Коли бачимо в інтернеті величезні  розкішні маєтки якихось посадових осіб, то це майже не дивує, ми звикли, ми розуміємо, що кожен, навіть не крадучи,  має свої можливості та свою вдачу, і що в нормальному суспільстві ніколи не будуть усі однаково заможні, але коли бачимо такі самі палаци у вищих церковних ієрархів, їхні дорогі авто, коштовні годинники й тому подібне, то це вражає. Адже всі ці люди вийшли з монастирських келій. І свого часу давали три надзвичайно важливі обітниці:  послуху,  тобто відмови від життя за власними бажаннями (послушание – синод.), відмови від матеріальних благ (нестяжание – синод.), відмови від сімейного життя (безбрачие – синод). Для святого Йоана Златоуста  монах – це той, хто віддав себе Богу… хто владарює над гнівом, і заздрістю, і сріблолюбством, і пристрастю до насолод, та іншими пороками, постійно піклуючись як би не потрапити під владу огидних пожадливостей… але завжди тримати розум вище за все, поставивши над пристрастями страх Божий».

Якось дуже швидко деякі владики забули святі обітниці, відкинули настанови й попередження великих отців Церкви й віддалися на волю спокус грішного світу.  Найбільшою пристрастю, що нею лукавий оперує як своєю надпотужною зброєю, є грошолюбство (сребролюбие – синод.). Чому воно таке небезпечне для християнської душі?  Та ось чому: бо «ті, що хочуть багатіти, впадають у спокуси та в тенета і безліч безглуздих та шкідливих бажань, що штовхають людей у прірву та погибель, бо корінь всього лихогогрошолюбство, якому віддавшись, деякі ухилились від віри»  (1Тим.6:9).  Корінь всього лихого…

Ап. Павло дає вичерпну характеристику святому, який готується до прийняття єпископського сану: «Єпископ повинен бути бездоганний… тверезий, невинний, чесний, гостинний, не п’яниця, не сварливий, не користолюбний, але тихий, миролюбний, не заздрісний…» Не будемо стверджувати, що кожний служитель, який зайнятий примноженням своїх земних багатств, є повною протилежністю того єпископа, якого зображує ап. Павло (1Тим. 3:1), але через грошолюбство двері в серця таких людей широко відчинено для багатьох «чеснот», характерних для беззаконних.

Захланний – (любостяжатель – синод.), це майже  той самий, що і сріблолюбець, – це користолюбець, жадібний.  І ось як на таких дивиться Господь: «Бо знайте, що жодний блудник чи нечистий, чи захланний, який є ідолослужитель, не має спадщини в Царстві Христа і Бога» (Еф.5:5). Вражених таким гріхом ап. Павло прирівнює до ідолослужителів, тобто носіїв одного з найбільших людських гріхів.

Не думаю, що в цих розкішних «келіях» стоять дерев’яні боввани чи золоті бички, і сановиті мешканці б’ють їм поклони й кадять ладан, цього, звичайно ж, немає, але чим наповнені їхні серця? Дуже легко дізнатися: «де скарб ваш, там буде і серце ваше». Так сказав Ісус (Мт.6:21), і Він добре бачить стан наших сердець, Йому відомі всі наші діла – як добрі, так і лихі, знає наші наміри й бажання. «Так говорить Господь Бог: Горе пастирям… що пасуть самих себе! Чи ж не вівці пастирям пасти? Ви пили молоко, одягались у вовну, різали, що було гладке,  овець же не пасли… І розсипались вони без пастуха та й стали здобиччю усіх польових звірів» (Єзик.34:2-5).

Всі поневіряння й страждання Ізраїлю спричинилися тим, що народ поклонявся чужим богам, тобто ідолам. Чи ж буде Господь байдуже споглядати за життям тих, хто нарікає себе іменем Христовим та їхніх духовних провідників? Певно що ні. «І священники, які приступають до Господа, нехай освятяться, щоб не поразив їх Господь» (Вих.19:22).

 Страшне попередження, але чомусь не бачимо, аби впав з неба вогонь на когось із беззаконних, або розверзлася під ним земля. Вони чудово себе почувають у своїх комфортабельних «обителях», гарно виглядають і живуть довго. Чому ж Бог так спокійно споглядає за буттям своїх неправедних дітей?  «Господь повільний до гніву (человеколюбивый – синод.) й багатий милосердям (долготерпеливый и многомилостивый – синод.), прощає гріх і переступ, хоч і не залишає нічого безкарно» (Числ.14:18). Господь-бо милосердний і терпеливо чекає, може, грішний покається, зійде зі своїх покривлених шляхів, облишить ідолів і почне поклонятися Богові, як того вимагає Його Слово, в дусі та істині. 

Євангеліє недвозначно вказує, яким має бути священник, які риси характеру він повинен виховувати в собі: «Ти ж, чоловіче Божий… досягай справедливості, побожності, віри, любові, терпеливості, лагідності! Змагайся добрим подвигом віри, тримайся вічного життя, до якого ти і покликаний» ((1Тим.6:11). Маючи такі риси характеру, служитель не буде спокусою й поганим прикладом для своїх прихожан, навпаки, стане провідником  у темряві світу для всіх, хто шукає правди,  ніхто не зсуне його світильник і не погасить.  «Світло праведних весело світить, світильник безбожних погасне» (Прип.13:9).

І є ще одна надзвичайно важлива річ, що на неї мало хто з християн звертає увагу. «Якщо згрішить помазаний священник, і провина спаде на народ…» (Лев.4:3). Жахлива річ! Ось ми думаємо: що нам до тих високих чинів, вони своє отримають у вічності, а наш батюшка не краде, а наш пастор живе скромно, і я також стараюся не грішити, отож Ісус не осудить мене. Ми не знаємо, наскільки великою є відповідальність простих прихожан за провини духовних керівників, але ж вона таки є. Бо не даремно ж ап. Павло попереджав свого учня Тимофія: «Не робися причетним до чужих гріхів» (1Тим.5:22).

Отож, обираючи собі ту чи іншу конфесію, варто відповідально зважити, як живуть її архіпастирі,  які цінності сповідають, з ким із владоможців водять тісне спілкування («дружба зі світом – це ворожнеча проти Бога» (Як.4:4), чи опікуються вони своєю паствою, чи вчать її добру та справедливості, пояснюють як відрізняти священне від не священного, показують, що є чисте, а що нечисте, аби не потрапити разом з таким духовними очільниками під осуд. Знаючи це, Давид благав Бога: «Не дай, щоб ті, що надіються на Тебе, були посоромлені через мене, Господи, Боже Всемогутній!». (Пс.69:6). Давид так боявся накликати покарання якимись своїми гріхами на ні в чому не винних, бо вже мав із цього приводу гіркий досвід. Коли він допустив провину, здавалося б, не таку вже й велику, як на наш людський розум, – здійснив перепис населення у своїй державі, то жорстокою карою покарано було увесь народ. І коли побачив це Давид, серце його скрушилося: «Я ось згрішив і пішов проти Закону. А ці вівці – що зробили вони?» (Сам.24:17).

 

Віктор Котовський

Risu.org.ua

Теги: