критика — це механізм очищення церкви, увідповіднення риштувань природі церкви. Це інструмент оновлення і ремонту риштувань. Риштування лагодять через критику. Це єдиний засіб збереження риштувань у робочому стані. Якщо перестати їх критикувати, вони просто псуються, розвалюються і на них неможна вже залазити, вони не виконують своєї функції підтримки будинку в робочому стані. Тому це ще один аргумент на користь того, що критика є важливою і необхідною для церкви.

Продовженя читайте тут:

Scaffolds. Навколо «Риштовань». Частина ІІ

Оrthodoxy.org.ua

Теги: