За останні п’ять років стало очевидно, що у стан турбулентності потрапила не лише Україна, і пристібати ремені безпеки доводиться багатьом європейським народам

Виступ Мирослава Мариновича на 5-й Річній конференції Асоціації українців-випускників провідних університетів світу «Професійний уряд»


Моє слово було заплановане організаторами мало не як десерт, а я оце чухаю потилицю, бо мої висновки навряд чи стануть для вас привабливими «вишеньками на торті». Живемо у непростий час, який не знає тривалого, усталеного режиму: наш теперішній Present Continuous щоразу переходить у якийсь вигадливий Present Variable. Тож робити якісь вірогідні висновки чи довгострокові прогнози — справа дуже невдячна.

За останні п’ять років стало очевидно, що у стан турбулентності потрапила не лише Україна, і пристібати ремені безпеки доводиться багатьом європейським народам. Ба більше, деякий час здавалося, що Україна, навпаки, є таким собі острівцем стабільності в бурхливому морі світового популізму (за словами Ярослава Грицака). Проте її підкосили слабкість демократичних інститутів і рудиментарний патерналізм, який виявився не таким уже й рудиментарним. Тому Україну, на жаль, усе-таки слід віднести до найслабших ланок європейського континенту.

Проте я недарма штудіював студентськими ночами ленінську працю «Империализм как высшая стадия капитализма», щоб тепер не сповнитися надії. Адже, за Володимиром Іллічем, бажані трансформації відбуваються саме в найслабшій ланці. Причина проста: у неї немає інституційного запасу міцності, що дозволив би інерційно жити накопиченою енергією. Та й у безпековому сенсі українці можуть на свій лад перетлумачити відому фразу: «Нам нікуди відступати: за нами ж — Москва».

Тому моє завдання — вселити у вас віру, що формула Апостола Павла про «силу немічних» чи її гавелівський парафраз про «силу безсилих» — це не порожні слова. Українці ще будуть колись засоромлені, що так зневажали свою країну й не вірили у свою зорю. А щоб проілюструвати вам цю свою впевненість, я окреслю перед вами кілька сфер, у яких здобуті вами на Заході знання і якісно інший професіоналізм можуть дати дивовижний позитивний ефект.

Ілюстрація перша: Управлінські процедури


Нещодавно Тімоті Снайдер сформулював те, що з таким трудом визнають західноєвропейські ліві: саме комуністичний режим поряд із режимом нацистським перетворив наш край на Bloodlands — скривавлені землі. Тому декомунізація для мене — це sine qua non нашого подальшого поступу.

Проте цими роками ми наочно переконалися, що позбутися комуністичних постаментів на площах наших міст значно легше, ніж комуністичних стереотипів — у наших головах. При цьому є одна щілинка, в яку, схоже, поки що не зазирала жодна програма декомунізації: це — управлінські процедури. Не здивуюся, якщо деякі з них ведуть свій початок іще з часів «нєудобозабиваємих» Фелікса Едмундовича і Йосифа Віссаріоновича.

Україну, на жаль, усе-таки слід віднести до найслабших ланок європейського континенту

Проте невловимий комуністичний «диявол» криється саме у процедурах. Я впізнаю його за цілковитою зневагою до людини — чи то до старенької бабусі, що в три погибелі зігнулася, вистоюючи біля кабінету начальника, чи то у пролетарському «тиканні» начальника до підлеглого. Навіть звичайний візит до УКУ недавнього прем'єра Гройсмана — загалом непоганого управлінця — супроводжувався традиційним шлейфом підлеглих, що кивали головами на кожне його слово. А вже через тиждень спільнота УКУ приймала іншого гостя — президента Австрії, який прийшов лише з двома супровідними особами.

Я впізнаю того «диявола» в архаїчному документообігові та у виборі на користь бюрократа в усіх взаємозв'язках людини з державним апаратом. Він криється в корупціогенній дозвільній системі, заточеній під фінансовий інтерес чиновника. І перелік цей можна продовжувати безконечно.

Обрубати щупальця отого багаторукого монстра можуть лише ті, що духовно йому не належать. Лише ті, хто відчув розкіш від пошанування своєї гідності, хто пройшов школу кращих зразків західної управлінської культури. Іншими словами, лише ви, мої шановні друзі. Візьміться за цю справу, і це буде найнадійніша декомунізація нашого краю.

Ілюстрація друга: Реорганізація східнослов'янського простору


Я певен, що кожен із вас у той чи той спосіб відчув (чи відчула) на Заході гострий біль від недостатньої суб'єктності України. Ви знаєте всі ці прикрі формули: «не суб'єкт, а об'єкт», «про нас, але без нас» тощо. Мабуть, жоден народ у Центральній і Східній Європі не відчуває потребу реорганізації пострадянського простору так гостро, як український.

Пригадую собі ту цікавість, з якою після падіння Берлінського муру і взагалі Радянського Союзу західноєвропейські народи зазирали за оту зірвану «залізну куртину». Не один з європейців признався мені, що в той час очікував від Сходу якогось пророчого одкровення. Проте все, що тоді почула від нас Європа, вона знала й раніше, до того ж відчайдушно намагалася цього позбутися. Тут я маю на увазі ксенофобію та ізоляціонізм, нетолерантність і конфліктність. Усе відбулося за тим правилом, яке сформулював Макс Вебер щодо революційних рухів Росії:

Важко не піддатися враженню, що тут ідеться виключно про епігонське — й спізнене — повторення того, що вже давно було осягнуте на Заході. Новизна, якщо взагалі можна було говорити про неї, випливала лише зі спізнення, з прагнення осягнути те, що на Заході, а в деяких сферах і в Росії, вже було переборене.

Європа Західна зазирнула у Європу Східну не як у своє пророче майбутнє, а радше як у непривабливе минуле. Звідси походять розчарування і погорда, менторство й намагання «цивілізувати» Схід, які так травмують нас у поведінці західних чинників.

Сьогодні ситуація не набагато краща, хоч Україна своїми Майданами вже двічі зробила потужну заявку на власну суб'єктність. Але йдеться про те, щоб не лише боротися за, а таки стати суб'єктом свого майбутнього.

Я належу до тих, хто переконаний: світ реорганізовується довкола великих ідей. Отож якщо ми хочемо, щоб Україна сказала своє цивілізаційне слово, не задовольняймося простим епігонством та імітаціями. У літургії Йоана Золотоустого є прекрасні слова: «Вгору піднесім серця». Для чого це потрібно? Бо лише з висоти пташиного польоту ви зумієте розпізнати знамениті візерунки в пустелі Наска — без цього ви бачитимете лише хаотичне нагромадження каміння.

Так і в Україні сьогодні ми бачимо лише хаотичне нагромадження викликів і проблем, від якого молодь хоче лише дременути у більш упорядковані краї. Не розуміючи, що безвихідь породжена лише нашим небажанням піднести свої уми і серця вгору. А з висоти духу ви обов’язково побачите багато цікавого, зокрема те, що бачу і я, а саме: на цьому велетенському східноєвропейському просторі відбувається одна головна і воістину феєрична картина — перенесення цивілізаційного імпульсу з Москви назад до Києва. Як і кожен великий процес, він іде з відступами та збоями — але йде.

І то не тому, що ми, українці, такі «білі та пухнасті». А тому, що історичний час імперій вичерпався, а спинити час іще не вдавалось нікому. На зміну періодам «гомогенізації» та «уніфікації» надходить епоха «єдності в багатоманітті». І Україна, яка в минулому через розмаїтість своїх субідентичностей цивілізаційних шансів не мала, сьогодні такі шанси отримала. Це блискуче засвідчила Революція Гідності з її інклюзивністю та взаємодоповнюваністю.

Та поки що в нас усе, як у Ліни Костенко: «Слів ще нема — поезія вже є». Дух нашого часу вже проявився — потрібні тепер його речники, які вберуть нашу епоху в належні слова. Потрібні талановиті фахівці, які згадані шанси перетворять у дійсність. Станьте ними!

Ілюстрація третя: Творення нового світового статус-кво


Сьогодні вже очевидно: на наших очах руйнується світовий порядок. З легкої руки Путіна дотеперішня система міжнародної безпеки дала тріщини, і тривога породила рецидив напівзабутих уже національних егоїзмів. Трамп, Брекзіт, Орбан чи Качинський — це лише перші-ліпші приклади того, як «творчо» відреагував світ на твердий намір Кремля домогтися геополітичного перезавантаження під свій омріяний проект Ялта-2.

Отож ми маємо такі альтернативи.


Якщо національні егоїзми візьмуть гору, то, як це було вже не раз, добром це не закінчиться. Недарма аналітики говорять про те, що глобальне перетасування сфер впливу закінчується «системними війнами», і якби так справді сталося, то Україна мала б сумнівну честь стати лише найпершим театром глобальних воєнних дій — як Польща у 1939-му.

І є альтернатива цьому сценарію. Але спершу зауважте: і Ялта-2, і «русскій мір» — все це безликі імітації колишніх моделей. Нічого іншого і творчого, крім цих фальсифікатів, кремлівська думка породити не здатна. Росія може бути сьогодні великою, але лише у своєму диявольстві.

Хай простять мене наші колеги з Німеччини, але подібне безпліддя характерне здебільшого і для нинішнього Заходу: стіни на кордоні з Мексикою і в деяких країнах Європи, «Північний потік-2» як символ business as usual та убога мантра про безальтернативність Мінських угод — ось і все, на що спромагається сьогодні підупалий Захід.

Світ неначе вперся у великий мур, просвітку в якому він не бачить. І якщо його не знайти, то повернення до нового розподілу сфер впливу у стилі Ялта-2 неминуче. Тому Україні не можна вичікувати, коли «сильні світу цього» альтруїстично вибудують мир не лише під свої, а й наші інтереси. Їй треба шукати джерела нової сили в собі самій. У подібні глухі кути людство потрапляло вже не раз, і вихід знаходився тоді, коли в якійсь країні група пасіонаріїв «підносила свої серця вгору» і бачила те, що неможливо було побачити в тумані духовних низин.

Чи може такий прорив статися в Україні? Може, але лише за однієї умови: якщо ми подолаємо гріх своєї набутої вторинності і скажемо: Yes, we can. Україні потрібні ентузіасти, які докладуться до творення нової системи безпеки, в якій Україна буде не вічним trouble-maker, а однією з ланок її станового хребта. Це важко — але не неможливо. Ні моє, ні наступне після мого покоління на це вже не здатні - тому я й стою перед вами, незримо передаючи вам естафетну паличку.

І на завершення — про цінності


Моя дисидентська молодість припала на час «розвиненого соціалізму», і я лише тепер усвідомлюю, наскільки світоглядно простим був цей час: попри брехливу радянську пропаганду, люди спроможні були розрізнити правду й брехню, добро і зло. Тому лінія між добром і злом була для нас, дисидентів, окреслена доволі чітко. Проблема полягала лише в тому, щоб заглушити інстинкт самозбереження і стати на бік добра, витримуючи при цьому переслідування з боку КДБ.

Ваша молодість припала на час «розвиненого релятивізму», а тому замість чорно-білої картини світу вам доводиться мати справу з різними відтінками сірого. Тож головна проблема тепер полягає в тому, щоб здійснити ціннісне перезавантаження і в тій сірій мішанині добра і зла вибороти бодай невеличкий плацдарм для незаймано чистого кольору білого.

Припускаю, більшість із вас живе сьогодні прагматичним сучасним життям, у якому духовні проблеми традиційно винесені за дужки. Що ж, пробуйте жити так, як живуть усі. Так щораз більше живе і Європа. На тлі того прагматизму все, що я говорив вище, може видаватися, як кажуть поляки, «мрією стятої голови». Але прошу вас: стежте за ефективністю ваших зусиль і зауважте, яку роль у ваших втратах відіграватимуть проблеми моральні. І згадайте тоді слова Вацлава Гавела з його «Сили безсилих»: «Закони — лише інструмент, ключі гідного життя — у моралі [1].

Якщо взагалі є таке поняття, як «дух землі», то він не терпить будь-яких ідеологічних симулякрів та імітацій. І якщо відродженому Києву справді призначено у творчому пориві сформувати нові сенси, то це можуть зробити лише вільні й духовно збагачені люди, звільнені від моральних пошестей сьогодення.

Хто з вас твердо може сказати, що це будете не ви?

Мирослав Маринович
Правозахисник, член-засновник Української Гельсінської групи, проректор УКУ

Nv.ua

Теги: