Слово до архітекторів і небайдужих…

Понад тисячоліття християнство на території України формує духовний світ українця, проявляє духовне життя українського народу у характерному ландшафті країни, архітектурних об’єктах та матеріальній і духовній культурі. Сьогодні врешті українська православна Церква повертається до своїх коренів та долучається до кола сестер-Церков.

Зримим образом Церкви у світі є її храми. Архітектура української церкви – це вираз осягнення українцями духовного сенсу життя у просторі, історії та культурі. 

Чому така важлива архітектура української церкви саме сьогодні?

Тому, що вона як просторова форма культури індукує конкретні візуально представлені смисли, розкодовує багатовіковий досвід віри у конкретних діях – літургії, богослужіннях, обрядах та формах і образах простору, зображень, світла, кольору, звуку, запаху, даючи людині відчуття часу, місця, події, власної ідентифікації. Культурологічний та сакральний код української церковної архітектури несе генетичну пам’ять нації, відсилаючи нас до правзорів, архетипів національного, автохтонного, яке лише і може бути автентичним вираженням духу народу. 

Якою прийшла українська церковна архітектура до об’єднання православ’я в Україні та якою їй бути після томосу?

Українська церковна архітектура укладалася, як і сама Церква й український народ, впродовж тривалого часу, насичуючи свої автохтонні основи різноманітними зв’язками та асимілюючи впливи. Впродовж православної та унійної історії українська церковна архітектура витворила як власні типи храмів, так і запозичила й переплавила своєю регіональною індивідуальністю історичні європейські стилі. В українській християнській архітектурі свій слід залишило і язичництво – не лише у праформах храмів (коло, квадрат), а й способі сприйняття та сповідування віри (елементи язичництва у християнських святах, іконі).

Як у часи Київської Русі та гетьманства, коли спалах церковного будівництва був уможливлений існуванням незалежної української держави, так і тепер зі здобуттям духовної незалежності України, постає завдання континуації власне української церковної архітектури.

Три періоди самостійності та незалежницьких державотворчих змагань (Київська Русь, козацька гетьманщина, націєтворення поч. ХХ ст.) спричинили три спалахи розвитку автентичної архітектури української церкви, що сформували три образні системи-архетипи української церковної архітектури – княжої доби, українського (мазепинського, козацького) бароко та національного стилю (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.).

Тенденції сучасного українського храмобудування виразно живляться цими трьома питомими джерелами: княжа, козацька, українського стилю початку ХХ ст. автохтонна церковна архітектура України, що були насильно перервані, відповідно, монголо-татарськими нашестям, російською імперією, радянською епохою. Пієтет цих стилів минулого зумовлений і їхньою забороненістю та нищенням у минулі часи. Відчуття історичної недомовленості, незавершеності та нереалізованості з одного боку, а з іншого – безсумнівно високі духовні та естетичні якості, дух і форми цих перерваних періодів, автохтонність та самобутність цих стилів, їхня роль у самоідентифікації не лише архітектури, а через неї й утвердження етносу, нації живлять три сучасні напрями архітектури храмів традиційного спрямування: княжого стилю, козацького бароко та пошуку українського стилю, які ще довго будуть джерелом творчих пошуків для архітекторів церковної архітектури. Княжа доба, козацтво, періоди становлення нації утверджуються сьогодні у нових архетипах, заповнюючи історичні прогалини української культури.

Важливо наголосити, що мова йде не про стилістичні особливості архітектури українського храму. Важливим є загальний образ святині, уявлення простору для богослужіння, його семантики, структури, форми, прочитання архетипів, традиції, відчуття гармонії і краси, врешті вияву богословського змісту храму, які українці укладали протягом тисячоліття.

Окрім трьох напрямів сучасного українського храмобудування, що черпають свою творчу енергію з княжого, козацького та націєтворчого джерел, розвивається шлях пошуків універсальних абсолютних форм, праформ сакруму, міжрелігійних смислів, абстрактної мови просторового виразу, що опираються на інтуїтивні творчі пошуки авторів сучасної церковної архітектури. В основі цього напряму лежить філософія простих геометричних фігур, тіл та форм, здавна наділених сакральним змістом у багатьох релігіях, легко сприйнятні просторові структури, переконлива образність, мінімізація архітектурних деталей, орнаментики, стилевідсилаючого декору, аскетизм форми, відсутність цитат, запозичень, еклектичних поєднань, кічу, просторового багатослів’я, неосмислених просторів і форм. Цей шлях багато в чому суголосний пошукам сучасного західного храмобудування, опертого на настанови ІІ Ватиканського собору 1960-х років.

Для сучасних напрямів церковної архітектури характерна і важлива не стільки відповідність традиційним історичним стилям, яка завжди, як всяке стилізаторство, поверхова, як відчуття самої традиції, її глибинних джерел, споконвічної автохтонності традиційної церковної архітектури України.

Водночас треба відзначити, що поєднання ідей сучасної архітектури та богословських пошуків ще не дали відчутних творчих результатів. Життя потребує адекватного сучасності архітектурного виразу для сакральних об’єктів, особливо у нових районах наших міст, де образ нових храмів нерідко дисонує із мовою сучасного просторотворення.

Необхідно констатувати неопрацьованість архітектурної доктрини християнського храму в сучасній Україні, що спричиняє відсталість професійного мислення та рідкісність вдалих сучасних взірців українських церков. Відмінності західного і східного християнства покладають на українське храмобудування особливу відповідальність: зберігаючи феномен традиції, витворити власний сучасний автентичний тип українського храму.

Тут не місце на наукову монографію про розвиток української церковної архітектури – до речі, вона у своїй повноті ще не написана! – але без позначення певних основ ми не зрозуміємо сьогоднішніх завдань, що постають перед архітектурою української церкви після об’єднання православ’я. 

У чому витоки та звідки черпати основи української церковної архітектури?

Не завадить мікроекскурс до її історії для обґрунтування висновків


Соціум як носій і сповідник віри.

По-перше, за понад тисячу років християнства через землі України прокотилося багато народів та етносів, які суттєво вплинули на автохтонне населення: прийшли і пішли; частково його знищили; частково витіснили за межі країни; частково, з ним змішуючись, асимілювалися; частково залишилися і співіснували разом без розчинення у місцевому людському матеріалі.

По-друге, людський чинник відобразився у певному укладі життя, соціальних, господарських і культурних стереотипах, які виробились у тривалому часі і закарбувалися у способах організації простору та досвіді поколінь українців та інших етносів України.

По-третє, така динамічна історія, діяння соціуму, формування його найрізноманітніших укладів супроводжувались обмінами та взаємовпливами протягом тривалої історії, що дозволило сформувати на території України своєрідний культурний ландшафт, витворити різноманітні типи організації простору й об’єктів, укласти традиції і виробити етичні обриси національного характеру українців та інших народів, що населяють Україну. Відмінності природних зон та ландшафтів, господарювання та етнічних груп уклалися у яскраво виражені регіональні особливості українського народу, його території та культури, багатокультурне різноманіття території, заселеної різними етносами.

Врешті, уклався свій духовний світогляд і життя, засвоюючи принесену християнську традицію та зберігаючи свої прадавні вірування, уявлення, що відобразились у формах життєдіяльності та організації простору, зокрема сакрального.

Історичні віхи архітектури. У грецьких колоніях у Криму – Тіра (Аккерман), Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантикапей, Фанагорія, Танаїс – знаходились найдавніші пам’ятки храмової архітектури на території України.

Північне Причорномор’я було окраїною античного світу, сюди засилали перших християн, тому тут повстали перші міцні християнські громади і церковне будівництво. Тут, у Херсонесі, давньому Корсуні, прийняв хрещення князь Володимир. Після занепаду античних міст-колоній на їхніх руїнах від 4 ст. розвивається ранньосередньовічне будівництво храмів – одних із найраніших не лише у східноєвропейських, а й у середньо- та західноєвропейських країнах. Найдавніші церкви 4–7 ст. були центричного типу за формою рівнораменного грецького хреста, що вказує на східно-сирійські та малоазійські впливи. У 7–9 ст. – храми базилікальні римського типу, круглі – ротондові, однонавні та комбіновані (базилікально-хрещаті). Церкви св. Іоана в Керчі (8 ст.), св. Петра й Павла коло Гурзуфа (8 ст.), пізніші храми Херсонеса 8–10 ст. становлять зразки оригінального типу тринавного храму (посереднього між центричним і базилікальним), тип якого поширився й закріпився на всій українській території у княжі часи 10–13 ст.

Поширення й утвердження християнства на українських землях пов’язують із літописним князем Києм, який охрестився у Константинополі за імператора Маврикія (582–602), князем Аскольдом, хрещеним у 860 р. під стінами Константинополя, моравською місією Кирила і Мефодія (863–885 рр.), хрещенням України-Русі князем Володимиром Великим у 988 р. Перші храми та монастирі споруджуються в Україні-Русі вже у 2-й пол. 9 ст. У Никонівському літописі згадано про будівництво церков митрополитом Михайлом, якого поставив у Києві патріарх Фотій, у «Повісті врем’яних літ» згадується про церкву св. Миколи на Аскольдовій могилі (князь Аскольд після хрещення отримав ім’я Микола), яку М. Брайчевський датує 882–890 рр., а П. Толочко вважає, що вона існувала при житті Аскольда та була відновлена княгинею Ольгою. Достовірно відомо про будівництво двох церков княгинею Ольгою до 969 р. – у Києві (св. Софії у 952 р.) та Пскові (св. Трійці). Перші храми ставили з дерева – традиція дерев’яного будівництва, як засвідчує археологія неоліту, сягає глибини дохристиянських часів (хоча найраніші збережені пам’ятки дерев’яної архітектури України сягають лише 15 ст.). Існування соборної Іллінської церкви (Ілля-Перун) на Подолі у Києві вже у 944 р. вказує на наявність тут більшої кількості церков. Князь Володимир у 996 р. завершив спорудження першої мурованої церкви Богородиці (Десятинної). Князь Ярослав Мудрий збудував у 1017–27 величний Софійський собор – п’ятинавний хрестовобанний з тринадцятьма верхами-банями п’ятиапсидний храм, обнесений внутрішніми двоярусними і зовнішніми одноярусними галереями.

Більшість храмів княжої доби у своїй основі несли візантійські праобрази та архетипи – хрестовобанні одно-, три-, п’ятинавні з однією, трьома, п’ятьма вівтарними апсидами зі сходу чотири-, чи шестистовпні одно-, три-, п’яти-, тринадцятиверхі. Багате різноманіття конкретних вирішень дозволяє виділити київську, галицьку, чернігівську та переяславську архітектурні школи. Відомі з літописів зодчі – київські Петро Милоніг та «хитрець» Авдій. Першими будівничими на Русі були греки, проте, починаючи від спорудження Десятинної церкви, місцеві майстри дедалі частіше залучаються до будівельної справи, витворюючи самобутні планово-просторові вирішення святинь, що не мають прямих аналогів у Візантії, на Кавказі, у Болгарії та свідчать про становлення автохтонної оригінальної архітектури храмів України-Русі. Оригінальні собори княжої доби будувалися по всій території Київської Русі аж до далекої Півночі – у містах Новгороді, Пскові, Володимирі-на-Клязьмі, Смоленську та ін. Дослідники вважають, що у княжу добу було споруджено близько 10 тис. церков.

Розвиток церковної архітектури княжої доби настільки поєднав візантійські та моравські впливи з місцевими традиціями, що прихід готики на зміну романському стилю в Європі не був дуже відчутний на українських землях, а проявився радше в загальному полегшенні конструктивних форм, розвитку просторовості та архітектурної оздоби храмів. Автентичний готичний стиль з його кораблями – базиліками характерний був для католицького просування на схід¹. Натомість українські церкви готичного характеру зберігають традиційну тридільність плану і простору, триверхість².

Українська архітектура доби середньовіччя розвивалась у руслі романських та готичних форм Європи і Сходу та становить самобутню сторінку на їхньому тлі. Розвиток оборонного будівництва у 14–15 ст. відобразився у появі церков оборонного типу – з масивними стінами-мурами, вежами, бійницями³. У містах княжої доби, особливо від 12 ст., із пожвавленням торгівлі та різноманітних зв’язків із Заходом та Сходом, з’являються святині різних народів, які залишались на українських землях та надовго вписалися в український релігійний горизонт, – поляків, вірмен, німців, євреїв, греків, татар. З утвердженням самоврядування міст, розвитком торгівлі, комунікації, обмінів у найширшому розумінні на українські землі від 16 ст. приходить ренесанс, принесений як стиль значною мірою когортою італійських, німецьких, швейцарських та інших зодчих, які діставали переважно місцеві імена – Петро Італієць, Петро Красовський, Петро Барбона, Доменічі Римлянин, Амвросій Прихильний та ін⁴. Ознаки ренесансу спостерігаються в перебудованих церквах княжих часів у Києві, Чернігові, Острі, Переяславі, Каневі, Новгороді-Сіверському.

Неспокійна для України доба 17–18 ст., ознаменована здобуттям та втратою незалежності, характеризувалася розквітом культури та мистецтва, витворенням стилю епохи – українського, або козацького, бароко. Суспільні рухи, закладення та розвиток міст, пошук національної і релігійної самоідентифікації між Сходом і Заходом, православ’ям і католицизмом (Берестейська унія 1596), поява численної військової старшини сприяли значному зростанню оборонного, палацового та сакрального будівництва й архітектури. Гетьман І. Мазепа був меценатом понад 15 церков⁵, козацька старшина – понад 50 храмів.

Автентичні зразки західного бароко у новозбудованих костелах та монастирях на Правобережній Україні принесли численні католицькі чернечі ордени: єзуїти, домініканці, бернардини, кармеліти, бенедиктини та ін. У цей час у формах бароко українські майстри збудували багато синагог, зокрема у Шаргороді, Жовкві, Сатанові, Тернополі. Кінець 18 – поч. 19 ст. ознаменувався домінуванням класицистичного стилю з його регулярністю, симетрією, застосуванням ордерних систем, що найбільше проявилося у мурованій архітектурі. Церкви й монастирі виконували оборонні функції не лише у середньовіччі, а й у 16–18 ст. Для цього віддавна слугували муровані і дерев’яні дзвіниці, що ведуть свою історію ще від оборонних споруд княжих градів. Форми дзвіниць змінювалися значно повільніше, аніж церков, тому відзначаються архаїчнішими рисами. Найдавніші дзвіниці були зрубної, новіші – стовпово-хрещатої конструкції: квадрат в основі, з опасанням, нерідко похиленими досередини стінами, що забезпечувало міцність, у кілька ярусів, високий верх – шатровий, пізніше баня.

Період 17–18 ст. приніс також найкращі зразки дерев’яного церковного будівництва і архітектури. Найпоширенішим типом є тридільна (тризрубна) в плані одно-, дво- або триверха та п’ятидільна одно-, три-, п’ятиверха церква, перекрита шатром (стіжком) або банями. Характерними для перекриття є заломи, що надають ступінчато-пірамідального вигляду храмові; кількість їх інколи сягає семи. Довший час зберігається найпростіший – хатній – тип церкви, найпоширеніший на Буковині. Особливістю українських церков є відповідність зовнішньої і внутрішньої форми простору святині завдяки чистоті конструктивних схем верхів та їхніх конкретних вирішень у різних типах церков. Відомі типи бойківських, гуцульських, лемківських, поліських, подільських, подніпровських, слобожанських дерев’яних церков. На Лемківщині характерною особливістю церкви є висока дзвіниця у формі вежі, що зводиться над бабинцем та є вищою за середній верх святині, надаючи характеристичної асиметрії та динаміки лемківському типу церкви. Образ таких храмів опертий на праформах кліті, квадрата, восьмерика, кола, верхів – шатра, бані, заломів, загальної пірамідальності.

Дерев’яна церковна архітектура відзначається також різноманіттям архітектурних форм та деталей: опасання, піддашшя, підсоння, галерейки, підстрішшя, різьблені колонки (сохи) довкола усієї церкви або лише бабинця, мережані одвірки, балки, ковані двері, хрести. Розвиток церковної архітектури приніс після тризрубного п’яти- та дев’ятизрубні типи храмів з п’ятьма та дев’ятьма верхами-банями. П’ятизрубні (хрещаті) церкви з п’ятьма верхами будували у Галичині, Поділлі, Гуцульщині, Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Слобожанщині, що засвідчує їхній загальноукраїнський характер та унікальність у європейському контексті⁶.

Досить поширеними у той час були дерев’яні храми інших віровизнань – римо-католицькі костели, протестантські кірхи, єврейські синагоги, яких мало збереглося до нашого часу.

Висока культура українського бароко мала вплив на сусідні землі, зокрема Росію, де працювали українські архітектори та будівничі (Ф. Старченко, І. Зарудний). Стилі рококо, класицизм, ампір, що визначали першу пол. 19 ст., відобразились у церковній архітектурі, несучи на собі відмінності вираження у різних країнах, до яких входили українські землі. Окремі церкви збереглися на Харківщині (дзвіниця Харківського собору) й Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки).

У Російській імперії, до якої належала частина території України, після скасування автономії, 1801 видано указ про заборону будувати церкви в українському стилі. Від того часу і до кінця 1980-х рр. офіційно запанував повсюдно і безальтернативно насаджуваний т. зв. синодальний стиль церков, що мав за основу найзагальнішу схему візантійського типу храму. Цей релігійний тоталітаризм зупинив на два століття розвиток української церковної архітектури як автохтонного явища та прояву культурної, релігійної та мистецької самобутності⁷.

Архітектурні стилі класицизму та історизму, що з’явилися в Україні у другій пол. 19 ст. у найрізноманітніших версіях цитат та прообразів, з їхньою уніфікованістю ордерних систем та керованістю семантики цитованих історичних зразків, якнайкраще сприяли цьому завданню. У ці століття зникли гілки традиції архітектури святинь княжої доби, безпосередньості та свободи бароко, нищились фрески, пов’язані з історією визвольних змагань. Натомість жива думка та творчість у церковній архітектурі перемістились переважно до сіл та невеличких міст і зосередились у храмах, споруджуваних народними майстрами, завдяки чому збереглась традиція, втілена переважно у дерев’яній церковній архітектурі.

Хоча храми Покровського та Щусєва, розписи Врубеля та Васнєцова, виконані в Україні (новозбудований Володимирський собор та перебудована княжої доби Кирилівська церква у Києві), з їхнім символізмом, містичністю, таємничістю, передвістям буремного ХХ століття становлять поза сумнівом твори високої мистецької вартості певної епохи, однак зовсім іншої традиції, яку нам зовсім не потрібно копіювати та тиражувати, адже ми маємо, хоч часто і забуваємо, своїх творців цього періоду. А що гірше – не бачимо в російських храмах традицій російського православ’я, яке чуже нам нищенням рідної української, зокрема церковної, культури.

На поч. 20 ст. з наростанням національного руху на всіх українських землях поширюється стиль українського модерну, яскравими виразниками якого були В. Кричевський, Д. Дяченко, М. Кравчук, В. Січинський, В. Риков, О. Вербицький, І. Моргилевський, С. Тимошенко, І. та Л. Левинські, В. Обремський, Є. і В. Нагірні, О. Лушпинський, Р. Грицай.⁸

В Австро-Угорській імперії, до складу якої входили Галичина та Буковина, наприкінці 18 – поч. 19 ст. проводилась секуляризаційна політика щодо Церкви як великого землевласника, застосовувались взірцеві проекти церков, однак нищівного диктату щодо національних відмінностей народів імперії, зокрема у релігії та храмобудуванні, не було.

Перша світова війна, розпад імперій та більшовицький переворот 1917 р. у Росії перервали еволюційний процес розвитку архітектури Східної Європи, а розвиток церковної архітектури зупинили зовсім – настали довгі десятиліття нищення релігійних святинь не лише в СРСР, а й у інших країнах комуністичної орієнтації.

В Україні знищено більшість храмів (бл. 10 тис.), спотворено ландшафт і історичне обличчя краю, міст та сіл, що складались еволюційно ще від княжих часів. На західноукраїнських землях, що об’єднались з УРСР, у 1946 р. зліквідовано УГКЦ, що мала на той час понад 2,5 тис. церков, греко-католицьке духовенство Галичини було репресоване або переведене в православ’я, храми передано РПЦ.

На автохтонних українських землях, що по війні залишились за межами України (Західна Лемківщина, Підляшшя, Берестейщина, Південна Буковина), українське населення було вивезене на нові території, натомість матеріальна культура (поселення, садиби, особливо церкви, цвинтарі, фігури, хрести та каплиці) була приречена на нищення, занепад, руйнацію та поступове затирання будь-яких ознак та слідів споконвічної культури цих земель. Церкви, перероблювані на костели, де-не-де збереглись, хоча й у спотвореному вигляді. За підрахунками польських дослідників, лише у повоєнній Польщі було знищено від 300 до 350 церков. Окрім руйнацій храмів, українська земля зазнала тотальних нищень інших сакральних об’єктів – цвинтарних та придорожніх каплиць, фігур та хрестів, самих цвинтарів, які становили вагомий пласт професійної та народної культури – високохудожніх творів архітектури, скульптури, поліхромії та декоративного мистецтва.

Порівняно великий досвід спорудження українських церков, накопичений у діаспорі – Європі та Америці, забезпечив безперервність традиції українського храмобудування. Вдалі результати архітектури церковних об'єктів дала творчість американських архітекторів українського походження Радослава Жука, Зенона Мазуркевича, Мирослава-Данила Німціва, Юрія Кодака, Аполлінарія Осадца та багатьох інших. Але, на жаль, цей досвід все ще малодоступний для використання в Україні, та й сам являє собою досить маловивчений фахівцями феномен.

У своїх церквах у Північній Америці проф. Р. Жук запроваджує нові конфігурації плану церкви та архітектурні елементи, зберігаючи українську ідентичність з характерною для неї структурою ритмічних співвідношень. Вартісним прикладом є церква Різдва Богородиці Р. Жука, збудована в Україні у Львові, що є ланкою неперервності традиції української церковної архітектури. Архітектурна думка Р. Жука творить простір, компонований формами, які не імітують і не повторюють класичних форм, проте сповнені духом української церковної архітектури, її метро-ритмом, геометрією, семантичною наповненістю, переконливою монументальною виразністю. Творчість Р. Жука є найміцнішою ланкою української церковної архітектури сучасності, мостом над прогалиною комуністичної доби, забезпечивши тяглість традиції церковної архітектури від класичних стилів (княжа доба, бароко, український модерн) до сучасної архітектури поч. 21 ст.

Традиціоналізм у сучасній церковній архітектурі коливається у широкому діапазоні від повторів у новому будівництві відомих зразків – собор у Макіївці (арх. Д. Яблонський), собор у Черкасах (будівничий митрополит Софроній) та низка дерев’яних церков Західної України; відбудови знищених храмів – Золоті ворота у Києві з надбрамною церквою Благовіщення (єдиний випадок за радянської влади у 1980-х рр.), Михайлівський Золотоверхий та Успенський Києво-Печерської лаври собори (1995–2001), Богородиці Пирогощі; застосування відвертих форм-цитат (каплиця Покрови у Чигирині, 1995), буквальних реплік-повторів фрагментів кількох прототипів, деколи різностильових, у одному храмі – до використання традиційних конструктивно-просторових.

Континуація традиціоналістичних тенденцій, попри усталений професіональний стереотип їхньої творчої консервативності, співзвучна канонам традиції українських східних церков і тому, безсумнівно, є доцільною і перспективною, особливо на тлі відвертих творчих невдач у авангардній нетрадиційній західній сакральній архітектурі. 

Що ми бачимо сьогодні?

Церква, що відроджується, має вимагати відповідної своєму духу такої ж архітектури святинь. Ці вимоги мають задовольняти всі – громада, парох, єпископ, фахівці до зведення, облаштування, прикраси та функціонування храму. Здійснювати цілий ряд дій, в основі яких – і суспільний договір, і відповідальність, і компетентність сторін. У зв'язку із давньою традиційністю східного християнства постало питання визначення феномена християнської архітектурної традиції в її історичному втіленні в Україні. Збереження і засвоєння такої традиції архітекторами і художниками – це велике і складне світоглядне, теоретичне і практичне завдання на стику богослов'я й архітектури, усієї духовної сфери людини.

Необхідно повернутись до збереження і континуації автохтонної української церковної архітектури. У час об’єднання Церкви довкола своїх витоків і автентичних джерел, важливо і архітектурі надати такого ж автентичного національного вигляду.

А тут українській архітектурі є над чим попрацювати – передусім потрібно відділити своє, українське, від нам чужого.

На частині України, що перебувала під Росією, особливо після поразки Івана Мазепи, суттєво позначилася російська духовна експансія із забороною українського стилю (тогочасне мазепинське, або козацьке бароко) впровадженням уніфікованого так званого синодального стилю храмів для всієї імперії. Цей тип храму, агресивно розповсюджуваний на тодішній підросійській Україні ось уже понад двісті років, нерідко помилково сприймається як автентично український, оскільки іншого храму там не було. Цю схему, на жаль, досить часто через незнання повторюють будівничі сучасних церков України, затираючи цим власну традицію українського храму. Тут справа не в іменах (а це заслужені архітектори, дехто вже й відійшов), а в тенденції сучасної церковної архітектури, яку треба повернути на користь українській культурі, й у компетентності архітекторів, яку треба підвищувати.

На півдорозі зі Львова до Луцька зненацька над дорогою нависає церква з шатром виразно російської традиції. Тут колись проходив кордон між двома монархіями – Австро-Угорською і Російською. Вже давно нема прикордонних стовпів, як нема і самих монархій, і не так важливо, якій конфесії належить церква, але знак – чиє це місце – лишився. І на віки. І так у всіх напрямках зі Львова на схід, північ і південь. Яку роль відіграють ці знаки», ми знаємо із сьогоднішньої дійсності України

Російська православна церква в Україні, представлена УПЦ МП, має сьогодні понад 12,6 тис. релігійних організацій (12328 громад та іншого), що становить дві третини від усіх православних громад, які є в Україні. Ця церква має 7750 культових споруд (5730 – у власності і 2020 – у користуванні) та 3642 приміщення, пристосованих під молитовні (з них 2554 – у власності) – разом 11392 (понад 70,2% від усіх православних). Серед них – 1754 пам’ятки архітектури (серед яких у власності 723 храми та споруди). Новозбудованих від 1990 р. налічується 3329 храмів. Забезпеченість храмами громад УПЦМП становить 90%⁹.

Статистика свідчить, що у цілому храмобудування цієї Церкви майже завершене, досягнувши високої міри забезпеченості громад храмами та приміщеннями. Якщо ж пристосовані приміщення мають бути замінені храмами, то забезпеченість храмами на 01.01.2017 р. становить 61,3%, тобто ця Церква мала би збудувати ще близько 4900 храмів, замінивши також пристосовані приміщення на храми.

І яку архітектуру церкви вони представляють?

Звичайно, що російську.


Так культурна експансія готує присутність «русского міра» в Україні. Вони («іхтамнєти») тут є реально – і матеріально, і духовно своєю Церквою і своєю з нею культурою!

Що показує статистика щодо Православної Церкви України, до якої увійшли УПЦ КП і УАПЦ та окремі громади УПЦ МП?

Усього об’єднаних налічується 6503 релігійні організації (6309 громад) – 33,5% від усіх православних організацій в Україні, які мають 4652 культові будівлі і приміщення, пристосовані під молитовні (28,7% від усіх православних). Серед них – 3017 культових споруд (у власності – 1982 й у користуванні 1035) та 1635 приміщень, пристосованих під молитовні (775 з них – у власності). Пам’яток архітектури серед них – 742 (311 – у власності, 431 – у користуванні). Новозбудованих разом 1318 храмів. Забезпеченість храмами та пристосованими приміщеннями громад ПЦУ становить близько 70%. Якщо ж пристосовані приміщення мають бути замінені храмами, то ПЦУ для забезпечення своїх вірних мала би збудувати ще понад 3 тисячі церков з урахуванням заміни пристосованих під молитовні приміщень на храми. А це більш ніж у 2 рази від того, що збудовано за майже 30 років існування незалежних українських Церков. Грандіозні завдання на десятиліття – дай Боже нашій Церкві сили осягнути бажане!

Чи вся архітектура українських Церков ідентифікується як українська?


Далеко ні, хоча числового аналізу, наскільки відомо, ніхто не проводив. Бо окрім статистики, для цього потрібно робити архітектурознавчий чи культурознавчий аналіз усіх (!) храмів. Але до цього у нас руки не доходять, тому культуру ми «порахувати» не можемо. Тут важливо вказати, що нерідко ця архітектура несе виразні ознаки російської архітектури. Чи можемо ми собі дозволити таку культурологічну безпринципність? І без обрахунків можна сміливо сказати, що і архітектори, а особливо священики та єпископи мають дуже приблизні уявлення про те, чим є українська церковна архітектура. Ані одних, ані інших цілком або майже зовсім не навчають при отриманні відповідної освіти та кваліфікації. То чому дивуватися, що так склалося, і тому тут непочатий край роботи для самоосвіти. Чи є художні ради при митрополіях? А коли були конкурси на архітектуру храмів, у яких і можна було би ставити й обговорювати такі питання? Не конче конкурси для патріарших храмів, яких одиниці, а навіть соборів, великих церков. Чому Церква дотепер не організувала конкурс на образ українського храму? Де наша спілка архітекторів? Новостворена архітектурна палата сертифікованих архітекторів? І від кого, окрім нас, це залежить? Поспішаємо, будуємо, дивуємо і смішимо світ!

Далі про українську церковну архітектуру. Такою є храми нашої рідної Греко-Католицької Церкви. Якщо ми хочемо бачити українську церковну архітектуру, то сьогодні це переважно саме храми УГКЦ. Якщо до церков ПЦУ, а їх є 3017, додати ще понад 3326 церков УГКЦ, яка теж є східною церквою, зберігши протягом століть і виразно декларуючи сьогодні свою українськість, то на церковному горизонті України серед її ландшафту побачимо вже понад 6300 українських храмів, які охоплюють понад 10,5 тис. релігійних організацій (понад 10140 громад) українських східних церков – ПЦУ і УГКЦ. А це вже співставне з 12328 громад УПЦ МП, які, до того ж, не всі мають церкви російської архітектурної традиції.

УГКЦ найпослідовніше пронесла крізь випробування власної історії українську віру, українську ідею, мову, освіту, мистецтво та культуру та була найвагомішою культурною інституцією Західної України впродовж віків бездержавності, потерпаючи за це від різних ворогів України. Церковна архітектура УГКЦ була тим зримим мистецьким виразником Церкви, який у просторі поселень ніс надію і віру народу.

Тому у поняття архітектури української церкви необхідно вкладати архітектуру храмів як православних, так і греко-католицьких з усіма їх часовими, регіональними, мистецькими, стилевими різноманітностями.

Розглянемо детальніше відмінності української і російської церковної архітектури.


Продовження див. тут

Юрій Криворучко, доктор архітектури

Теги: