Одним з найпоширеніших чудес початку 20-х років ХХ століття, яке сколихнуло всю Радянську Україну і стало причиною виникненню нового виду релігійного руху – хестоношества, було явлення пастуху Якову Мисику Божої Матері поблизу села Голинчинці Шаргородського району.

Одна з оповідей, так говорить про ту подію: «В долині пас пастух череду, - не малий хлопчина, а вже чоловік літній. Одного разу хотів він собі зачерпнути води з криниці, - коли бачить, аж у воді видно якусь постать. Пастух озирнувся і побачив, що коло його стоїть якась жінка чи дівчина, – з розпущеним волоссям, у золотому вінці. – Набирай собі води, каже та жінка пастухові, а я пожду он того подорожнього, що йде. Справді, підійшов якийсь подорожній з ціпком і стали вони розмовляти проміж собою, а пастух слухає. «Ходив я по світі, – каже подорожній, – бачив проміж людьми багато всякого лиха. Дуже не по правді живуть люди, – кривдять, убивають одно одного, багато крові розливається...! Треба людей покарати, наслати на їх усяку пошесть, щоб погинула хоч-би й половина люду. – Ні, шкода людей! – каже на те жінка: – зостануться батьки-матері, малі діти, будуть плакати, журитися. – Ну, то наслати на людей недугу, щоб хворіли та боліли – каже подорожній. – Ні, шкода! Знову говорить жінка: люди будуть мучитися, нарікати. Краще – творити чуда на землі, щоб люди бачили Божу силу – може покаються, перестануть у гріхах жити. – Добре! – сказав подорожній: – нехай будуть чуда, людям на науку. А ти, чоловіче, йди й проповідуй, щоб люди знали». Є ще інші варіації цієї історії, одна з яких говорить про те, що по наказу Божої Матері на цьому місці з’явився колодязь, якого раніше тут не було. Ходили чутки й про те, що пастуху уві сні з’явилася Пречиста, та повідомила про те, що вже скоро на Україну хлине страшна «кара Божа, якої народ ще не бачив».

Врятуватися від неї зможе той, хто поставить в долині самий високий хрест. В той же день на вказаному Пречистою місці було встановлено перший хрест, який виготовив місцевий столяр Семен. Звістка про диво в мить облетіла навколишні села, в той же день жителі сіл Русава, Ксьондзівка, Рахни, Попелівка, Джурин та Зведенівка, також встановили хрести. Через три місяці сотні паломників ринули до долини, названої в народі «Йософатова». По мірі розповсюдження звістки про диво, вона обростала додатковими подробицями. До прикладу про те, що перший хрест на долині встановив сам пастух з гілок і «з того хреста, що з ломак, став дуже гарний хрест». Цікаво, що хрест дозволялося ставити тільки тим, хто «зроду ни курять і водки ни п’ють» і в кого «чисте сумління». Диво Йософатової долини було дуже популярним, залучаючи паломників з різних регіонів країни. Під час прощі люди співали псалми, релігійні пісні, як правило апокаліптичного змісту з явно вираженим антирадянським підтекстом. Звісно, такий масштабний рух, який був по суті антирадянського характеру, не міг бути не заміченим більшовиками. Проти дива на Йософатовій долині були вжиті самі сурові міри, задіяна армія та міліція, органи ГПУ перекривали дорого, розганяли паломників, які несли величезні хрести, але люди в ночі рубали дерева, та робили нові хрести, продовжуючи свій шлях. Вже через три місяці після чудесного явлення Богородиці на долині було встановлено близько 40 000 хрестів, дбайливо прикрашених вишитими рушниками.

Серед народу говорили про 7 000 Донських козаків, які принесли хрести, що правда кількість цих хрестів коливалась від 8 до 30 000. Одна мешканка подільського містечка залишила нам згадку про атмосферу в якій проходила підготовка до хресної ходи. «Пішла чутка, що ось скілька день, у ближчу суботу вирушатимуть з хрестами». Люди на передодні принесли хрести до цвинтарної церкви та лишили їх там на всю ніч. Ранком на Божественну Літургію зійшлось все село. «Біля церкви, на цвинтарі, де тільки було місце між могилками, стояли й сиділи учасники походу, прохачі й так собі споглядачі тієї невеличкої урочистості, котрі не могли вміститися в невеличкій, вже зовсім повній церковці. З неї, через відчинені двері, доносився спів, видніло тихе сяєво свічок, — саме йшла одправа. Поступити далі порога було неможливо, але й зокола, в низькі, великі вікна, було видно середину церкви. При стінах стояли принесені хрести. Службу правив дуже старий, зовсім сивий священик. (Тепер вже, кажуть, його нема на світі). «Хресту Твоєму поклоняємся»… підспівували за священником охочі миряни. Дехто провадив і під вікнами. Дві «ветхі деньми» бабусі теж щось шепотіли, сидячи під стіною». Учасники хресної ходи були одягнуті в найкраще вбрання, дівчата з розпущеним волоссям в віночках з барвінків. Після Літургії біля церкви звершили обід, їли блюда з горщиків, калачі, пироги, коливо прикрашене ягодами, причому пригощали всіх присутніх. «Якимось дітям і дідкам давали теж пирогів, калачів, призволяли й тих, що не підходили ближче, а сиділи осторонь, прищулившись десь під стіною, та дожидаючи походу з хрестами». Після трапези все що лишилося з їжі збиралося на віз, який їхав за хресною ходою. На цьому возі могли сидіти діти та каліки всі ті, хто втомився та не міг йти. Потім під дзвони з церкви виносили хрести «всі вони досить великі й розмаїтні, оздоблені шитими рушниками та стьожками, образками, віночками, хоч і з пізніх квіток, та з запашного зілля; на деяких хрестах є і малювання, — здебільшого Розп’яття, або й образ Марії з Немовлятком». Великі дубові хрести брало декілька чоловік і під спів «Спаси, Господи, люди Твої і благослови достояніє Твоє; побіди народу українському на супротивнії даруй!» процесія вирушала в нелегкий шлях. І таких хресних ходів в 20-ті роки було безліч, іноді люди цілими селами йшли на Йософатову долину. Такі прощі справляли не аби яке враження на всіх, хто був свідком. Саме в цей час з’явилися плітки, що якщо довго дивитися на схід, то можна побачити багато хрестів, які самі йдуть. До цього періоду можна віднести відродження традиції ставити так звані «оберегові» хрести (фігури) та прикрашати їх живими квітами та травами. Особливої популярності таке явище набуло в 1919 – 1920 роках в період епідемії тифу. «Ось тоді то й прокотилась поголоска по селах, що від усякої пошесті найкраще можна врятувати село, як поставити хрести колом — з усіх чотирьох рогів села». Але ці хрести відрізняються від уклінних хрестів 1923 – 1924 років, котрі було набагато більші, гарніше прикрашені, як правило з Розп’яттям та навколо огороджені невеличким парканом на відміну від простих та невисоких «оберігових» хрестів встановлених на полях, ланах і навіть на городах.

Релігійний рух 20-х років сформував в народі особливий жанр релігійного фольклору. До прикладу, серед селян ходили чутки про те, як «Божа Мати з’явилась якійсь жінці, як нібито подорожня Пані, та сказала, що Вона йде на могилу Свого Сина, котрого розіп’яли наново на хресті більшовики біля Калинівки. Божа Мати наказувала всім християнам молитися — каятися, а дівчатам ходити з розплетеними косами. А кожне село повинно занести на чужу парафію по сорок проскурок». Або розповідь про те, як в одному селі «...фігура поновилася таки на кладовиську, зразу ніби посивіла, а потім стала золота; і голова, і пояс, і янголи. І впали тоді селяни на коліна у сніг, у грязь, і став один читать акафист, а тоді всі із великим криком до нього:


— Хрести нам дітей, хрести нам дітей, — ми вже вірим, що є Бог.


І хрестили всі, і тоді каліки оздоровіли, а одна дівчина в чорному ходила, бо воскресла… пішли через усі села, знаменуючи ікони, і, цілуючи один другого, просили прощення. Потім навколішках співали пісню оновленців:


Страшний, страшний, смертельний час
Живущим во гріхах —
Боже мій, Боже мій,
Вскую мя оставил?


І вставали села одно по другім, гороїжачись криком, одно попліч другого, йшли… масою до Осафатової долини, де буде Страшний суд».


Як бачимо Йософатова долина займала особливе місце в релігійному житті подолян 20-х років. Однойменна назва цієї долини з Йософатовою долиною в передмісті Єрусалиму, на якій по переданню має відбутися Страшний Суд вказує на особливе, сакрально-есхатологічне значення для подолян «долини Хрестів», котру ще називали «Сафат долина», «Вдовина долина», «Осапатова долина», «Новий Ярусалим». Згідно народним віруванням до Страшного Суду на долині потрібно встановити «сорок разів по сорок хрестів», а останні три села, які не встигнуть це зробити, підуть під землю. Саме ця звістка найбільше сколихнула жителів Поділля та Волині, які намагалися встановити певну кількість хрестів. Люди йшли з різних куточків України, несли хрести навіть з Кубані. Один з очевидців так описував свою зустріч з паломниками в 1923 році: «Три гарних, здорових мужчини, віком 28—32 років, одягнуті в чорні гостроверхі баранячі шапки і підперезані широкими міньоними крайками, вони урочисто несли по дерев’яному хресту — з наліпленими з паперу зображеннями святих і перев’язаними вишитими рушниками, прикрашеними миртом, барвінком, ягодами калини, засушеними повняками, безсмертником тощо. За мужчинами йшли жінки з квітами в руках, а завершували процесію діти. Всі учасники походу були одягнені у найкращий свій, святковий одяг».


Хрестоношество та пов’язанні з ним вірування втілилися у своєрідний обряд зі своєю специфічною етикою, деталями та елементами такими, як певна поведінка під час ходи, розмови та пісні на релігійну тематику, нарядний одяг. Слід зазначити ще зовнішній фактор, хрестоношество виникло в період соціальних потрясінь, нестабільності, голоду і все це на тлі більшовицького терору. Часто під час хресних ходів траплялися провокації, а іноді і силовий розгін органами ГПУ хрестоходців. Ці негативні моменти не могли не відобразитися на поведінці богомольців. Для того, щоб уникнути сутичок необхідно було дотримуватися певної поведінки, бути обачливими та обережними по відношенню до різного роду зацікавленості зі сторони незнайомців. Тільки разом з однодумцями віруючі могли наважитися вийти проти безбожного режиму. Зараз можна тільки уявити, яка сила віри змушувала людей сотнями, а той тисячами, лишати свої хати та йти в невідому даль, долаючи десятки кілометрі, для того, щоб долучитися Божої благодаті щиро проливаючись на вірних через святиню. Явище хрестоношества на початку 20-х років носить масовий характер. Органи влади виявилися безсилі пере потужним проявом релігійності. Ось одна з розповідей свідка зустрічі сільради з учасниками хресної ходи: «…удосвіта в березні підійшли з фігурою до Ліщина. Запах кожухів було здалека чути, обважніла далеч стугонінням пісні: «Алілуя, Алілуя, Алілуя»…почорніли людьми усі горби, усі лани, і всі дороги до Ліщина. Сільрада виходить назустріч, зостановляє людей і вмовляти починає:


— Що ви робите? Ви — темні.


І на це довкола скрізь, у цілім світі виднокружнім люди до землі припадають, над їх головами фігура (хрест) вивищується, мов би благословляючи, і люди гучно: «От-че наш, і-же є-си на не-бе-…». І відійшла набік, утекла сільрада — і скрізь Отче Наш, великий гучний, між небом і землею пішов. За ним земля людьми задвигоніла».


В 20-ті роки ХХ століття силою віри було пронизане все суспільство. Людей не зупиняли, ні арешти, ні зняття Розп’ять з хрестів та знищення самих хрестів. Всі намагання безбожників придушити релігійний рух, як правило діяли в зворотному напрямку, ще з більшою силою. На цьому ґрунті виникли нові релігійно- фольклорні витвори в своєму підтексті антибільшовицького характеру. Дуже часто такі народні витвори втілювалися в лаконічні і в той же час, жартівні формули. До прикладу: «Від нашої молитви, ніяка нечиста сила не встоїть». В цьому випадку під нечистою силою мається на увазі сільрада. Такі та подібні цьому вислову, легенди, чутки, пісні, історії, складали хрестоходці ідучи по дорозі на Йософатову долину або до Калинівського хреста.


Ще однією особливістю релігійного руху 20-х років було його ідейно – смисловий стержень, і як слідство цього, творчість була есхатологічного настрою. Соціально – політичне бродіння, нестабільність епідемії, голод, тоталітаризм влади, все це сприяло розвитку в суспільстві апокаліптичних настроїв. Люди всерйоз готувалися до кінця світу.

Заготовлювали проскурки, святу воду, по три колоска с кожного рілля все це зберігалося в шафі, або іншому надійному місці. Вважали, що таким чином можна буде відігнати антихриста. Звісно, такі настрої породжували нові плітки, як приклад одній сліпій від народження дівчинці приснилося, щоб її відвезли до Чорного моря і коли вона вмиє лице морською водою –прозріє. Батько відвіз її, вона вмилась і стала бачити. Потім дівчина розказала, щоб в кожній хаті було п’ять проскурок, трохи вина, масла та пшениці. Тому що перед кінцем світу буде страшний голод і «люди откажутся од віри і тоді люди будуть бідувати. Тоді буде ганцихрист ходити по сьвіті і буде заходити в всяку хату та буде давати свого хліба, води і свого причасьтя. В кого цього ни буде, то тіх людей ганцихрист піднивидить на своє причасьтя, хліб та воду. І кого він піднивидить, то той піде в пекло. А в кого буде своє причастя, то він у ту хату ни зайде, а хоч і зайде, то покаже юму своє причастя, то він скоро утіче с теї хати» (записано зі слів баби Наташі Кондратюк 1926 рік). По селам ходили чутки «про кінець світу й про те, що антихристові треба давати їсти пшенишну проскурку, що її мати завжди на покуті» в хаті в якій не курять. В околицях Калинівки люди влаштовували обіди, які дуже схожі на поминальні трапези. Люди говорили, що прострелили Христа та за ним, як за спочилим, звершують обід. Говорили на таких обідах, як правило про кінець світу, читали молитви, співали релігійні пісні. Паломники після повернення додому влаштовували в себе в селах подібні обіди. Зберіглася назва та рецепт традиційного блюда для поклонників – так називали паломників, які ходили до чудес. Називалася страва «Колоток», варений горох, проціджували потім розтирали і присипали цукром. Ось і весь рецепт. Скоріш за все ці обіди були відголосками парастаса на який, як правило приносили хліб в помин душі, а потім і самі обіди стали називати парастасами. На поминальному обіді – парастасі, особливе значення займав коровай про який говориться в одній з пісень присвяченій диву на Йософатовій долині:


«Несіть в церкву короваї
Спасайте рідненькі краї.
Бога ви не забувайте».


Такі короваї з одного села передавали в інше обрані для цього жіночки похилого віку, які прийняв коровай – парастас несли до церкви де звершували службу та панахиду. Після служби продукти які були принесені роздавали, рибу – священнику, цукор на коливо, а коровай ділили між собою. Потім в цьому селі готували новий парастас – коровай і передавали естафету в інше село. Такий звичай був поширений на Поділлі в 20-ті роки.
В червні 1923 року не дивлячись на репресійні заходи з боку влади в боротьбі з проявом релігійності по селам пройшла хвиля чуток про обновлення куполів в Києві, а згодом і ряд чудес, пов’язаних з явленням Божої Матері та обновленням ікон на Поділлі. Одним з таких випадків було явлення Богородиці в Києво-Печерській Лаврі в 1926 році.

Таким чином, народний релігійний рух 20-х років ХХ століття охопив майже всю окуповану більшовиками Україну. В цих проявах релігійності простежується своєрідна трансформація традиційних вірувань. В той же час, під впливом соціальних потрясінь, вони збагачуються новими образами. Цікаво також, що епіцентром релігійного руху стало східне Поділля, можливо це зумовлено тим, що на початку 20-х, тут був сильний антирадянський настрій. Однак, для нас важливим являється сам факт міцного релігійного руху, який засвідчив про живу та дієву віру жителів України в нелегкі 20-ті роки ХХ століття.

Ієромонах Софроній (Чуприна)

Monk-sophron.livejournal.com

Теги: